Вигнання

Якщо не рахувати немилої прощальної сцени з паном Супруном, то кінець шкільного року став суцільним тріумфом Юлії. На звичному для тих часів прилюдному іспиті лише її учні показали, що не просто вивчили напам’ять, а дійсно розуміють те, про що розповідають (до програми екзамену входили читання-писання та арифметика, деякі історичні питання – саме добилися, щоб українські діти, замість П’ястів, вчилися про часи княгині Ольги й князя Володимира, ну й практичні екзамени – ручні роботи, розрізняння сортів збіжжя).

Два наступні навчальні роки пройшли у відносному спокою, а ще наступний – 1884-85 – заповідався незле. Правда, шкільна рада була змушена звільнити певного працівника, який не став до роботи з кінцем відпустки (та й раніше викликав чимало зауважень). На його місце прислали свіжоукінченого семінариста, поляка зі Львова. Він заповідався на непоганого вчителя, тому Юлія з легким серцем довірила йому свій клас, що саме «випустився» з початкової школи. Як правило, вчителькам-жінкам у змішаних школах не пропонували навчання у старших класах, однак панні Юлії, як виняток, це дозволили. Але вона не хотіла давати поживи для заздрості чи пліток, тому добровільно взяла осиротілий клас, де раніше працював звільнений вчитель. Робота заповідалася трудною, бо діти – «неохайні жидики і непосидющі дикі пастушки» - були дуже занедбані педагогічно.

Попередні учні Юлії Шнайдер нерадо з нею прощалися. На щастя, розлука ця не була цілковитою, бо їх новий вчитель згодився помінятися предметами – Юлія брала собі українську мову в 4-у класі, а він – фізкультуру (звану тоді руханкою) в другому. Обом це було дуже зручно, бо колега Юлії не володів українською навіть на розмовному рівні.

А коли додати, що адміністрація школи врешті вирішила розібрати ту уславлену руїну і розбити там квітник – то й взагалі все чудово!

Пройшло 10 днів – і сталася катастрофа.

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі

Не можна сказати, щоб це було для панни Юлії чимось новим. Вона ніскільки не була кокеткою, поклонників тримала на відстані, тим не менше, її від’їзд зі Львова гірко оплакувало кілька многонадійних юнаків, які листовно благали дозволу бодай інколи приїжджати до Бібрки і хоча б здалека побожно дивитися на об’єкт свого поклоніння. Панна Юлія не відповідала на подібні листи, бо подібних ескапад не заохочувала, радячи нещасливо закоханим гоїти сердечні рани у праці й науці. Принаймні рідну мову вивчіть! – думала вона, - а то ваші листи годяться хіба для зразків дітям, як не треба писати.

(Як воно часом усміхається доля! За власним зізнанням нашої героїні, пізніше вона не зважилася написати листа людині, до якої була небайдужа, бо «боялася, що він правитиме їй орфографію і стиль»)

Чи причиною такого товариського успіху була винятково врода молодої панночки, чи заважили ще якісь інші чинники? Простіше кажучи чи була вона красунею? Колись ми у м.ш.ф. Глорії обговорювали це питання і дехто з читачів відізвався критично – ні, не красуня

Вогнева проба

Але, як відомо, і не таким роги обламують – знайдеться і на панну Юлію спосіб! Невдовзі їй влаштували випробування вогнем.

Модель асиміляції – інша чи та сама?

Закінчили ми, нагадаю, тим, що в часи Познанського (60-70-і роки 19 ст.) практично вся торгівля півдня Воронежчини була зосереджена в руках «хохлів» - вони виграли культурну й економічну війну зі своїми сусідами, як росіянами, так і греками. Але далеко не все було так рожево...

От такими шляхами приходила цивілізація й асиміляція у хохлацькі слободи Воронежчини, тим не менше, вони зуміли дати українській культурі і Плужника, і Пономаріва. Як не раз підкреслював Познанський, ця асиміляція проходила не під впливом найближчих сусідів, на яких «хохли» дивилися зверхньо. «Завинили» в даному випадку мода, земство, армія, не в останню чергу також школа. Тему розвитку освіти в українській Воронежчині я залишилу собі на опісля, а поки що не втримаюся від одного «сужета».

Чи не здається вам, що між воронізькими хохлами і житомирськими поляками є дещо спільне? І ті, й інші асимілювалися (чи реасимілювалися, в даному випадку неістотно) не за місцевим зразком, оскільки за культурним рівнем його перевершували, а за майнстрімівським, столичним. (В дитинстві трапилося мені провести кілька тижнів у сільській Житомирщині і досі пам’ятаю, як страшенно дивували мене й різали вухо всі ці «мона» замість можна і «дома» замість дім). Житомирські поляки засвоїли літературну українську мову, воронізькі хохли, хоч і не на протязі життя одного покоління – «московську російську». Звичайно, повних аналогій не буває, отож за житомирськими поляками не водилося ні «мотивирования за бороду», ні висловлювання про своїх же єдинокровних братів фразами типу «хохла необразована» (тут би мало бути мазура непросвіщенна чи що?) Тим не менше...

Продовження історії Білогорської обителі
(попередня частина, якщо хто забув, закінчилася тим, що першозасновниця обителі, Марія, так і померла, не дочекавшись офіційного визнання монастиря. Причиною тому була і її власна нетерпеливість, і бюрократична тяганина)

Краще пішла справа в Маріїного помічника, Івана Тищенка – до нього пристало кілька старців і разом вони утворили свою невеличку обитель-монастирок, де були на правах братчиків (себто вели монаший спосіб життя, хоч не приймали чернечих обітниць).  Братчики вели життя достойне і добре ладнали з сусідами, які не жаліли для них пожертв, а кожна селянка навіть спеціально призначала на своєму городі одну   з грядок овочів – капусти чи картоплі – на потреби монастиря. Натомість божі старці лагідно й гостинно приймали в себе і багатих, і убогих богомольців, ніким не гордували, всім нужденним давали притулок і просили до трапези. Словом, в обителі панував дух істинного християнства – щирої і добросердечної релігійності. Керував обителлю в ті часи Андрій Миколайович Васильченко (пізніше в монашестві прийняв ім’я Антоній).

Сякий-такий порядок в розгуляному монастирі навів лише новий настоятель, отець Петро. Але тоді вже й тіні не залишилося від давньої святої обителі – вона перетворилася у кращому випадку на добре організоване господарство. Крім печерної, добудували ще дві церкви, під одною з них поховані першозасновники обителі – Іван та Марія, там же біля входу в склеп на стіні висять їх портрети. Марія на цьому портреті написана одягненою в білу свитку, яку й тоді ще носили селянки-«хохлушки», і в намітці, пов’язаній по очіпку.

Познанський – чужина, хохли і хохлуші, богомілля

Щоб я мимоволі не збила читачів з пантелику: розлогу цитату з Шевчука я помістила тому, що там згадувався Борис Познанський, а ще тому, що там приводився цікавий приклад міжетнічної інтерференції. Так-то між В.Ш. і Б.П. нема особливого зв’язку (хіба що оте гіпотетичне частково-польське-походження і безперечна приналежність до українського культурного поля). Шевчук – наш сучасник, Познанський жив у 19-у столітті. Шевчук з Житомира, Познанський – з Стародубщини (отож, теж кресовий українець, подібно до героїв свого нарису). Ну і не останнє: Шевчук, кажучи мовою 19-го століття, різночинець, Познанський – хоч з дрібного, але дворянства. Біографія в нього хоч і не така, щоб тиражувалася мільйонами, а все ж нерідкісна для його часу й оточення: Київський університет (часів «Основи»), хлопоманство, участь в «Старій громаді», вчителювання на Київщині і в Катеринославі, заслання з забороною жити на Україні. Дещо випереджаючи події – до рідного краю він так і не повернувся,   жив спершу на Воронежчині, пізніше – на Північному Кавказі.

Час дії «Воронезьких хохлів» - саме перші часи, а навіть перші дні заслання (літо 1866 року). Період невеселий і нелегкий, нічого дивного, що вигнанець не міг щиро милуватися красою тихого Дону і містечка Павловська, що й був місцем його «водворения». Ніби й недалеко від’їхав, а все виглядало йому чужиною, навіть російська мова, до якої він звик з дитинства, звучала якось незнайомо. Не стільки рідної природи бракувало, скільки рідних людей...

Першою примітною подією на новому місці проживання, яка й вивела молодого засланця (було йому тоді 24 роки) з апатії, став хресний хід до ріки з нагоди свята Макавеїв. Уточню тут, що, не надто переймаючись славою іудейських войовників-Макабеїв, народ і тоді, і тепер переважно шанував «маковія» як перший празник періоду збору урожаю, і в’язався він не стільки з героїчними братами, скільки з маком, медом, яблуками, шуликами і щедрим серпнем. Хто ж міг встояти проти подібного свята? У всякому випадку, не природжений етнограф!

Треба відмітити, що подібні особи не були рідкістю поблизу святого монастирка, бо й сам цей монастирок був місцем непевним. Щоб розповісти про нього докладніше (нікуди я не дінуся від теми низової, народної та офіційної релігійності і їхніх, часто плутаних, стосунків), доведеться мені розпочати новий розділ. Повірте – цікавий! Буде там і «жінка святого життя», і достойні братчики, і черці-розбійники.

-7- (і вже кінець)
Ну гаразд, часи й умови порівняно 1825 роком змінилися, а як же сам підсудний? Щоб це оцінити, прочитаймо уривки з його свідчень під час процесу. Мені б хотілося їх привести також на доказ того: хоча цей чоловік міг виглядати кумедним і жалюгідним безумцем, то насправді було в нього щось таке – не знаю, як правильно назвати. Божа іскра, апостольський дух? Хто знає, як склалося б його життя, коли б він народився років так на 200-300 раніше: з рівним успіхом міг би втрапити в святі або бути спаленим на вогнищі.

Але ні до виконання вироку,  ні навіть до його винесення справа не дійшла. Чи то деміург, слугою і пророком якого називав себе Марцинкевич, вирішив таким способом врятувати свого шанувальника від ганьби й муки, чи то, як запевнив би хтось з більш земним способом мислення, організм підсудного, і без того знесилений та підірваний безпритульністю й хворобами, не витримав умов повторного ув’язнення, - 7 березня 1833 року «арештант Афанасій Марцинкевич волею Божію помре».

На цьому наша оповідь, природньо, закінчується, як закінчилася і земна путь її героя. За життя він не здобув собі ні багатства, ні слави, а по смерті і сама згадка про нього щезла б безслідно, втонувши, як мільйони інших, в океані часу, якби всієї цієї історії не розшукав Орест Левицький і не описав у статті «Пророк-многовір» («Київська старовина» за січень 1885 року). Наскільки розумію, саме звідти походять всі інші відомості про Марцинкевича.

-5-

Якщо хто забув, то попередня серія пригод Афанасія Марцинкевича у київському суді закінчилася тим, що він пред’явив усьому складу суду оригінальний релігійний маніфест. Не стільки перейнявшись його понурою есхатологією (звичайна річ для подібних документів, от я недавно чула дуже подібну проповідь від продавця – чого б ви думали? – календарів. Найпотрібніший товар при перспективі близького кінця світу!), скільки вразившись пропонованими родинними зв’язками між чільними представниками двох різних пантеонів, судейські засумнівалися в психічній адекватності автора цього писання і відправили його на медичний огляд.

Отож, двері кирилівського закладу замкнулися за Марцинкевичем і схоже було, що там він залишиться  до кінця життя. Якби справді так сталося, то не здобув би наш вже немандрівний пророк слави філософа-містика і одного з найзначніших прештундистів, попередника численних сектантів, які на свій страх і риск тлумачили й видозмінювали християнське віровчення – а переглядаючи мережеві матеріали про Афанасія Марцинкевича, я з немалим здивуванням виявила, що саме так його характеризують деякі наші сучасники. Однак, як вже зрозуміло, вийшло інакше і довелося йому ще раз зустрітися з Фемідою, Немезідою і Кліо в одній особі. Марцинкевич ждав цього побачення шість років, нам, сподіваюся, справоздання про черговий раунд його історії доведеться чекати менше.

-3-
Час уже приділити належну увагу релігійній стороні життя нашого героя – як стане зрозумілим з подальшого, вона й до того об’явління була вельми важливою, а після нього взагалі вибилася на перший план.

Як і чимало інших сучасників бурхливих, перехідних, пограничних епох, був він побожним аж до пересади, як і чимало інших уродженців перехідних, пограничних територій, не зумів би точно описати своєї конфесійної приналежності. Судячи з деяких натяків у документах, сім’я Марцинкевичів належала до унійної церкви (греко-уніатської, як її тоді називали), але, коли ця остання стала високо неблагонадійною, вибрала для себе латинську вітку християнства. Отож і наш Атанасій в офіційних документах записувався як римо-католик, що не заважало йому охоче признаватися і до православ’я (цікаво, що в часі білоруських безпаспортних мандрів він по черзі шукав притулку то в католицькому кляшторі, то в православному монастирі). Але до цього все не зводилося – чи то в часі перебування загряницями, чи під час подорожі на південь, він, схоже, стикався, а то й живо спілкувався з усякого роду тодішніми єретиками та сектантами. Все це цілком переплуталося в його свідомості, зрештою, не в нього одного. Всі діти синкретичних епох такі, не всі, однак, є духовидцями і формулюють нові релігійні доктрини. А  Марцинкевичу це вдалося, дійшло ж до перевороту в його духовному житті за таких умов.