tin_tina | Син Юпітера – об’явління (Reply)

-3-
Час уже приділити належну увагу релігійній стороні життя нашого героя – як стане зрозумілим з подальшого, вона й до того об’явління була вельми важливою, а після нього взагалі вибилася на перший план.

Як і чимало інших сучасників бурхливих, перехідних, пограничних епох, був він побожним аж до пересади, як і чимало інших уродженців перехідних, пограничних територій, не зумів би точно описати своєї конфесійної приналежності. Судячи з деяких натяків у документах, сім’я Марцинкевичів належала до унійної церкви (греко-уніатської, як її тоді називали), але, коли ця остання стала високо неблагонадійною, вибрала для себе латинську вітку християнства. Отож і наш Атанасій в офіційних документах записувався як римо-католик, що не заважало йому охоче признаватися і до православ’я (цікаво, що в часі білоруських безпаспортних мандрів він по черзі шукав притулку то в католицькому кляшторі, то в православному монастирі). Але до цього все не зводилося – чи то в часі перебування загряницями, чи під час подорожі на південь, він, схоже, стикався, а то й живо спілкувався з усякого роду тодішніми єретиками та сектантами. Все це цілком переплуталося в його свідомості, зрештою, не в нього одного. Всі діти синкретичних епох такі, не всі, однак, є духовидцями і формулюють нові релігійні доктрини. А Марцинкевичу це вдалося, дійшло ж до перевороту в його духовному житті за таких умов.

Якось, ще не здобувши жаданого паспорту і бувши вигнаним з чергового монастиря, де він шукав притулку на ніч, йшов бідолашний скиталець лісом, співаючи псалом «Услиш, Боже, глас мій!» (як він пізніше пояснював, мав при собі книжечку церковно-слов’янських псалмів, перекладених польською мовою, само по собі цікавий приклад мовно-культурного сумбуру), а помолившись, ліг під деревом і заснув. Як і годиться, уві сні привидівся йому старець, що в чудесному сяянні спустився з небес і сповістив не конче благу, але доволі важливу звістку, яку мимовільному духовидцю велено було ширити по світу – як звичайно, під есхатологічним претекстом. Крім не надто оригінальних закликів кидати грішне життя і каятися й молитися у найбільш екстремальних умовах, містилися там деякі фрагменти, що давали змогу вважати запропоновану Марцинкевичу релігійну концепцію чи не найбільш дивачною з усіх, які тільки вигадало християнство. Зрештою, чи мала вона стосунок до християнства? – либонь, ні, бо Ісус Христос оголошувався в ній не Сином Божим і навіть не великим пророком, а всього лиш малозначним посланцем до овець дому Ізраїлевого, про котрого деміург, який у власній особі з’явився бідному Атанасію, вже й забув, цілковито його існуванням не переймаючись. Це, либонь, своєрідний внесок Ветхого Заповіту, але не забракло й античного впливу. Однак викладати цю сумбурну доктрину в побіжному переказі я, мабуть, не буду, Атанасій Тадеуш мав змогу викласти своє «Кредо» так, що його було зафіксовано документально (а то звідки б ми про це дізналися?).

Щоб до цього дійшло, довелося потрудитися тому демону-переслідувачу нашого героя, який вперто залишав його без посвідчення особи. А, здавалося б, все врешті налагодилося – в травні 1823 року рідний полк видав йому документ про почесну відставку, що означало жадану свободу – для мандрів і проповідей. Однак рідна Білорусь якось не манила Марцинкевича до апостольських трудів, на відміну від благодатної сторони, вже знайомої йому з подорожі на південь, коли він ганяв плоти по Дніпру. Тим-таки Дніпром відставний товариш і цього разу сплив у Волинську губернію, а там в Київську, Полтавську, Катеринославську, добравшись згодом до Одеси, Таврії й до берегів тихого Дону. Так провів він два роки, по дорозі проповідуючи стрічним і поперечним, переважно простолюду, щоб вони «іконам не кланялися, священників не слухали, Ісуса Христа за Спасителя не вважали і Йому не молилися». Простолюд як простолюд – чув про кінець світу і не надто зважав на все інше, однак рано чи пізно таке богоборство мало скінчитися зле. Так воно і сталося.

...Повернувшись з півдня, Марцинкевич волочився по Київщині. Йшов він раз до Кам’янки (чигиринського повіту) і зупинився спочити в Ребідайлівській корчмі, де саме засіли місцеві мешканці в компанії якогось проїзжого унтер-офіцера. Оскільки деміург, що з’явився колись духовидцеві, регулярно нагадував про своє існування, насилаючи на бідолашного страшні змори (наприклад, видіння дівки, яка чомусь намагалася його задушити), Марцинкевич скористався нагодою розпочати проповідь. Однак унтер перспективою кінця світу не надто перейнявся, натомість все інше зрозумів, як крайнє богохульство, отож наказав присутнім селянам схопити пророка і приставити його до начальства. Ті вдали крайній послух, але після від’їзду грізного унтера, не стали морочити собі голову арештантом, відпустивши його, але попередньо відібравши його убогий багаж. І, на превеликий жаль, заграбили також найдорогоціннішу частку цього майна, без якої в ту цинічну епоху (як і в нашу) не могли обійтися ні пророки, ні апостоли – те саме свідоцтво про відставку, воно ж засвідчення особи. Навчений гірким досвідом, як то трудно жити безпашпортному, Марцинкевич вдався до земних владик, себто до чигиринського нижнього земського суду, сповістивши про грабіж і благаючи видати йому хоч якийсь документ. З Чигирину справа перемандрувала до Києва, а слідом за нею – і сам Марцинкевич. У древньому стольному граді й трапилися найважливіші епізоди всієї цієї оповіді, завдяки яким Марцинкевич став свого роду історичною особою.