Метелики над землею літающе

Скромне ім’я жіноче

Йдеться про нарис Л.М.Монтгомері «Альпійська стежина» і кому його варто читати. Шанувальницям творчості письменниці, — так, а ще всім тим, кому цікаво, як формується homo literatis.

Чи вписала вона своє ім’я на вершині? Думаю, сьогодні вже ніхто не сумнівається.

«Наші батьки розійшлись» і «Джейн…»

Цитати та ідіоми

От вже не знаю — чи то в англійській мові ідіоми такі хитромудрі й колоритні, — куди там нашим «сім раз відмір»!, — чи то Лусі Мод звідки їх вишукувала й використовувала? Словом, ледь не всякий цікавий вислів у «Джейн…» — ідіома. А якщо ні, то цитата. Багато з них не конче і явні.

Ще там чимало всякого добра, але свій особистий словник я поповнила виразом «пишу епос із життя Мафусаїла». Означає напрочуд довгу і не цілком зрозумілу роботу, на зайнятість якою можна послатися тоді, коли конче треба на щось послатися…

Заодно радісно повідомляю, що "Джейн..." вже викладена. Отут Вкотре нагадаю, що до перекладу цієї повісті, виданого "свічадом", цей переклад жодного стосунку не має, свічадівський переклад я бачила тільки раз, та й то на форумі.

Джейн — ініціація

Демонстрація тої клепсидири відбулася тоді ж, коли під владарювання Джейн перейшли інші родинні речі. А до того вони належали її бабусі, не тій, що Кеннеді, а тій, що Стюарт.

Читачі «Джейн…» вже знають, що героїні не дуже пощастило з жіночою частиною родини. Холодна і владна бабуся по матері, безвольна матір, солодко-їдка тітка Айрін і суха до повної висушеності тітка Гертруда. та ще двоюрідна сестра Філіс, з якою у Джейн довго не складалися стосунки.

Ця убогість почасти компенсувалася спілкуванням з іншими жінками. У Торонто — з кухаркою Мері та приятелькою Джоді, на Острові — з численними сусідками, насамперед найдобрішою місіс Джиммі Джон, а ще з мудрою тітусею Ем. Але то все — не рідна кров (на відміну від Валансі, якій родинні зв’язки лише ускладнювали життя, у світі «Джейн…» ці зв’язки є дуже істотними). Була, однак, у героїні родичка, з якою вона розминулася в часі, але яка посередньо справила чималий вплив на її життя. Її тезка Джейн Стюарт (перше і головне своє ім’я Джейн Вікторія дістала на честь цієї бабусі).

Виховання за допомогою кухні

Як відомо, для виховання особистості можна використовувати не одну методу. Можна шкільну математичну, шкільну латинь, а ще спортивна, а ще музична, а ще… Джейн підійшла кухонна метода. Звичайно, не тільки вона одна, — наприклад, можливість ходити куди завгодно і робити що завгодно теж дуже пішов на користь героїні Але кухня теж придалася.

Раз уже вам пощастило і ви народилися кухарем, то згадайте твердження Сковороди про сродний труд, робіть, що хочете, — і будьте щасливі!

Чого усім бажаю.

Неприємна рідня — гендерний аспект

Література в цілому і Л.М.Монтгомері зокрема може похвалитися цілою галереєю малоприємних осіб старшого віку, які у всякий спосіб труять життя залежним від них родичам. І тиранічною вдачею, і незрозумілими гніваннями, і постійними шпильками та чіпляннями, і ще, і ще, і ще… Звичайно, впізнавано і реально. Але от що цікаво: якщо у реальному житті ніякої особливої статевої різниці між такоими особам ан масс немає — навпаки, представники сильної статі так само уміють плюнути в душу, як жінки, а хоча живуть менше, то можливості уїсти мають куди більше, — то в літературі якось цього не видно. Там ролі баби-яги, старої відьми і тому подібні дістаються, згідно з амплуа, винятково жінкам. (Мати Валансі з «Блакитного Замку», опікунки Елізабет та мати Поліни з «Енн із Тополь», бабуся Джейн, себто місіс Кеннеді, з «Джейн з Ліхтарного Пагорба).
 

Ну, наразі все. А поки що є 4-та частина «Джейн з Ліхтарного Пагорба» (всього їх орієнтовно має бути 10) — отут http://divczata.org/ua/articles/lusi-mod-montgomeri-dzhein-z-likhtarnogo-pagorba.html Навіть більше: на моє глибоке здивування, цю книжку нещодавно випустило «Свічадо», — ото вона http://svichado.com/novynky/dzhejn-z-pagorba-lihtariv.html Якщо хтось прочитає, то відгукніться. На жаль, я надто пізно про неї довідалася, але нехай уже буде два переклади, сподіваюся, не покусаються.

Блакитний Замок – завершення

(Все подальше — цілковитий спойлер, тому призначений або для тих, хто вже цю повість прочитав, або ж для тих, хто не читав і не планує. Хто ж все-таки планує, але не знає, де, то це тут )

Час дії Блакитного Замку

Питання не таке просте, як здавалося б. Ми знаємо час написання і публікації повісті, ми маємо її внутрішній календар, а от зовнішній, який давав би змогу визначити час дії, виходячи з внутрішніх реалій… З цим складніше. Мимоволі згадуються слова, сказані про іншу книгу – сюжет витає по перших десятиліттях 20-го віку, ніде не знаходячи собі пристановища. Стосувалися ці слова роману Т.Манна «Чарівна гора» (а там чимало спільного з Блакитним Замком, навіть назва — перегукується чи що).

Ну, припустимо, з «Чарівною горою» справа зрозуміліша, початок дії — серпень 1907 року, кінець — серпень 1914 року. Збігається навіть така деталь, що наступний після початкового рік є високосним і саме 29 лютого у санаторії відбувся карнавал з маскарадом, коли Ганс Касторп і Клавдія Шоша врешті порозмовляли, а потім дуже надовго розлучилися. Якщо ж до тексту втрапили побутові чи ще якісь реалії часів попередніх, то в цьому нічого дивного немає, так буває і в дійсності.

А от щодо Блакитного Замку, — то тут ніяк не вдається зорієнтуватися, як розміщений час його дії стосовно найсерйознішого часового вододілу, себто тієї війни, яку довго називали Великою, аж доки не приключилася ще більша. Ми її називаємо 1 Світовою.

Ну що ж, відомо, що час у таких зачарованих місцинах йде своєрідно, то прискорено (повертаєшся — а вже давно про тебе забули, змінилося кілька поколінь), а то сповільнено (ти переживаєш неймовірні та тривалі пригоди, а назовні навіть хвилина не закінчилася, навіть вода з глека не встигла вилитися). А Блакитний Замок — безперечно, місце зачароване і сюжет повісті виразно казковий. Чи, може, більше пасує слово «архетипічний» або «міфічний»? Ще раз нагадаю, що в ранньому варіанті Валансі звалася Мірандою. Чарівницею.

Джон Фостер і його книги

При неуважному прочитанні (а також при не надто сумлінному перекладанні :-) ) «Блакитний Замок» може видатися доволі простенькою книжкою з не надто складним сюжетом. Що там казати, при крихті здогадливості всі загадки цього твору розгадуються майже відразу, ніяких суперповоротів сюжету немає, немає і зміни ролей: хто з персонажів з самого початку був добрим, той таким і зостався (ну, правда, деякі персонажі виявилися небезнадійними і дещо виправилися). Словом — звичайний дамський роман!

Так, звісно, не є, в літературному сенсі «Блакитний Замок» — доволі складна споруда. Як це замкові й пасує.
 

Гм… ну, залишаю це питання на розсуд читачів (до повного перекладу Блакитного Замку залишилося сторінок 10, себто з тиждень роботи), а так наперед зауважу, що у первісному варіанті тексту героїня Блакитного Замку звалася не Валансі. Інакше.

Так само, як героїня твору вже згадуваного Чарлза Робертса «Серце древнього лісу». Мірандою. Чарівницею. І це теж недаремно.

Примовки Галасливого Абеля

Чомусь так мені виходить, що коли хочу я відтворити живу, не телевізорну, але по-своєму вишукану мову, то вдаюся до східноукраїнських джерел. А коли таку ж живу, але простонародну, — то до західних. Сподіваюся, жодної ксенофобії в цьому немає, бо саме таку західноукраїнську говірку я чую довкола себе щодня, та й сама нею розмовляю (правильніше, розмовляла, доки не втрапила під прес і вплив грамар-наців).

При перекладі Сапковського знайти носія подібного мовлення було легко, але і в Монтгомері знайшовся. Є в «Блакитному Замку» хоч і не головний, а все-таки важливий персонаж на ім’я Галасливий Абель. Тобто, звати його просто Абель, а Галасливий — це кличка через його звичку ревіти, галасувати і взагалі здіймати бучу. (в оригіналі він Roaring, правильніше було б назвати його Ревучим чи Рикаючим, але я вже не змогла — він для мене став Галасливим і це ніяк не хотіло мінятися).