Метелики над землею літающе

Коли не було з нащада світу,
Тоді не було землі, ні неба...

Віншую на Новий Рік, хай буде кращий, ніж торік.
Даждь боже! - Дажбоже!

Заглянвши на кашу за вікном - ну от, продовження від Докії Гуменної
( Read more... )

Від Франка

Коли б мене запитали, у кого з українських класиків (я сучукрліту побоююся) найцікавіші новоріччя, я б поставила на Франка. Правда, пасторальних святочних історій в нього не дочекаєшся, але контроверсійних і нетрадиційних – будь ласка. Не кажучи вже про привітальний вступ до “Абу-Касимових капців”, то саме на Новий рік відбувається значна частина дії “Батьківщини” і “Сойчиного крила”. Ах, який фільм міг би вийти з “Сойчниного крила”... можна б його традиційно показувати 31 грудня. Я цю “несамовиту” повість дуже навіть люблю, при тім, що до головної героїні відчуваю стійку неприязнь, як до неприторенної дуріпи. Але нині не “Сойчине крило” вам буде, а вельми повчальне оповідання “Куди діваються старі роки” – цікаве, крім іншого, ще й тим, що там згадуються певні особи з нашої історії, про які ми інакше чи й пам’ятали б!
( Read more... )

Тепер для тих, хто стомився і від колядок, і від колядників.

Не соромтеся, не вам першим таке притрафилося, таке і в старі добрі часи бувало. Але – майтеся на бачності, щоби не вийшло так, як з вітцем героя Франкового оповідання “БАтьківщина” - не плутати з БатьківщИною, в даному випадку це поняття включає і самого батька, і родину, і батьківський спадок, ну, але це краще уточнити в самого Франка. Моє ж діло маленьке – Різдво і пояснення, чому чесного ґазду Моримуху в селі прозвали Каганцем. Розповідає син постраждалого.

“ – Та чому ж? – нерадо мовив Опанас. – То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.

- Ну, але вже колядники не дожидали того вівса. Вибігли до них татуньо з палицею, а вони лиш поза хату злопотіли, як коні. І ще тої самої ночі та нова колядка пішла скрізь по селу, і відтоді татуня прозвали Каганцем. Уже вони і до попа, і до війта на скаргу ходили, та що з того, ще їх наганьбили, а того, що їм приліпили злі язики, вже до смерті ніяка людська сила їм не відійме.

Коли я часом задумуюся, чому то українські церкви, попри неоднократні декларації, ніяк не відважуються перейти на «новий» (нівроку, новий, скільки ж йому вже?) календарний стиль, то придумую, крім екуменічних і політологічних, ще й такий аргумент. Чи не бояться розумні люди, що ми, аби вже нікоторого святого не зобидити, почнемо відмічати празники двічі? І без того доводиться двічі зустрічати Новий рік: по-новому й по-старому, а також двічі готувати Вечерю – перед Різдвом і перед Водохрещам. Признатися, втомлює, так що після празників хотілося би ще кілька днів відпочити.

Звичайно, Різдвяні свята мають свої приємні сторони. От, хоча би, канікули: я після чотирьох місяців гарування на освітянській, як той казав, ниві (це на додачу до основних робіт, яких і так немало), дуже навіть в стані їх оцінити. Але й тіней не бракує – і кулінарні надмірності, і акустичні випробування петардами й феєрверками на межі витривалості: хлопчики від 6 до 60 і більше років ніколи таким не набавляться. А що зробиш, не нами почалося… Наші предки задовго до петард дуже любили на свята грянути собі з пістоля.

А як ще вони святкували? Як і ми: загадували бажання на новий рік. Звичайно, були ті жадання дуже різнопланові, але дві великі підгрупи можна би вичленувати. Ті, хто ще міг би тішитися свободою, благали всі сили земні й небесні чимшвидше післати їм пару, а ті, хто вже був «давно і моцно» одружений, не раз вдавалися до тих же сил з ревним благанням улагіднити супружника чи супружницю.

Якщо раптом хтось має подібні проблеми і хотів би скористатися оригінальними і випробуваними водночас рецептами, то рада служити уривками з гуцульських п’єс Хоткевича. На початок – саме заклинання другого роду, проголошене вже потроху знайомим нам Іваном. Це його дружина Парасочка живим і повсякденним власним прикладом спростовує поширену і хибну думку про брак в українській мові адекватних і автохтонних виразів для передачі сильних почуттів.

Иван (у хаті, в’яже ґудзи). Не ґудз в’єжу, а рит вийтови нашому, аби мене не кривдив та й не напастував за пусто-дурно. Не ґудз в’єжу, а ирти моїм ворогам, та панам, та гавкунам, та пльоткарям, аби не мали сили-моци мні нічьо шкодити єзиками. (В’яже величезний ґудз). Не ґудз в’єжу, не ґудз в’єжу, не ґудз в’єжу, а хавку мої жинці. Аби заткало їй видниці й довіку! Аби впхало їй вотаке в дєрлянку, аби вже раз блага була та сумирна та й аби цес рик нам сумирно пройшов, а не так пид хавков мої жинки. Та й їк цес ґудз пидо мнов мовчит, так аби моя жинка мовчала повсякчєс (Присідає ґудз моцно кілька разів). Отак…отак…отак…

Параска (з дверей). А тебе шо там дідьки мучют? Стрілив-єс, то йди т’хаті. Ше хату треба обкурювати, шоби фискавка не близила си та й ласиця не пхала си ид маржині. (До Василини). А ти чьо тут зуби вишкірєєш, ти? Мой, диви си, аби і ти не впала в біду сєгодне вид мене!