Метелики над землею літающе

Чудасій

Є в російській мові поняття чи вислів, якого я ніколи не розуміла до кінця: «городской сумашедший». Чи це найвідоміший божевільний міста? Чи суто міська хвороба, носій якої кардинально відмінний від «деревенского дурачка»? А, можливо, і не божевільний зовсім? Оскільки місто, що там не кажи, дає більшу свободу прояву особистості, то раптом це людина цілковито здорова хоч фізично, хоч психічно, але потроху й «ненормальна». Її мислення, поведінка, спосіб життя чомусь та не вписуються у загальноприйняті стандарти.

Якщо так, то українською я б пропонувала називати подібних людей «чудасіями». Бо саме так назвала свою книгу і її героя популярна в діаспорі та майже невідома в нас письменниця Ольга Мак (це такий псевдонім. В нас її, схоже, поза журналом «Дзвін» не публікували. «Чудасій» — найпопулярніший її твір, хоча сама письменниця мала якусь до нього неприязнь і не вважала надто вдалим).

Ото єдиний спойлер — в кінці повісті чудасій перестав бути чудасієм. Може, й жаль: без подібних натур світ втрачає свої барви.

Прекрасні дипломати

Зауваження Костельника про «прекрасних дипломатів» (хоч і голодранців) не є, як би здавалося, чистою спробою піддобритися. Насправді серед тих чиновників, з якими спілкувалися тодішні діячі УГКЦ, вже знаходилися такі, що не бажали чи й не повинні були відповідати класичному образу «несамовитого більшовика». Підозрюю навіть, що сам цей образ почав виходити з моди, хоча ще й траплявся. У «Доповідній записці підполковника держбезпеки С.Каріна-Даниленка наркому держбезпеки УРСР С.Савченку про зустрічі та переговори з представниками греко-католицької церкви» цитується опис якогось з представників влади, зроблений Г.Костельником:

Якби вся ця серія не вимагала негайного закінчення, то варто б написати, що Костельник в чомусь був правим, в чомусь помилявся. Думка Риму його не вельми хвилювала, інша справа – народ, а до звинувачень церкви (різних церков) у надто тісному співробітництві з більшовиками, як ми добре знаємо, дійшло. Що ж стосується вмілої гри, то за фактом найрозумніше вчинили ті, хто відмовився грати в подібні ігри.

Однак пояснювати ці максими довелося б тоді, коли б якось розвивалася тема Костельника – колись я вже це пробувала ... Наразі ж серія про УГКЦ на переламі 20 століття майже що закінчена, я планую докинути туди тільки один пост – з описом того, яке враження справила смерть митрополита на різних його сучасників. Декого з них ми вже навіть знаємо.

Закінчивши нарешті з Целевичем і його показами, переносимося на кілька років вперед, до осені 1944 року. З одного боку, чимало за той час помінялося – Львів побував німецьким і знову став радянським, не стало деяких наших попередніх знайомих (того самого Целевича та й митрополит доживає останні дні), але й з’явилися нові, котрі досі так яскраво себе не маніфестували (мається на увазі певний особник, відомий як Карін-Даниленко ). З іншого ж боку – ніби й далі триває 1939 рік і знову виникають ті самі суперечки про мову, походження митрополита Шептицького та стосунки між «більшовиками» (увага! вони вже намагаються так не називатися) та місцевим населенням.

Отож, презентую «Оперативне повідомлення 5-го відділу  2-го Управління НКДБ УРСР про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та його оточення». Хто автор цього повідомлення, невідомо, ясно тільки те, що він одночасно «стукає» і на УГКЦ і на тих, хто стукає на УГКЦ. Розмовляє він з Г.Костельником. Причетність доктора Габора до дивізії «Галичина» не є ніяким секретом. Сам він пояснює цей факт так: дивізію організовували, щоб врятувати ту молодь, якій загрожували ще гірші речі типу розстрілів, ув’язнення і примусових робіт під бомбами, були цілковито певні, що на фронті дивізію не використають і саме тому він і послав туди двох своїх синів. Зрештою, командування дивізії намагалося домовитися з більшовиками, щоб перейти на їх бік, а, діставши відмову, дивізійники переважно пішли в бандерівці. Що, звичайно, куди менше зло і саме так сприймається обома співрозмовниками.

Щоб церква якось вплинула на бандерівців – вибачте, але спершу дотримуйтесь власних обіцянок про амністію, а то тих, хто з’являється з повинною, відправляють «на далекий восток – в Сибирь». Ми ж, себто церква, не маємо особливого впливу на бандерівський ліс, хоча й маємо вплив на маси.

І тут починається сам цимес.

 І вже на завершення показів Целевича – еволюція стосунків між громадськістю і церквою за період «від Австрії до Польщі й пізніше».

«До мировой войны

Мировая и польско-украинская война

Галиция под властью Польши

Тепер деякі загальні міркування нашого інформатора (ще раз нагадаймо собі, що це не істина в останній інстанції, однак доволі поширені в міжвоєнний період судження й оцінки)

Я думаю, нікому не треба особливо доводити те, що західноукраїнське суспільство міжвоєнного періоду було дуже сильно поділене чи, як тоді висловлювалися, зрізничковане. УГКЦ не була винятком. Внутріцерковне протистояння по ліній «восточники» проти «західників» було не єдиною, але дуже істотною домінантою громадського життя.

Давайте розберемося, що ж це за восточники і що за оксиденталісти. Тут я вкотре закликатиму – якщо вам відомі моделі з подібними назвами з інших країн (скажімо, слов’янофіли проти лібералів, де слов’янофіли начебто схід і начебто реакційні, а їхні противники, відповідно, прогресивний захід), не поспішайте їх накладати на галицькі реалії! В нас все було не так, як в людей, отож восточники (які добивалися автономії церкви навіть під зверхністю Ватікану, введення в богослужінні української мови і дотримання власних обрядів) мали громадську репутацію сили передової і прогресивної, натомість західники вважалися темними обскурантами і реакціонерами. Відповідно, навіть спроби західника Хомишина ввести нарешті новий (григоріанський) календар негайно приймалися в штики як витівки реакції.

До календаря, звичайно, справа не зводилася. Західники пропагували, інколи навіть силоміць нав’язували традиції римо-католицької церкви. Раніше не раз згадувалося про справу з целібатом, яка буквально сколихнула все тодішнє суспільство і дуже сильно відбилася навіть в художній літературі. Ті, що читали «Сестер Річинських», пам’ятають, можливо, таку собі тітоньку Меланію, яка вивезла двох своїх підростаючих дочок, щоб бідолашні дівчатка мали змогу показатися в більшому світі (так, Коломия, прообраз Нашого, була для мешканців села великим світом). Як гірко ця тітонька нарікає, що через сприяння єпископа тільки й чуєш, що то там, то там на парафії засів целебс, відповідно зменшився ринок женихів. Але коли б тільки це! Молоді целебси чи то не могли, чи й не хотіли якось усмиряти свою природу, отож раз-у-раз доходило до скандалів, через що парафіяни навідріз відмовлялися від ксьондзів-парубків. (Випереджаючи можливі питання, це я суто про віртуальну реальність роману Ірини Вільде, однак думаю, що вона не дуже розходилася з дійсністю).

Відповідно, не тішилися громадськими симпатіями ні самі західники, ні їхній лідер, станіславський єпископ Хомишин. Наш інформатор, Целевич, характеризує його так:

Далі Целевич починає характеризувати окремих осіб зі Станіславського та Перемишельського єпископств, але ми поки що цю частину пропустимо, а перейдемо до фрагменту, з якого зрозуміло, чому стосунки між восточниками і західниками, себто між митрополитом Шептицьким і єпископом Хомишиним у міжвоєнний період всі джерела дружно характеризують як у кращому випадку прохолодні (пізніше перед обличчям спільного і дуже грізного противника ці стосунки загалом нормалізувалися і дійли до стану Burd Triede - мир в обложеному місті, як висловився Г.Костельник, але ми саме про міжвоєнний період)

«Враждебные отношения между униатскими епископами

Обговоривши таку компрометуючу рису митрополита Андрея, як каригідну схильність до скромного життя, займемося його оточенням. Таких екзотичних постатей, як прелат лівої політичної і непевної гендерної орієнтацій там вже не було, а от носіїв звичайних людських слабостей – скільки завгодно. Наш інформатор (це, нагадаю, арештований В.Целевич) розповідає таке:

Колись – як заходила в нас мова про митрополита Шептицького, я обіцяла викласти деякий «компромат» як на нього самого, так і взагалі на діячів УГКЦ. Трохи довго це потривало – зі зрозумілих причин... Але – от вони. Само собою, покази на той час (в березні 1940 року) арештованого діяча УНДО Володимира Целевича, деякі біографічні дані про нього є тут

Як написано в преамбулі, це «власноручні покази, перекладені з української мови».  Перекладали старший оперуповноважений 3 відділення лейтенант міліції Кожушко, старший оперуповноважений 3 відділення лейтенант держбезпеки Вихнич, звірив третій лейтенант Сигов. Покази доволі об’ємні (50 книжкових сторінок), тому викладу я тільки найхарактерніші, сказати б, найкомпрометуючі уривки. В першу чергу, про самого митрополита.