Шкільна наука в перехідні часи - Заболоття

Попри значне число знайомих, «рідна школа» (вона ж «стара буда») змінилася. Зникли вчителі-поляки: всі вони -  і добра Гелена Цімошко, і забавний Мар’ян Рихтер, і пасічник Юзеф Пизік – кудись виїхали і що з ними сталося, невідомо. Не стало й учнів-поляків, зате додалося кілька нових учнів-євреїв. Між ними особливо виділялася висока й струнка білявка Бела. Раніше вона навчалася в Ковельській гімназії, і, що рідкість для того часу, вивчала англійську мову. Але Денисюка, хлопця доволі товариськи несмілого, вона вразила тим, що перша до нього підійшла і сказала: «Я хочу з вами познайомитися!». Він так засоромився, що втік. «Ось яким я ще був дикуном! Дарма, що кілька місяців учився в мурах міської гімназії і хотів було сісти поруч найневродливішої учениці-єврейки, аби підучуватися від неї німецької мови».

Дуже б мені хотілося, щоб існував «тяг дальший» тих спогадів – про військові роки, про Львівський університет.. Але не знаю, чи є якесь продовження.

В погоні за гімназією

Майже непомітно збігло кілька років – і наш Іван (вже не можна було називати його малим – найвищий в класі) постав перед питанням, що ж робити далі. Він саме закінчив шостий клас, з самими лиш відмінними оцінками, чого в заболотівській школі не траплялося вже давно. Хоча школа в Заболотті була семикласною, але, згідно з тодішньою освітньою системою, ті учні, які планували вищі науки, після шостого класу покидали рідну школу і переходили до гімназії (найближчими були ковельська та брестська). Звісно, можна було продовжувати навчання і в «тупиковому» сьомому класі та вступати до гімназії після його закінчення, але при цьому втрачався рік, тому переважно там залишалися учні, яким дальша освіта не світила.

Однак тягнуло хлопця до науки так сильно, що, коли пізно восени колега по заболотівській школі порадив йому їхати до Бреста на хибив-трапив, бо якісь навчальні заклади там начебто повідкривали, то він зважився... Це було з усіх точок зору нелегко, однак дасть нам можливість довідатися про характер шкільної освіти у перехідний період.

Релігійна і національна політика

Учні заболотівської класи належали (чи ділилися) аж до 4 національностей – українці, поляки, євреї, росіяни (цих останніх було троє, серед них перша красуня класу і краща рисувальниця, Мура Потапова, вчителі звали її «Потапуфна»). Що стосується вчителів, то це були майже всуціль поляки, хіба що уроки релігії для православних вів місцевий священник (чому воно так було, треба б писати окреме пояснення, скажу лише, що представники національних меншин у міжвоєнній Польщі, хоч би з якими кваліфікаціями, якщо й одержували державну роботу, то хіба десь «на Мазурах», але не дома. Так воно було в Галичині, думаю, що і в Поліссі схоже). Тим не менше, якісь особливі міжнаціональні «тертя» не відчувалися, і, хоча державна політика полонізації кресів, безсумнівно, існувала й діяла в найліпше, то більшість вчителів її не похваляла, тим паче, активно нею не займалася.

Впізнавано, правда? Дійсно, ніхто в цій сумній асиміляційній справі велосипеда не винаходив, «все вигадали до нас», а коли ще подумати, як воно все сумно закінчилося...

Але поки що про це не будемо, залишилося згадати хіба те, що українською мовою велися хіба уроки релігії для православних, і те, що всі уроки починалися й завершувалися молитвою, яку читали спершу польською, потім церковнослов’янською мовою і при якій мали стояти всі, навіть і євреї.

Як і чому навчали в міжвоєнний період

Насамперед, ця школа була куди більш гуманітарною, ніж звична більшості з нас модель. (Також і тому, що арифметикою не особливо переймалися і фактично алгебра прийшла до школи аж «за совєтів», а під час  вступного екзамену до гімназії, після семирічки, в автора спогадів питали про дроби. Але на разі цим не переймаймося. Шукаймо позитив).

Дуже всерйоз трактувалися «вільні мистецтва», скажімо, малювання й декламація, притому не тільки, як самостійні предмети, а також як важливі способи пізнання інших наук – географії, біології, історії. Ну от хоча б малювання, котре ще на моїй пам’яті було зморою для учнів, не особливо обдарованих художньо, а ще більше – для їхніх батьків. Як дивно було прочитати, що учні заболотівської школи малювали з великою приємністю, а вчителька з малювання була не шкільною парією, а вельми поважаною особою і свого роду еталоном краси й вишуканості!

Звісно ж, особливо цікавим був би виклад про тодішній підхід до вивчення літератури. Займемося цим окремо.