tin_tina: (Default)
      Безпосередньо постпетровська епоха – з швидкозмінними Катериною та Петром ІІ – вигядає якимось незрозумілим, ледь не «смутним» часом, причому «смутним» в російському значенні слова. Однак, читаючи про всі ці перенесення столиці назад до Москви і намагання демонтувати петровські новобудови, виникає стійке враження: нарешті всі вони зітхнули спокійно. Вільні і невільні опоненти імператора осмілилися виткнутися на світ, і їх навіть, як не дивно, не обізвали негайно «изменниками», а, схоже, навіть мовчки визнали потерпілими понад вину. А то й зовсім без вини.
      Так воно, принаймні, виглядає в повісті М.Костомарова «из исторически-бытовой жизни 18 века» з немилозвучною назвою «Холуй» (ця назва так дратувала видавців, що вони її часто міняли на більш прийнятного «Холопа»). Однак холуй холуєм, а починається інтрига у доволі високих суспільних сферах. Героїня, овдовіла княгиня Анна Долгорукая намагається випросити в імператриці Катерини І сплати боргів, які наробив її син, навчаючись у Європі з повеління Петра І. З цією метою вона шукає протекції довіреної особи й секретаря недавно опочилого імператора, певного Олексія Івановича Макаров. Попри скромне становище і неродовитість, цей чоловік багато міг! Однак княгині довелося почекати: перед нею кабінет-секретар прийняв іншу прохачку.
местнические счеты покончились еще при царе Феодоре )
tin_tina: (Default)
     У викладі «Історії Русів», сюжет з арештом Полуботківської старшини має й дещо трагіфарсове забарвлення. Один епізод може бути ілюстрацією до теми: «Лінгвістичні непорозуміння і їх наслідки».
Read more... )
tin_tina: (Default)
    Як і слід було сподіватися, прообразом останньої сцени між Петром і Павлом в Буревія була відповідна сцена з «Історії Русів» - невже ж би цей «злобний памфлет», що так дратував російських та польських істориків пропустив подібну нагоду?
    О смерти Полуботка преданіе оставило сію достопаматность, что  когда, бывши онъ болЂнъ, почувствовалъ кончину свою и просилъ у тюремныхъ приставовъ призвать къ нему священника, а тюремщики о томъ дали знать Государю, то Государь приходилъ къ нему проститься, и онъ сказалъ ему: „Я вражды къ ТебЂ никогда не имЂлъ и не имЂю, исъ тЂмъ умираю, какъ христіанинъ. ВЂрю несомнЂнно, что, за невинное страданіе мое и моихъ ближнихъ, будемъ судиться отъ общаго и нелицемЂрнаго Судіи нашего, Всемогущаго Бога, и скоро предъ Него оба предстанемъ, и Петръ съ Павломъ тамо разсудятся.“ Государь дЂйствительно скоро послЂ того, и именно, Генваря 28-го, 1725 года, скончался.
       Ні, автор чи автори злобного памфлету недаремно їли свій хліб – написано сильно і яскраво, хоч лаконічно. Полуботок в прощальній сцені не проголошує викривальної промови, але це тільки тому, що він вже проголосив таку при арешті. Отут, схоже, автор розійшовся, мабуть, уявляючи, що б він сам сказав в подібному випадку (якби можновладець був при тому присутній і захотів його вислухати).
Повергать народы въ рабство и владЂть рабами и невольниками есть дЂло Азіатскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха )
      Що ж, фразу про азіатського тирана, протиставленого християнському монарху, Буревій не вигадав, а живцем позичив з «Історії Русів».
tin_tina: (Default)
Гетьманські скарби
     Як же обійтися без історії зі скарбами Полуботка? І в Буревія вона згадана, аякже.
     Детально переповідати її я не буду, і так всі більш-менш зацікавлені знають. Хотіла б лише звернути увагу на трудність, сказати б, технічного характеру: на спадок може претендувати тільки потомок Полуботка по чоловічій лінії. всі, що цікавилися генеалогією, знають, як тяжко втримати ту «чоловічу лінію». Воно й зрозуміло: народження в певному поколінні тільки доньок, що рано чи пізно трапляється, відразу ж «гасить» ціле відгалуження, тому там з самого початку гра з від’ємною сумою. Наскільки знаю, єдина донька останнього такого відомого «чоловічого потомка» вийшла заміж за одного з Милорадовичів, тож важко сказати, чи хтось сьогодні зможе задовольнити умови заповіту.
     А от цікавіше ця справа склалася у потомків Дорошенка. І, що характерно, гетьман Дорошенко теж був колись персонажем історії подібної на полуботківську.
Read more... )
tin_tina: (Default)
Ладозький похід
     Цей похід та ще словосполучення «канальні роботи» не раз згадуються в п’єсі Костя Буревія. Зрештою, фраза про місто, збудоване на костях, є в нашій літературно-історичній традиції досить утертою, щоб спробувати хоч розібратися, як там було насправді.
Read more... )
      Якщо ці дані є більш-менш типовими, а так воно виглядає, то втрати під час першого походу можна оцінити як 40% особового складу, другого – 20%. 
tin_tina: (Default)
…Дивна взагалі ця драма, написана людиною, яку називали «єдиним українським футуристом» (він же – Едуард Стріха, адресат «Московських задрипанок» Хвильового), а притому якась аж надміру традиційна. Невже автор розраховував на театральну постановку? Нащо ж інакше було вставляти в драму і традиційне сватання з куницею та порошею, і навіть танцювальні епізоди? Хоча вони, звичайно, не головні. Хотілося мені вибрати якусь невеличку, але характерну сцену, однак п’єса, схоже, писалася заради іншого епізоду: фіналу. Моторошної, написаної так, що аж мороз йде поза шкірою, сцени останньої зустрічі гетьмана й царя.  Зустрічаються вони в тюрмі, гетьман доживає останні години, царю, хоч він ще про це не здогадується, теж залишилося дуже небагато, отож «in extremis» у всіх значеннях слова.

Read more... )
Чи відбувалося щось таке насправді? Нехай не така розмова, але чи вони взагалі зустрічалися за подібних умов? Історики, починаючи з Грушевського, старанно оминають це питання, вдовольняючись сухою констатацією: «Полуботок, не дочекавшись кінця слідства, помер у Петропавловській кріпості, а невдовзі після нього помер і Петро». Хоч вони першими про цю зустріч написали: «Про розмову Петра І з Полуботком найпершим написав історик Д. Бантиш-Каменський».
Але чи дійсно першим? Самі обставини цієї справи – і майже одночасна смерть обох фігурантів, і схожість їх імен (та ще й назва Петропавлівської фортеці на додаток) мусили неабияк інтригувати сучасників. Може, хтось з тодішніх любомудрів не втримався і за прикладом древніх написав чергову сцену зустрічі в’язня й володаря, а пізніше його послідовники раз за разом обдумували, як би це могло бути (з підтекстом, звичайно, - а що я сам сказав би, коли б опинився на місці…)?
Ми теж маємо таке право.
tin_tina: (ромашка)

   Зізнаюся, що у всій цій історії з крамольною іконою «измєннік» Полуботок цікавив мене навіть більше, ніж анафемований Мазепа.

   Чернігівському полковнику і пізнішому наказному гетьману в історичній белетристиці поталанило дещо менше, ніж Сагайдачному чи Мазепі. Хоча і зовсім увагою  його не обійшли. А знаменита історія з гетьманськими скарбами час від часу була у всіх на устах. Однак я зараз не про неї, а про драму Костя Буревія «Павло Полуботок». (Справжнє прізвище автора – Сопляков, як подумати, то з них обох з Ванею Мерзляковим, більше відомим як Ігор Костецький, була б добра пара). Чомусь я повного її тексту в мережі не знайшла, отож, хто сам не читав, мусить здатися на мій недолугий переказ. Потрібний він мені тому, що в драмі фігурують деякі особи, відомі нам з історії з іконою, от тільки дія відбувається значно раніше – починається з проклинання Мазепи (згідно з усіма канонами жанру – в церкві, що «коштами ясновельможного пана гетьмана і кавалера Івана Степановича Мазепи збудована»), закінчується смертю Полуботка.


Сценічне втілення деяких наших знайомих )

     Пригадуєте одного зі свідків на «іконному процесі» - Забілу? В п’єсі він ще значиться як сотник, отож людина, яка тільки починає свою кар’єру. Однак має непогані перспективи - завдяки добрій освіті. Хоча та сама освіта й неабиякий розум можуть легко привести його і в Сибір.

     Чи то завдяки цій обставині, чи через природні нахили, пан Забіла – невиправний песиміст. На його глибоке переконання, все, що не діється, те й до гіршого, а щось діятися мусить. Однак йому все одно, бо його життєва філософія: «Хоч гірше, та інше». «Однаково, хто б не посів Україну: чи своя шляхта, чи польська, татари чи москалі!... Однаково!»

      (Зізнаюся, що отожнення Забіли – персонажа п’єси і Забіли – свідка на іконному процесі – потрохи мій домисел: перший з них зветься в п’єсі Данилом, другий – Михайлом Тарасовичем. Історичний Данило Забіла теж був, але за характером «сценічний» Забіла куди ближчий до прихованого мазепинця Михайла, ніж до свого реального тезки, що в доносах звинувачував навіть гетьмана Скоропадського в мазепинських симпатіях)

    Панія Полуботкова №2, себто Ганна Романівна, та сама, що вийшла за Полуботка у 1719 році, через три роки після гіпотетичного малювання ікони (однак тепер мені здається, що вона насправді була намальована років на 10 пізніше, коли за царствування Петра ІІ відбувалися усілякі чудеса: ліквідована була Малоросійська колегія, дозволено обрання гетьмана, а навіть принципи спілкування Москви з Гетьманщиною укладалися згідно з Переяславськими пунктами). Дама вельми достойна і гідна усілякої поваги. Щиро піклується про своїх пасербів. Вони, зрештою, люди дорослі і особливої опіки не потребують, та все ж...   «Я хоч і не рідна мати, але в цьому ділі перше слово моє. Я не можу погодитися, щоб таке важне діло робилося похапцем. Треба дати Оленочці час подумати» - так вона висловлюється в сцені сватання Якова Маркевича до Оленки Полуботківни. Видимий контраст з іншою гетьманшею – шлюхуватою,  жадібною та ще й невиправною непотисткою Настею Скоропадською. Та свою падчерку Уляну усіляко тиранить і випихає її заміж за нелюба в далеку чужину (історична донька Скоропадського справді вийшла за одного з Толстих).

     Оленці пощастило більше, її наречений – людина напрочуд симпатична: розумний, дотепний, знаються вони ледь не з дитинства і він давно вже в неї закоханий. А все-таки йде вона заміж не так з любові, як на прохання батька. «Я хочу просити тебе, дочко, послухати моєї поради і стати дружиною бунчукового товариша пана Марковича». Оленка добре зрозуміла, що тут головне: не стільки турбота про її майбутнє, скільки стосунки з всемогутньою Настею. «Пані Настя й слухати не хотіла про Полуботка. Тільки тепер, коли її улюблений небіж Яків Маркович закохався в вашу Олену і просив дозволу свататись (…) вона вже йде на мирову і згоджується, щоб полковник Полуботок був наказним гетьманом у військових походах».

     Отож Оленка згоджується, хоча, як добре розуміє її батько: «Вона ніяк не кохає свого Якова Марковича. Олена могла б покохати героя, якого-небудь Дорошенка, а не тиндітного пана!».

    Окрім Оленки, у Полуботка були ще дві доньки, в п’єсі не згадані, що цікаво, обидві звалися однаково – Ганнами. Отож, такі речі тоді допускалися, а то мене колись неабияк гризли Ганна Семенівна Фридиркевич, уроджена Половець, в другому шлюбі дружина Івана Степановича Мазепи, та Ганна Семенівна Половець – друга дружина Петра Дорофійовича Дорошенка. По всьому судячи, вони мали б бути сестрами, але чому обидві Ганни, чи фантазії у їх батька не вистачило на більше? Видно, наші предки тоді дотримувалися дещо римських правил, римляни теж вважали, що одного жіночого імені – Юлії чи Антонії – має вистачити на всю родину.

    Ще більш неясна справа з Полуботковими синами, чи то був тільки один – Андрій, він же Остап, один з основних фігурантів історії з Полуботковим золотом, чи то двоє (другий - Яків, так, Андрієм і Яковом називає своїх швагрів Яків Маркевич, поручившись за них у 1725 році), чи навіть аж троє. Кость Буревій, зрештою, в такі тонкощі не вдавався, обійшовшись одним – Андрієм.

tin_tina: (Default)
В якості епілогу
     Традиція щорічного церковного виклинання Мазепи протрималася ледь не до кінця 19 століття. Причому чимало тих самих священників, що проклинали «ізменніка» в день роковин Полтавської битви,  в інші дні року просили для нього Божого благословення. На пам’ять про цей парадокс нам залишився доволі відомий історичний анекдот. В одному з переказів він виглядає так.
Read more... )
tin_tina: (Default)
     Отак виглядала справа з кримінальною іконою, виявив її й описав Д.Сапожков (в журналі «Киевская старина» за серпень 1884 року, стаття «Загадочные портреты»). Він же помітив і кілька дивних деталей справи.
Всякі спостереження і припущення )
      Хто бажав би познайомитися з різними обставинами цієї незвичайної справи, може заглянути  сюди, там же міститься і доволі об’ємна бібліографія.
tin_tina: (ромашка)

  Отож, слідство зосередилося на тому, чи дійсно на святій іконі зображені «ізменники» Мазепа та Полуботок, а тому намагалося встановити, хто й коли її намалював і на чиє замовлення. Більшість притягнутих осіб, звітривши письмо носом, усіляко ухилялися від прямих відповідей, запевняючи, що діялося те дуже давно і не при їхній пам’яті.


Як же вони виглядали насправді, чорт забирай? )

Ромацкевич і дячок Федоряченко нічого не змінили у своїх попередніх свідченнях і нічого не додали. Натомість писар-ігумен Іраклій Коморовський пояснював, що у кам’янському монастирі був тільки раз, не мав змоги його добре оглянути, ніяких зрадницьких «парсун» на образі Божому не бачив, а покарали Ромацкевича зовсім не за підглядання, а за бійку, вчинену ним в монастирі, спроби шантажу і здирництва та інші проступки такого ж роду.

    Паламар Тит зізнався, що показував Федоряченку і попу Ромацкевичу ікону, що дві намальовані на ній персони – це, безумовно, імператори Петро І і Петро ІІ, щодо третьої, то він не дуже впевнений, гетьман Скоропадський то чи «изменник» Мазепа, точніше ж він сказати не зуміє, бо підписів під зображеннями нема; четверта – мабуть-таки полковник Полуботок. Малював ікону художник Яким, чернігівський міщанин, нині вже покійний, а в якому році малював, цього він теж не знає. (Повністю художника звали Якимом Глинським. «Згідно з контрактом від 1727 р. він працював над написанням ікон для іконостасів приділів Св. архід. Стефана та Іоанна Богослова в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Був автором фундаторських портретів гетьмана Івана Скоропадського та його дружини Анастасії, що були встановлені  над їхніми похованнями в Храмі Різдва Божої Матері у Гамаліївському Харлампіївському монастирі 1729 р»- Ігор Нетудихаткін)

   Новопризначений ігумен монастиря, ієромонах Патрикій Лисянський, послався на те, що на своїй посаді перебуває дуже короткий час, отож не встиг ще й увійти в курс всіх поточних справ. Хто зображений на іконі, він точно не знає, на його думку, гетьман Скоропадський і полковник Полуботок. До цих показань ігумен додав лише одну подробицю, але, як побачимо далі, істотну: на звороті ікони значиться 1716 рік, це, мабуть, і є датою її написання.

    Такі самі свідчення дали й інші монахи монастиря. Більшість з них не були очевидцями самого процесу злочинного малювання, бо й прийшли в монастир пізніше. Лише двоє старших монахів засвідчили, що замовником ікони був тодішній ігумен Гедеон і що гроші художнику платилися монастирські,  але замовлялася лише «сутність» ікони, а не домальовані на ній парсуни. Однак співзамовницею, що «мала тщаніє» до ікони, була також дружина полковника Полуботка. А хто саме там намальований, вони певно сказати не можуть.

   Залишилося допитати людей, які особисто знали і Мазепу, і Скоропадського, і Полуботка. В якості таких до слідства притягнули генерального підскарбія Андрія Марковича, генерального військового суддю Забілу і генерального осавула Федора Лисенка. Ті взагалі не пізнали жодної парсуни, запевнивши, що ні на Мазепу, ні на Скоропадського, ні на Полуботка зображені фігури не схожі. Адже «изменник» Мазепа був «волосом рудяв, довголикий і з бородою» (такий чи що? Про рудий колір волосся Івана Мазепи начебто ніхто з сучасників не згадував, бороду ж він то відпускав, то зголював),


Скоропадський – сухорлявим,

а Полуботок, натомість, «огрядним і волосом русяв».

Ці показання старшина підкріпила власноручними підписами, запевнивши, що свідчила по чистій совісті.

tin_tina: (ромашка)
«Був час знищення портретів чародійок і самих чародійок заодно» - А.Сапковський

В продовженні тимчасово закинутої історичної тематики, що урвалася в нас на початку 18 століття – періоді бароко - мені б хотілося якось поєднати «кримінальний» та мистецький мотиви в один сюжет. І такий, з ласки Божої, знайшовся, та ще й настільки химерний, що ніскільки не поступається всім попереднім химеріям: чи то взяти справу про В’юцку та її коралі, чи про чернігівську наречену, чи розмаїті пригоди за участю духовних осіб і з монастирем в якості місця дії. Ця остання обставина навіть залишиться незмінною, але, оскільки в якості об’єкту слідства, можна навіть сказати – найактивнішого учасника судового процесу – виступатиме ікона, то доведеться спершу зробити одне маленьке пояснення.

Не так давно один з моїх вельмишановних френдів, здається, [livejournal.com profile] sparrow_hawk , підмітив певну особливість теперішнього сакрального живопису: зображення на святих образах підкреслено віддалені від сучасності. Важко собі уявити якогось Божого угодника, одягнутого за теперішньою модою. Між тим, в давніші історичні періоди – хоч би в епоху Ренесансу – все виглядало інакше, тому завдяки творінням тодішніх художників ми й дізнаємося, як одягалися прекрасні мешканки італійських міст чи поважні фламандці, скажімо, 15-16 століть. Хоча писалися ці творіння для соборів чи монастирів і побожні вірні перед ними молилися.



Як воно було в нас і що з того вийшло )

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

September 2017

M T W T F S S
     123
45678 910
111213141516 17
181920 21222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 21/10/2017 07:22 pm
Powered by Dreamwidth Studios