Шкільна наука в перехідні часи - Заболоття

Попри значне число знайомих, «рідна школа» (вона ж «стара буда») змінилася. Зникли вчителі-поляки: всі вони -  і добра Гелена Цімошко, і забавний Мар’ян Рихтер, і пасічник Юзеф Пизік – кудись виїхали і що з ними сталося, невідомо. Не стало й учнів-поляків, зате додалося кілька нових учнів-євреїв. Між ними особливо виділялася висока й струнка білявка Бела. Раніше вона навчалася в Ковельській гімназії, і, що рідкість для того часу, вивчала англійську мову. Але Денисюка, хлопця доволі товариськи несмілого, вона вразила тим, що перша до нього підійшла і сказала: «Я хочу з вами познайомитися!». Він так засоромився, що втік. «Ось яким я ще був дикуном! Дарма, що кілька місяців учився в мурах міської гімназії і хотів було сісти поруч найневродливішої учениці-єврейки, аби підучуватися від неї німецької мови».

Дуже б мені хотілося, щоб існував «тяг дальший» тих спогадів – про військові роки, про Львівський університет.. Але не знаю, чи є якесь продовження.

В погоні за гімназією

Майже непомітно збігло кілька років – і наш Іван (вже не можна було називати його малим – найвищий в класі) постав перед питанням, що ж робити далі. Він саме закінчив шостий клас, з самими лиш відмінними оцінками, чого в заболотівській школі не траплялося вже давно. Хоча школа в Заболотті була семикласною, але, згідно з тодішньою освітньою системою, ті учні, які планували вищі науки, після шостого класу покидали рідну школу і переходили до гімназії (найближчими були ковельська та брестська). Звісно, можна було продовжувати навчання і в «тупиковому» сьомому класі та вступати до гімназії після його закінчення, але при цьому втрачався рік, тому переважно там залишалися учні, яким дальша освіта не світила.

Однак тягнуло хлопця до науки так сильно, що, коли пізно восени колега по заболотівській школі порадив йому їхати до Бреста на хибив-трапив, бо якісь навчальні заклади там начебто повідкривали, то він зважився... Це було з усіх точок зору нелегко, однак дасть нам можливість довідатися про характер шкільної освіти у перехідний період.

Релігійна і національна політика

Учні заболотівської класи належали (чи ділилися) аж до 4 національностей – українці, поляки, євреї, росіяни (цих останніх було троє, серед них перша красуня класу і краща рисувальниця, Мура Потапова, вчителі звали її «Потапуфна»). Що стосується вчителів, то це були майже всуціль поляки, хіба що уроки релігії для православних вів місцевий священник (чому воно так було, треба б писати окреме пояснення, скажу лише, що представники національних меншин у міжвоєнній Польщі, хоч би з якими кваліфікаціями, якщо й одержували державну роботу, то хіба десь «на Мазурах», але не дома. Так воно було в Галичині, думаю, що і в Поліссі схоже). Тим не менше, якісь особливі міжнаціональні «тертя» не відчувалися, і, хоча державна політика полонізації кресів, безсумнівно, існувала й діяла в найліпше, то більшість вчителів її не похваляла, тим паче, активно нею не займалася.

Впізнавано, правда? Дійсно, ніхто в цій сумній асиміляційній справі велосипеда не винаходив, «все вигадали до нас», а коли ще подумати, як воно все сумно закінчилося...

Але поки що про це не будемо, залишилося згадати хіба те, що українською мовою велися хіба уроки релігії для православних, і те, що всі уроки починалися й завершувалися молитвою, яку читали спершу польською, потім церковнослов’янською мовою і при якій мали стояти всі, навіть і євреї.

Села й селяни

Хоча, як не раз з певним здивуванням відмічали дослідники, рівень урбанізації в 16-у столітті перевищував відповідні показники для пізніших часів, то все-таки більшість населення мешкала в селах. Однак тоді і села були оригінальні і не зовсім відповідали традиційним уявленням про «темне й закріпачене середньовічне село». Це повною мірою стосується Полісся, спрацювали тут дві обставини:

- населення було взагалі небагато;
- під боком був ліс.

На практиці це виглядало так (далі цитую «Ратнівщину»)

Місто в ранньомодерну епоху – це насамперед торговий центр. Але, перш ніж щось купити чи, тим паче, продати, треба було до того центру добратися. Отож – пункт другий «повсякденного життя»

Дороги і торгівля

Дороги в тому світі взагалі... а на Поліссі тим паче. Почну я цитатою зі роману «Сумерк» (я цей витвір Ю.Опільського ніжно люблю, завжди його рекомендую всім, хто хоче знайти «литовський» слід в нашій історії і охоче написала б до нього сиквел – автор урвав книжку задовго до кінця тих бурхливих подій, описом яких зайнявся. Все подальше ледве нашкіцував - навіть смерть князя Жигмонта від рук змовників тільки згадав мимохідь). А починається «Сумерк» коротким, але виразним описом дороги в понурий осінній день.

«Якраз повз дерева, на яких сиділи ворони, проходила дорога або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало швидше широкий загін чорної розмоклої оранини. По цій дорозі нога за ногою волоклася валка мандрівників.
Западаючи по осі у грузькому болоті, ледве-ледве їхав віз, а подорожні, видко, вибалакали усе дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого відділювалася ліворуч ледве слідна доріжка.
- Ось туди, вбік, - крикнув малий чорний парубок.
Коні звернули вбік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці немає грязюки. Як тільки віз виїхав з розмішаного колесами шляху, зразу ж запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз, під’їхавши кілька кроків, застряг неподвижно у бакаях». (може, хтось знає, що таке ті бакаї?)

І то наші мандрівники не заїхали кудись в глуху пущу, а їдуть торованим купецьким гостинцем поблизу від волинської столиці – Луцька! Що вже казати про  глухе Полісся.

Що робить справжнє місто? – як нам відомо завдяки Т.Прохаську, мури і ратуша. Однак стіни можна замінити замком. Можна й ратушу замінити замком.

В Ратні свій замок був, ми навіть знаємо, чим він був укомплектований.

«У люстрації за 1512 рік знаходимо реєстр Ратнівського замку та всіх до нього належних дібр і всіх його доходів.

Ху, трохи передихнувши, від перенабору (нагадаю, що це уривки з дослідження «Ратнівщина» авторства І. та В. Денисюків), зауважу – несумлінні опікуни луцького та володимирського замків могли б виправдовуватися тим, що замки так і сяк втрачали оборонне значення (і ще не стали засобом принади туристів), натомість ратнівському замку не допоміг найстаранніший догляд – він, разом з насипним курганом, на якому був зведений, запався. Хоча на думку спадають романтичні історії про обложених світезянок та Кітеж-град, тут все було простіше і пояснювалося болотистими поліськими ґрунтами, де часто западалися навіть ділянки лісу, так що з землі виступали хіба верхівки дерев. (Зрештою, хто зна, може, так було і на Світязях-Кітежах, а все інше придумали потім). Як зрозуміло, трапилася ця сумна подія після 1565 року. Потім замок намагалися відбудувати, але «вже в наступному сторіччі серед запалих валів стирчало лише старе дерев’яне домище»

Те, що нам видається швидше недоліком географії – глушина і віддаленість – в певні історичні періоди могло видатися чималою перевагою певного краю. Тому й на Ратнівщині ще до боротьби за галицько-волинський спадок, коли вона вперше й засвітилася, відбувалося чимало. Тут «ходило військо дівоцькеє», залишаючи на своєму шляху таємничі поховання жінок-войовниць, які й на той світ брали з собою зброю. В тамтешніх лісах, десь в центрі величезної пущі, панували дивні божества – Тур і Красная Панна, закохана пара, яка й досі згадується на місцевих весіллях.  А ще жила тут якась таємнича королева, осіддям її, як легко здогадатися, був замок, з якого йшли ще більш таємничі підземні ходи.

 Пізніше, вже в історичніші часи, Ратнівщина бачила князя Романа і сина його, Данила Галицького, на коні, «диву подібному» і на позолоченому сідлі. Хтось з них, чи не Роман, заклав фортецю, етимологія назви напрочуд прозора (хоч, може, й хибна) – від слова «рать», «ратник». Місцеві варіанти цієї назви – Ратень, Ратнів, Ратне.

Однак княжі часи проминемо для ясності, а перенесемося просто в ранньомодерний період.