![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Гадєрка - тяг дальший
24/03/2013 11:28 am(Попередня частина, нагадаю, закінчилася вельми живописною картиною виповзання зміїного війська і панічною втечею відвідувачів. Але то була розводка. Цю картину автор, як і годиться філологу, не те, щоб вигадав, але й сам не бачив. Бо його спілкування з гадєркою виглядало май інакше).
Усе вищесказане – то чистісінька правда. Але дозвольте мені тут зробити невеликий ліричний відступ і перенестися мислію на Полісся. Маневицький район Волинської області, село Оконськ. Назва пішла від того, що у цій місцевості вижбухують могутні "окна" – джерела. Кілька їх разом клекотить та утворює відразу озерце, з якого витікає річка. Вода в озерці кольору, який упав з неба, – блакитна. Тільки на Кавказі, в ущелині по дорозі з Сочі до озера Ріца, я бачив озерця такої барви. Кажуть, що це від неймовірної чистоти води. Коли в Оконську засипали якось джерела, то, за переказом, у кожній хаті в сінях з-під підлоги забили фонтани.
У 50-ті роки, будучи аспірантом, я опинився в Оконську як учасник діалектологічної експедиції. Незабутня Валентина Семенівна Черняк доручила мені записувати тра-нскрипцією фольклорні тексти місцевою говіркою.
На розкішній долині бідно одягнена селянка (у калошах на босу ногу) гребе сіно.
– Бабусю, – звертаюся до неї, – чи у вашому селі ще співають якихось старих місцевих пісень?
– Ну що ж, – бабуся випростовується, кидає граблі й береться руками в боки.
– Селянство, як писала Клара Цеткін, – то найбільш консервативний елемент і пісні ще зберігає. Хоч, між іншим, Клара Цеткін у поглядах на селянське питання не мала рації, і її критиковано зліва.
Я витріщив очі. Я остовпів. Я випустив з рук олівця у сіно. Проста, як я гадав, неписьменна поліська селянка раптом заговорила стилем університетського професора з кафедри історії КПРС.
Виявляється, бабуся належала до КПЗУ, була учасницею Володимир-Волинсько-го судового процесу, сиділа за Польщі в тюрмі і там вивчала політграмоту.
Подібного "коника" викинула й гадєрка. Вона прочитала нам лекцію з діалектичного матеріалізму. Гадюк, звичайно, не показала. А викликала свистом їх клуби з-під печі тоді, коли фінагент прийшов до відьми за податками. І то він послизнувся на гадючих ковбасах на порозі. Бідолашний навіть упав, ледь утік. Так розповідав мій ґазда Петро Боцвінок, який зі свого високого ґруня в Криворівні все бачить і чує, а тому й усе знає.
Ну, а гадєрка похитала, як кобра, своєю зміїною головою й мовила:
– Ви, пани з міста, вірите в тото?! Встидайте си! Що я беру гадину в руку, то беру. Оногди прив’язала її до палиці й таким батогом лякала косарів. Ще якби вас вона втєла, то я би замовила... Але я вже стара – 80 літ – і тепер тим не бавлюся.
Потерпівши фіаско, зганьблені, принижені, з довгими носами, смутні та невеселі "пани з міста" мовчазно сходили з вершини ґруня до його підніжжя, де на них чекала Платоніда Володимирівна. Вони детально прозвітували про акцію "гадєрка". Проте, психологію гуцулів краще знала Платоніда Володимирівна. Несподівано вона поглянула на справу з іншого боку.
– А, пани з міста! Ось де ist der Hund begraben! Вона просто боялася виявити перед вами таємницю свого ремесла чи мистецтва! Бо ж невідомо, з якою метою прибули ці загадкові пани. Може, то фінагенти прийшли описати кожну гадину, щоб на неї зосібна й на все гаддя накласти податки або змусити доїти цих "безрогів" і здавати державі яд; кадебісти, які виселяють на Сибір; агітатори, що хочуть затягнути відьму в комуністичну партію. Одне слово, невідомо, яких неприємностей чекати від "начальства мордатого", від партії й уряду. А останнім часом вона мала ой які великі прикрощі: на відкритих партійних зборах колгоспу розглядали її персональну справу, інкримінуючи їй те, що вона, яко відьма, разом зі своїм чоловіком забрала молоко з однієї полонини.
Цілком оффтопічно -- там, сподіваюся, не всіх ще снігом засипало? Бо от дивилася я вчора якийсь там фільм катастроф, вже й не згадаю назви - і дивувалася: страшенна буря над Нью-Йорком виглядала достеменно так, як наша минулої п"ятниці (пізніша п"ятниця вже видавалася дитячою забавкою). Але кінця світу не спостерігалося, ми не втекли чи вимерли, яко нью-йоркці, а я, особа доволі делікатної тілобудови, яку вітром здуває :-), ще й ходила до своїх замовників - ну, не так, щоб далеко, але в сам розпал сніжниці - і хоч би що.
Тим не менше, така погода навесні - це негаразд. Щось в небесній канцелярії збилося.
Усе вищесказане – то чистісінька правда. Але дозвольте мені тут зробити невеликий ліричний відступ і перенестися мислію на Полісся. Маневицький район Волинської області, село Оконськ. Назва пішла від того, що у цій місцевості вижбухують могутні "окна" – джерела. Кілька їх разом клекотить та утворює відразу озерце, з якого витікає річка. Вода в озерці кольору, який упав з неба, – блакитна. Тільки на Кавказі, в ущелині по дорозі з Сочі до озера Ріца, я бачив озерця такої барви. Кажуть, що це від неймовірної чистоти води. Коли в Оконську засипали якось джерела, то, за переказом, у кожній хаті в сінях з-під підлоги забили фонтани.
У 50-ті роки, будучи аспірантом, я опинився в Оконську як учасник діалектологічної експедиції. Незабутня Валентина Семенівна Черняк доручила мені записувати тра-нскрипцією фольклорні тексти місцевою говіркою.
На розкішній долині бідно одягнена селянка (у калошах на босу ногу) гребе сіно.
– Бабусю, – звертаюся до неї, – чи у вашому селі ще співають якихось старих місцевих пісень?
– Ну що ж, – бабуся випростовується, кидає граблі й береться руками в боки.
– Селянство, як писала Клара Цеткін, – то найбільш консервативний елемент і пісні ще зберігає. Хоч, між іншим, Клара Цеткін у поглядах на селянське питання не мала рації, і її критиковано зліва.
Я витріщив очі. Я остовпів. Я випустив з рук олівця у сіно. Проста, як я гадав, неписьменна поліська селянка раптом заговорила стилем університетського професора з кафедри історії КПРС.
Виявляється, бабуся належала до КПЗУ, була учасницею Володимир-Волинсько-го судового процесу, сиділа за Польщі в тюрмі і там вивчала політграмоту.
Подібного "коника" викинула й гадєрка. Вона прочитала нам лекцію з діалектичного матеріалізму. Гадюк, звичайно, не показала. А викликала свистом їх клуби з-під печі тоді, коли фінагент прийшов до відьми за податками. І то він послизнувся на гадючих ковбасах на порозі. Бідолашний навіть упав, ледь утік. Так розповідав мій ґазда Петро Боцвінок, який зі свого високого ґруня в Криворівні все бачить і чує, а тому й усе знає.
Ну, а гадєрка похитала, як кобра, своєю зміїною головою й мовила:
– Ви, пани з міста, вірите в тото?! Встидайте си! Що я беру гадину в руку, то беру. Оногди прив’язала її до палиці й таким батогом лякала косарів. Ще якби вас вона втєла, то я би замовила... Але я вже стара – 80 літ – і тепер тим не бавлюся.
Потерпівши фіаско, зганьблені, принижені, з довгими носами, смутні та невеселі "пани з міста" мовчазно сходили з вершини ґруня до його підніжжя, де на них чекала Платоніда Володимирівна. Вони детально прозвітували про акцію "гадєрка". Проте, психологію гуцулів краще знала Платоніда Володимирівна. Несподівано вона поглянула на справу з іншого боку.
– А, пани з міста! Ось де ist der Hund begraben! Вона просто боялася виявити перед вами таємницю свого ремесла чи мистецтва! Бо ж невідомо, з якою метою прибули ці загадкові пани. Може, то фінагенти прийшли описати кожну гадину, щоб на неї зосібна й на все гаддя накласти податки або змусити доїти цих "безрогів" і здавати державі яд; кадебісти, які виселяють на Сибір; агітатори, що хочуть затягнути відьму в комуністичну партію. Одне слово, невідомо, яких неприємностей чекати від "начальства мордатого", від партії й уряду. А останнім часом вона мала ой які великі прикрощі: на відкритих партійних зборах колгоспу розглядали її персональну справу, інкримінуючи їй те, що вона, яко відьма, разом зі своїм чоловіком забрала молоко з однієї полонини.
Цілком оффтопічно -- там, сподіваюся, не всіх ще снігом засипало? Бо от дивилася я вчора якийсь там фільм катастроф, вже й не згадаю назви - і дивувалася: страшенна буря над Нью-Йорком виглядала достеменно так, як наша минулої п"ятниці (пізніша п"ятниця вже видавалася дитячою забавкою). Але кінця світу не спостерігалося, ми не втекли чи вимерли, яко нью-йоркці, а я, особа доволі делікатної тілобудови, яку вітром здуває :-), ще й ходила до своїх замовників - ну, не так, щоб далеко, але в сам розпал сніжниці - і хоч би що.
Тим не менше, така погода навесні - це негаразд. Щось в небесній канцелярії збилося.
