Метелики над землею літающе

Чого варто читати Юліана Опільського

З ряду причин. Ото вже хто вмів закрутити фабулу! Я нерідко аж з третього-четвертого разу здогадувалася, що там відбувалося і які стосунки пов’язують персонажів.

І пейзажі вмів описати. Ні, не захід сонця на острові Іонійського архіпелагу, таке кожен вміє. А ти опиши понурий сльотний пізньоосінній день і розбиту багнисту дорогу серед волинської пущі так, щоб хотілося перечитувати знову і знову. А саме так починається «Сумерк».

А основне — де ще знайдете таку силу-силенну різних історичних та інших відомостей? От хоча б таку: в тому ж «Сумерку» згадується селище на Перемишельщині, зване Негрибкою. Не просто так згадується, а через народне повстання, яке спалахнуло на Перемишельщині одночасно з так званою Волинською війною (хто на щось інше сподівався, то дарма, дія відбувалася в XV столітті і взагалі автор навіть до ІІ Світової не дожив, що там казати про пізніші події…, хоча певні сторінки «Сумерку» таки виглядають вельми прозорою пересторогою, що й так може бути). Ну, але я про Негрибку:

( Read more... )

Звідси висновок: теперішні Негребецькі зовсім не тому так звуться, що їхні предки не хотіли гребти чи мешкати на греблі, а тому, що вони походили з Негрибки! Відповідно мали б зватися «Негрибецькими», дехто, до речі, ще зберіг це правильне написання, а всі інші — неграмотні або самозванці.

Наразі дякую.

 От завдяки цій леді та частина світу, що розуміє англійську мову (а потім і решта світу) може читати валлійські народні міфи і легенди. Це вона їх року  1849-го переклала з тоді вже майже забутої валлійської мови. Книга називається  "Мабіногіон", леді - Шарлотта Гест.

( Read more... )

З цікавих фактів її біографії:
Блакитна кров - належала до аристократичної родини у бозна-якому поколінні. 

Офіційної освіти не здобула (її вітчим був неприхильним до жіночої науки), але якось ще в юності прихитрилася вивчити не лише французьку та італійську мови, але й грецьку, латинь, фарсі та іврит.

Мала безліч поклонників, в тому числі знаменитого пізніше політика Дізраелі.

Вийшла заміж значно за неї старшого власника металургійної компанії і одразу ж включилася в процес управління підприємством. Спершу перекладала техдокументацію (з французької), а, коли чоловік занедужав і згодом помер, повністю перебрала керівництво компанією на себе.

За час першого заміжжя вивчила валлійську мову і переклала вже згаданий "Мабіногіон".

Була учасницею чартистського руху, працювала в народних школах, особливо переймалася бібліотеками.

А ще народила десятеро дітей.




Все інше - загалом типове життя англійської аристократки 19-го віку. Як вони його розуміли. Подорожі Європою, збирання колекцій, благодійність.

Про галицький політикум, феміністок та пані Рудницьку

Може видатися дивним, що, обговоривши різні аспекти тюремної біографії мемуариста включно зі списком прочитаних книжок, ми жодним словечком не згадали слідчого процесу. Чого вимагали від нього слідчі, які звинувачення висунули, які свідчення він давав?

Річ у тому, що це — найтуманніша частина всієї справи. Німчук приїхав до Москви зі Львова, не маючи жодної «статті» — і так жодної не сподобився. Слідчі йому дісталися не надто зацікавлені, а значну частину тих 595-ти днів взагалі не було жодного. Якийсь гнилий лібералізм панував на Луб’янці! Не думайте, звісно, що і за цього гнилого режиму не розстрілювали — от же наш знайомий монгол зі складним іменем таки, виявляється, не від голоду помер. Не думайте також, що слідчі не вміли витиснути з допитуваного потрібних їм відомостей, причому не вимушених самообмов типу роботи на грецьку розвідку за склянку кави, а цілком «речових» і змістовних. Прикладом цього є не раз уже згадувані свідчення Целевича, — той надто вже багато розповів, фактично, даючи радянським спецслужбам зброю проти УГКЦ. А от Німчука, якщо йому вірити, питали про усілякі дурниці, інколи про давно покійних людей, на що він давав відповіді загальними фразами, заодно запевняючи, що він у «Ділі» відповідав тільки за антипольські виступи, натомість антирадянськими займалися інші люди (насправді ж, як уже мені підкинули інформацію, областю діяльності Ів. Німчука була насамперед історично-культурна тематика, а ще він залагоджував усі технічні питання. Тих останніх було чимало — «Діло» насправді було не окремою газетою, а потужним видавничим підприємством, де, в числі інших, друкували навіть прокомуністичну газету, фінансовану радянським консульством у Львові).

Чи то спрацювала ця обставина, чи Німчук таки справді вмів талановито викручуватися, чи не все нам розповів — але вже те, що його, зрештою, звільнили, швидше свідчить на його користь. Себто, що він був визнаний нецікавим джерелом. Бо от Целевичу пощастило менше.

З того, про що розпитували Німчука, він згадав питання — хто є найавторитетнішою особою для українців Галичини (згідно з фактичною правдою передбачувано відповів, що митрополит Шептицький) і, чомусь, про жіночі західноукраїнські організації.

( Read more... )

Даруйте за цей відступ, він ніби й не має прямого стосунку до розповіді, хоча сам по собі не позбавлений інтересу — як ілюстрація плутаності стосунків у міжвоєнній Галичині.

Повернувшись до основного нашого мемуариста, себто Івана Німчука, то: хай як оцінюй, але радянських людей, з якими він контактував, не назвеш ні примітивними, ні варварами, ні «азіатами» (у принизливому сенсі цього слова). Якщо були між ними менше освічені, то не їхня це провина, тим паче нічим не завинили ті, що не знали світу за межами СРСР. А все ж певна обставина дуже прикро вразила стороннього спостерігача, яким у цьому випадку і був Німчук. Можливо, саме те, що він походив з краю, де різні національні групи «жили мов на вулкані», у постійному протистоянні, це враження і було таким болючим. Мається на увазі імперіалізм та ксенофобія в усіляких її проявах, характерні для багатьох в’язнів Лубянки, не кажучи вже про тюремників. Відповідний розділ спогадів називається «Від інтернаціоналізму до націоналізму й імперіялізму», я ж перефразую вислів одного зі слідчих Німчука:

Ми також інтернаціоналісти

( Read more... )

Що ж, невесела тема. Можливо, наступна виявиться приємнішою? Йтиметься про наче дрібну, але цінну деталь, — що саме могли читати в’язні Луб’янки. Людям, для яких читання є одним із найважливіших аспектів життя, це може виявитися цікавим.

Хто і за що потрапляв на Луб’янку

Можемо припустити, що офіційним звинуваченням проти Рауфа Лакоби була співучасть у троцькістській організації. Його покійний батько начебто допоміг колись утекти цьому постраху Радянської влади до Туреччини, щоправда, сам Рауф тоді ще під стіл пішки ходив, але кому це заважало? Натомість Івана Обреїмова звинувачували у шпигунстві, формальною підставою було те, що він і сам бував за кордоном, і до свого інституту запрошував вчених з-за кордону. Саме такими — себто троцькізм та шпигунство — і були переважно статті, які «шили» в’язням Луб’янки. Але не думайте, що їхні справи були схожими, а слідчий процес монотонним. Цілком навпаки, навіть цих двох мотивів достатньо було для невичерпної розмаїтості світу, а коли ще додати справи рідкісні, «чорних лебедів»… От хоча б три приклади, якщо не зовсім типові, то незабутні.

Монгол Лапсап Шірап

 

( Read more... )

Інша справа — з розряду майже літературних. Адже багато хто читав у художній літературі, як доведені до розпачу в’язні, від яких вимагалося «пояснити, за що їх арештували», вигадували вже цілковитий нонсенс. Як той герой Ів.Багряного, що збирався викрасти крейсер «Червона Україна» та перегнати його морем до Вірменії. Але бувало таке і в дійсності…

Греческий шпіон

 

( Read more... )

Наступна ж пригода настільки нагадала мені початок модного наприкінці 80-х роману, що не можу назвати оцей фрагмент інакше, як

Діти Арбату

( Read more... )

Що вдієш, багато поміченого і описаного Німчуком, в наші дні не те, що не заниділо, а навпаки, — розцвілося пишним цвітом.

Серед осіб, з якими доля звела Німчука у в’язниці, були усілякі: ті, що їхні імена згадуються тепер в енциклопедіях, і ті, що нікому, окрім найближчого оточення невідомі. Ті, кого їхні однокамерники забули (як зізнається сам мемуарист, про багатьох пам’ятає лише прізвище, і ще дивно, як він бодай їх запам’ятав), і ті, кого забути було неможливо. До цих останніх належав певний юнак із Кавказу родом. Вік закарбувався в пам’яті навіть випадкових знайомих через крайню молодість, властиво, майже дитячий вік, небуденну зовнішність та трагічну біографію, незвичайну навіть за мірками Луб’янки чи Бутирки. А при тому ця незвичайна біографія — так розпорядився випадок — була тісно сплетена з Україною. Хтозна, чи ті, що з якихось причин цікавляться історією сім’ї абхазького державного діяча Нестора Лакоби, особливо життєписом його сина, знають про цю обставину.

Лакоба-молодший

( Read more... )

Уся сім’я Нестора Лакоби була репресована. Молоденький красень, згадуваний Німчуком, — очевидно син Рауф. Його матір, яку хлопчина не міг згадати без сліз — знаменита як своєю вродою, так і героїчною вдачею Сарія Лакоба. Витерпівши страшні тортури, вона так і не зреклася чоловіка. Померла у тюремній лікарні в травні 1939 року, фактично, була закатована. Рауф не знав, хоча, можливо, відчував, що він уже круглий сирота.

Самого Рауфа розстріляли в 1941 році.

Луб’янка — і «ночи, полные огня»

Ба ні, — це зовсім не про Луб’янку, де-де, а тут не було й сліду «тюремної романтики». Вона розчарувала б і тих, хто, прочитавши «Гетсиманський сад», сподівався на ще один варіант прославлених Ів.Багряним харківських «брехалівок». Пам’ятаєте? Камери, вщерть набиті напівголими або й зовсім голими в’язнями. Сплять вони на підлозі, заповнюючи буквально кожен сантиметр своїми тілами, отож навіть перевернутися з боку на бік можуть лише усі разом, за командою. Я згадала це, читаючи, як то Німчук усю ніч крутився з боку на бік на потертому матраці.

( Read more... ) Можете собі уявити, яким дивом виявилася поява у такій камері людини з іще недавно заграничного міста! Зрештою, про те, що «Львів наш», в’язні луб’янської камери довідалися щойно від Німчука.

Повна бочка арештантів

Тюрма на Лонцького була підпорою усіх режимів і ніколи не пустувала, то чого їй було простоювати вже в перші дні радянської влади — у вересні 1939-го року. Щойно заарештований Німчук поповнив собою вже й так чималу компанію, дуже різнорідну.

Поширена думка, наче нова влада принаймні у перші дні зайнялася тими, кого явно оголосила своїми ворогами — себто, представників верхівки експлуататорських класів, — насправді виявилася лише легендою. Схоже, ув’язнення було чистою лотереєю і від виграшу в ній не захищало ніщо — ні соціальне походження, ні майновий стан, ні національна приналежність, ні, тим паче, партій, ні характер дотеперішньої діяльності.

Сам мемуарист втрапив «до цюпи» чи то як редактор «Діла» (цікаво, що інший редактор, той сам Кедрин, відоміший у наш час як брат феміністки Мілени Рудницької, попри безтурботне наставлення ще в серпні, зорієнтувався швидко і встиг утекти), чи то як один із членів УНДО. УНДО, коли хто не знає, то була поважна партія ще з давніми австрійськими засадами, трималася суто легальних засобів діяльності, тому її часто звинувачували в угодовстві. Наскільки обґрунтовано — то вже річ інша. Але він зовсім не був найдивнішою постаттю з числа клієнтів «цюпи». От, будь ласка, кілька далеко мальовничіших.

Народний трибун

 

( Read more... )

Троцькіст

 

( Read more... )

Поміщик

 

Звичайно, тільки цими трьома постатями все не обмежувалося — була трійка суддів, які довго і вперто ходили у комірцях та краватках, попри те, що тимчасово вільні львів’яни вже таких витребеньок не вдягали («Коли я прибув у камеру, вони сиділи в ній вже три дні, а проте всі три мали на собі тверді ковнірці з краватками, що їх скидали тільки вночі. А що в камері було душно, то їх ковнірці виглядали так, якби їх хто витягнув псові з зубів. Тримали вони «фасон» аж до того моменту, як почули від мене, що вже в неділю 24. 9. багато інтеліґентів-львовян поприходило до церков і костелів без ковнірців і краваток та в старих, витертих убраннях. Після того вони незамітно свої ковнірці поскидали»), двоє робітників-комуністів, — один українець, інший єврей, директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, двоє чи троє польських поліцаїв, один кишеньковий злодій.

Після вичитування мемуарів Кароліни Лянцкоронської запраглося мені знайти інші спогади з цього періоду, причому контрапунктні. Контрапункт не в тому мав би полягати, щоб ті спогади були написані людиною з іншої національної чи соціальної групи, а швидше — з іншої позиції. Щоб та позиція була об’єктивнішою і безстороннішою.

Шановна пані Карла, попри всі свої добрі риси, мала очевидний недолік: надто легко плутала риторику з дійсними намірами, маску з обличчям. І надто мало орієнтувалася в сусідських культурах — не здивуюся, якщо виявиться, що вона і в руках не тримала жодної української книжки (а ідішу напевне не знала). Вже не кажу про її просто комічний брак орієнтації в радянських реаліях.

Зате я вам зараз представлю спогади трохи інші — це Іван Німчук, стягнути можна тут

( Read more... )

Отож, хто має час і натхнення — читайте (правопис химерний, але кращий за середньодіаспорний), а я б охоче розповіла про ті епізоди, які мене зацікавили найбільше.

Дуже перепрошую всіх, хто настроївся на Блейка, а я несподівано переключилася на Монтгомері! Так якось збіглося. Але, нагадавши, що «Альпійська стежина» — автобіографічний нарис літературної матері «Енн…» та інших прецікавих дівчаток, міститься отут.

 

Ми ж повертаємось до «Лондону» (якби до міста, то до Лондона, але це назва твору) і маємо розібратися з питанням:

Прокляття блудниці

Про неї йдеться в 4-ому катрені:

 

( Read more... )

Ну що ж…, значення дійсно туманне, підставити можна багато чого, а все ж цей катрен легший за «хартійну Темзу».