Картинки з виставки
30/09/2012 12:36 pmДоки я візьмуся за планованого єресіарха з 19-го століття, то викладу, либонь, кілька уривків зі спогадів мешканця наступного століття (хоч народився він таки в 19-у і вважав себе його людиною, закинутою з примхи долі в залізний наступний вік). Мається на увазі Ілля Еренбург, зізнаюся, що жодного художнього твору, ним написаного, не читала, бачила лише якісь мережеві сварки довкола статті чи заклику "Убий німця", а почала відразу з мемуарів "Люди, роки, життя", які неблагородно скачала з торрентів. І не каюся - цікаво, знаєте. Чимало гострих і характеристичних картинок схоплено й зображено, з приводу деяких тільки й скажеш - невже справді пройшло стільки часу, відколи все це відбувалося?
Хто ще пам"ятає ранньо-пострадянські часи, може, згадає баєчку про солдата Великої Вітчизняної, котрий якось випадково перенісся на кілька десятиліть в часі вперед і зі здивуванням спостерігав з тодішнім життям. У ресторан, наприклад, його не пустили, заявивши, що там "німці гуляють". І взагалі з місцевих мешканців пускали тільки дівчаток специфічного вигляду, яких наївний солдат прийняв за підпільниць.
Однак, коли б автор тої баєчки трохи більше знав реалії 30-х, то виявив би - його героя це б не здивувало. Воно так і раніше було. От яка пригода трапилася з Еренбургом, не рядовим солдатом, а доволі вже відомим письменником та журналістом, в одному з московських готело-ресторанів.
І це не якісь там часи низькопоклонництва перед Заходом (і Сходом теж), а цілком собі червень 1934 року!
Хто ще пам"ятає ранньо-пострадянські часи, може, згадає баєчку про солдата Великої Вітчизняної, котрий якось випадково перенісся на кілька десятиліть в часі вперед і зі здивуванням спостерігав з тодішнім життям. У ресторан, наприклад, його не пустили, заявивши, що там "німці гуляють". І взагалі з місцевих мешканців пускали тільки дівчаток специфічного вигляду, яких наївний солдат прийняв за підпільниць.
Однак, коли б автор тої баєчки трохи більше знав реалії 30-х, то виявив би - його героя це б не здивувало. Воно так і раніше було. От яка пригода трапилася з Еренбургом, не рядовим солдатом, а доволі вже відомим письменником та журналістом, в одному з московських готело-ресторанів.
".. я с помощью «Известий» получил номер в гостинице «Националь». Комната была маленькой, неприглядной, брали за нее дорого, но выбора не было.
Как-то утром я заказал чай; официант выслушал меня и вскоре вернулся без подноса: чая я не получу, с сегодняшнего дня ресторан отпускает только на валюту. Я рассердился, но смолчал, попросил принести кипяток и чайник для заварки – у меня были чай и сахар. Официант снова пришел с пустыми руками: «И кипятка не дали, говорят, советским не отпускаем…»
Я решил пойти к директору гостиницы. Лестница была заставлена цветами в горшках. Стояли, выстроенные в шеренги, коридорные в ярко-зеленых рубашках, горничные в шуршавших лифах, с пышными наколками; по команде они кланялись, поворачивались налево, направо, улыбались, снова кланялись. Это напоминало репетицию фильма из быта старого купечества.
Я проник в ресторан и увидел его преображенным: там предполагали торговать солонками с резными петушками, скверными иконами суздальских богомазов и Васнецовскимискими богатырями на ларчиках, на брошках, на блюдцах. Музыканты репетировали «Вниз по матушке по Волге…».
Директор объяснил, что я должен немедленно очистить номер: через час из Ленинграда прибудет большая группа американских туристов.
Я задержался, чтобы поглядеть на знатных путешественников; это были очень богатые люди; коридорные задыхались, волоча тяжелые чемоданы. Горничные, помня урок, кокетливо улыбались, и туристы снисходительно кивали головой. Я заговорил с одним; он оказался крупным биржевым маклером из Буэнос-Айреса. Он рассказал, что его отговаривали от поездки в Москву, но сейчас он окончательно успокоился: гостиница как гостиница: «Конечно, победнее, зато чувствуется русский дух. Я ведь бывал в Париже, там чудесный ресторан «Тройка»…»
(Я сердился, но не удивлялся. Незадолго до этого происшествия я был в Иванове. Зашел в ресторан. Зал загромождали пыльные пальмы. На столиках лежали грязные скатерти с засохшими следами вчерашних соусов и позавчерашних борщей. Я сел за столик, который выглядел чище. Официантка закричала: «Вы что, не видите?… Это для иностранцев…» Оказалось, в местном текстильном институте учатся два молодых турка. К ним относились с почтением и обед им подавали на чистой скатерти.)
І це не якісь там часи низькопоклонництва перед Заходом (і Сходом теж), а цілком собі червень 1934 року!
