![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Дружину для Владислава Вази!
21/07/2013 02:02 pmОтож, до наступної нагоди рівноправного політичного й культурного зближення сходу й заходу довелося чекати доволі довго. Аж до початку 17-го століття, коли, якщо хтось забув, сусідня з Річчю Посполитою Московська держава переживала чи не найтяжчий період у своїй історії – Сум’яття (Смуту). Намагаючись якось з неї вийти, московські бояри запропонували царську корону тодішньому королевичу, Владиславові Ваза.
В нашій дійсності з цієї ідеї нічого не вийшло. На заваді стала дурноверха поведінка Владиславового батька – короля Сигізмунда ІІІ. Він рішуче запротестував проти переходу сина в православ’я — що в даному випадку було умовою sine qua non, а на додачу став вимагати російської корони для себе самого. Це вже було рішуче неприйнятно, тому історія як Польщі, так і Росії, пішла іншим шляхом. Натомість в альтісторії, запропонованій Янушем Тазбіром , сталося інакше:
( Що саме... )Як би ми не сприймали вище приведену альтернативку, був там один аспект, а саме культурний, який хотілося б обговорити окремо. В наступному записі.
Ще одна історія родини Острозьких
06/07/2013 07:29 pmКолись мені здавалося, що ці історії вже вичерпалися – ще б пак, адже про всілякі перипетії некоронованих королів Волині я розповідала ледь не рік.
Однак вони наче завзялися довести, що пригод, ініціаторами яких були самі чи до яких були причетні, вистачить ще на грубенький том. Одна з них видалася мені такою цікавою, що не можу нею не поділитися.
( Read more... )
Люди добріє, самі ми здалеку
11/11/2010 06:38 pmСправа така: зібралася я пристроїти в Істправду давнє своє твореніє «Кужіль і меч» - це історія княгині Настасії Слуцької, а заодно одна з частин саги Острозьких. В оригіналі вона, як і слід було чекати, вийшла завелика – формат видання від 8 до 10 тис. знаків, а в мене було щось 25. Ну, урізала, наскільки вміла. Довелося пожертвувати всім згадками про свидригайлівську епоху, кількома літературними ілюстраціями, зокрема, Юрієм Логвином, якого я дуже люблю. Трохи ремінесценсій ще залишилося, правда.
І все ще забагато! Треба викинути ще зо чверть тексту, а я вже рішуче не знаю що. Чи всі історичні пояснення прибрати? Але чи все тоді буде зрозуміле читачам? Чи урізати характеристику героїв? Чи не вийде тоді, як вже слушно зауважив мудрий
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
trim_c таке, що герої з’являтимуться і щезатимуть як чортики з табакерки?Тому от про що попрошу. Скажіть, з ласки вашої, де оповідь видається нудною і треба б її темп прискорити? А де, навпаки, трошки пояснити, хоч би мінімально? Приймаються всі поради, включно з такою: та викинь ти все це до п’єца і не мороч собі й нам голову :-)
Сама історія під катом. Вона - і це щира правда - сама по собі цікава:
Вірніше про її “так званий підпис”. “Так званий” – це завдяки Юрію Шевельову, вірніше, завдяки його статті “Про так званий підпис королеви Франції Анни”. Стаття неймовірно спеціальна, стосується питання, як правильно вимовляти ъ у знаному «Ана ръина», а її премудрості переважно мені зовсім незбагненні. Здається, що автор розправився зі всіма можливими пропозиціями, як звичнішими для нас: е, о, так і всякими іншими тлумаченнями того злощасного “єра”. Котрого, на думку Шевельова, там і взагалі нема, а є якийсь чи то огублений, чи то неогублений французький звук, який “підписант” передав буквою кириличного алфавіту. На додачу, цей “підписант” зовсім не мусив бути Анною Київською, дочкою Ярослава Мудрого, і навіть, найбільш ймовірно, нею й не був. Тому що:
( Шевельов )
Далі вже йдуть чисто мовознавчі розважання – Шевельов, як і годиться серйозному вченому, не скористався можливістю створити якусь нову і головоломну гіпотезу про обставини поставлення цього “підпису”. Але нам, сподіваюся, вільно трохи по-дилетантському помізкувати? “Передання” про те, що наша Анна підписувала грамоти, а темний французький король (часом її син, але частіше таки муж) тільки ставив хрестик, є, можна сказати, інтегральною частиною наших історичних знань. Дарма, що від цієї легенди як можуть відпекуються поважні вчені люди!
До речі, трапилася мені недавно публікація, автор якої ніскільки не сумнівається, що і славнозвісне Реймське євангеліє не Анна привезла до Франції. А навіть якщо й Анна, то воно не руського походження, а чеського, і Вишгород, де його начебто писали, - не підкиївський Вишгород, а легендарне місто, яке в чеській історіографії відіграє ту ж роль, що і Камелот, столиця короля Артура, - в британській. Якщо до того додати ще й гіпотезу про хорватське походження цього артефакту начебто 16 сторіччя, то залишається тільки написати в кінці –
Дивні діла твої, Господи!
Ганна Монтовт - закінчення
24/10/2008 05:11 pmПройшло 5 років. У Луцьку саме проходили рочки земські – судові сесії. Присутній був весь вищий світ Волинської землі, а найповажнішим гостем став князь Костянтин-Василь Острозький. Не забракло й Семашка, котрий оголосив: один з його рукодайних має довести певну справу до відома суддів. Тим рукодайним був його конюший, Згличинський.
( Read more... )
І на завершення.
Але слід по Ганні зостався: завдяки численним судовим документам вона стала невід’ємною фігурою в строкатій картині свого часу. До того невід’ємною, що в останній рік свого президентства Л.Кучма. вітаючи українок з днем 8 березня і перелічуючи наших визначних співвітчизниць, серед осіб дійсно поважаних і небуденних згадав і Ганну Монтровт. З чого я особисто зрозуміла – епоха Кучми безумовно закінчується і, тим не менше, 8 березня – день Ганни Монтовт (в тому числі :-) ).
Продовження історії Ганни Монтовт
23/10/2008 04:26 pmНа початок Семашко вирішив навести лад в маєтках дружини (само по собі похвально), розігнав диблючих, іржучих і ситно жеручих слуг, а Ганні вельми прозоро пояснив, що дім у Коблині тепер для неї чужий і чи не краще б їй перебратися у поки що свою Липаю. Бідолашна відважилася нагадати, що їй твердо обіцяли грошову компенсацію. Однак Семашко, людина характеру холеричного, ледь не вигнав її з батьківського дому в чім була. Лише здавшись на жінчині просьби, він виділив пасербиці як відступне 300 кіп грошей – жалюгідна сума, порівняно з тим, що в неї відібрали, але при тому підкреслив: це все, клямка запалася, вона сама, з доброї волі, відмовилася від батьківського спадку.
( Read more... )
Продовження
Продовження історії Ганни Монтовт
22/10/2008 11:33 amНа цей раз нікому було заопікуватися Ганною. Батько цілком несподівано одружився вдруге – з князівною Варварою Порицькою, літорослю хоч і збіднілого, але знатного роду, одноколінного з Вишневецькими. Хоч і дуже молода, ледь не молодша від Ганни, вона за вдачею була повною протилежністю попередній дружині Монтовта і швидко прибрала чоловіка до рук. Так що до дочки він збайдужів і навіть не забрав її до свого дому, коли вона овдовіла. Життя зі свекрухою і зовицями, які її відверто зневажали, Ганні набридло, та й взагалі набридли ці старосвітські і «схизматичні» звичаї. Чи не єдиною людиною з родини покійного чоловіка, яка ставилася до вдови більш-менш прихильно, був шурин Марко, він, безперечно, підшукав би їй доброго чоловіка, коли б Ганна про те попросила. Але вона вирішила влаштувати свою долю самостійно і вийшла за поляка, шляхтича з Серадзького воєводства, Казимира Ледницька. Вибір не можна було вважати вдалим – Ледницький якраз і належав до категорії пройдисвітів та авантюристів, що шукали на Волині багатих наречених. До шлюбу з Ганною він займав посаду урядника в маєтках пана Хвальчевського, родича луцького біскупа. За віросповіданням новий Ганнин чоловік був протестантом, це, за мірками того часу, свідчило про його певну освіту. Але різниця конфесій – порівняно дрібниця, гірше те, що за Ледницьким тягнувся довгий шлейф судових справ: сусіди, звинувачуючи його в нападах і грабежах, а то і у викраденні сільських дівчат, погрожували «убити як пса». Сокольські намагалися відкрити очі невістці на справжнє обличчя її обранця, але, діставши відповідь від Ганни, що така її воля і що батько з нею згодний, махнули рукою.
( Read more... )Наступна частина
Ганна Монтовт
20/10/2008 01:19 pmЯкщо у читачів циклу 16-го століття не склалося враження про його героїв, а ще більше – героїнь, як про особистості яскраві, сильні, неординарні, то лише через моє безталання. Можливо. саме таких людей і годиться пам’ятати потомкам. Але існує потіха і для того, хто ні сильним характером, ні особливими талантами не наділений, а слід в історії залишити хоче. Треба лише володіти своєрідним даром влипати у всілякі неприємності, зв’язуватися із всеможливими шахраями, завжди з двох зол вибирати гірше, а при тому ще жити в умовах культури, яку я за відсутністю ліпшого терміну назвала би судейською і яка відображає кожен крок свої суб’єктів у численних юридичних документах, і тоді вам може вдатися те, що вийшло у Ганни Монтовт – назавжди ввійти в аннали вітчизняної історії. Отож –
Волинська Мессаліна
Злочинниця чи жертва
Правдива історія Ганни Монтовт
(звичайно, краще прочитати «Ганну Монтовт» Ор. Левицького. Ну, але..)
Не бійся смерті
06/10/2008 12:33 pmЕпілог історії Журавницьких, а заодно прощання з деякими героями
Як кажуть в ісландських сагах, небагато веселого залишилося мені розповісти. В 1583 році не стало князя Курбського. Положення клану Борзобагатих-Журавницьких теж похитнулося. Владика Іван-Іона у тому ж нещасливому 1583 році потрапив під баніцію і втратив луцьке владицтво (його наступником був Кирило Терлецький, всі, хто цікавився історією релігійної унії, знають це ім’я). В 1585 році Борзобагатий помер.
( Read more... )
Пригоди політемігранта
03/10/2008 12:45 pmЧастина 3 – політемігрант і нова амазонка
В цій частині ми знову зустрічаємося з достопам’ятним кланом Борзобагатих. Гай-гай, і небагато часу пройшло, а які зміни! В 1581 році помер Олександр Журавницький, а майже відразу після нього – осміяна колись бунтівним поетом Ганна Борзобагата. Можливо, ця легковажна кокетка не змогла жити без свого тихого чоловіка? На чільні місця в клані висуваються син Борзобагатого, Василь, в той час – королівський секретар, і його дружина, про незвичайні уподобання якої вже згадувалося. Маючи серед найближчих своячок поетесу і модницю, Ганна воліла зовсім інші розваги. Постійним і улюбленим її заняттям були війни з сусідами. Причому війни у найпрямішому значенні слова, надто вже лицарські гени дісталися їй. Княгиня Сокільська не була такою вже білою вороною у своєму середовищі, історики згадують також інших войовничих дам, наприклад, Софію Ружинську, яка в 1608 році, сама командуючи загоном у 6000 кінних та піших, приступом взяла замок своїх ворогів Корецьких у Черемошні, спалила його і розграбувала містечко. Але Ганна все-таки була першою.
( Read more... )
До цього примітка: жінкам, котрі не могли реалізувати свої бійцівські таланти напряму, залишався ще один спосіб – сутяжництво. «Були між ними такі завзяті юристи, які тільки й робили, що їздили по судах і трибуналах, достеменно знали Статут та інші закони і особисто, а не через повірених, виступали у складних і заплутаних процесах».
Пригоди політемігранта
02/10/2008 05:33 pmОдним з героїв наступної есеї буде людина відома – дисидент, втікач, політемігрант, полеміст – князь Андрій Михайлович Курбський. Власне російську частину його життєпису я постараюся збути кількома реченнями. Іван Грозний, до початку всіх цих пригод – друг опального князя, підозрівав його у спробі звести на царський престол Іванового родича, не надто розумного князя Андрія Старицького. Але дуже схоже, що більш обґрунтованою була б підозра у давніх і неафішованих стосунках із сусідньою й не надто дружньою державою, тобто Річчю Посполитою. В якості опали Курбський був відправлений у Юр’єв (Дерпт), і через рік звідти втік. От як це описує Р.Г.Скринніков:
( Read more... )
Частина 2 – підступність і любов
( Read more... )
Татарські полоняники – 2
01/10/2008 04:10 pmВсі, хто знайомий з полемічною і моральною літературою періоду до Берестейської унії, згадають антиєзуїтський трактат «Monita privata Societatis Jezu» Гієроніма Загоровського та заповіт його родича, Василя Загоровського, брацлавського каштеляна – за останнім так і закріпився епітет «мораліст». У цьому заповіті, написаному в татарському полоні, згаданий каштелян просив виховати його дітей так. щоб вони здобули добру освіту, залишилися вірними своєму народу і релігії, у свій час вступили в достойний шлюб. Сам заповіт вважається не тільки цікавим документом епохи, але і зразком літератури свого часу. Правда, що стосується освіти, то вказівки Загоровського якісь суперечливі, синів він радить віддати у Віленську єзуїтську академію, де «фалят дітям добру науку». Зате все, що стосується майбутнього подружжя, викладено якнайкраще: шукаєте собі дружин, не лакомлячися ні на красу людську, ні на славний рід, ні на багатий посаг. Біда тільки в одному: як це траплялося з багатьма строгими моралістами, на власному прикладі Василь Загоровський не зміг би навчити нікого, бо сам ніскільки цими максимами не керувався. І от історія двох його шлюбів, один одного кращий.
( Read more... )
На завершення цієї історії хочу сказати, що Маруша, до якої я почуваю мимовільну симпатію, і справді виявилася небуденною особистістю. Чи то в неї раптом прорізалося релігійне почуття, чи то вона так увійшла в роль, але стала вона пристрасною і переконаною захисницею православ’я. Іпатій Потій у листі до Льва Сапіги називав її «схизматичкою і великою противницею святої єдності». Доньку Ганну вона видала за Костянтина Костянтиновича Острозького, але, оскільки Ганна рано померла, сама виховувала її дочок, Маряну і Гелену. Маряна, в свою чергу, вийшла за Якуба Собеського. Схоже, теж померла молодою, наступною дружиною Якуба Собеського стала Теофілія Данилович, внучка гетьмана Жолкевського – від цього зв’язку народився майбутній король, герой і рятівник Відня. А ще дуже яскраву сторінку в історію і культуру вписали племінники Маруші – улюблені учні Галілея. Але про них колись іншим разом.
Про татарських полонеників - 1
30/09/2008 12:32 pmМи не зрозуміємо 16 століття, не враховуючи одної обставини – над нашими землями в той час постійно нависала загроза нашестя із сусіднього мусульманського Сходу. Відоме висловлювання: «У нас чи є перемир’я, чи ні, а ми все одно ніколи з коня не зсідаємо», та і ще одне – залишився хто-небудь на Україні, чи всі вже втрапили в ясир.
Надія на захист від центральної влади була невеликою: перебуваючи на порівняно безпечних литовських чи польських землях, ця влада не вельми турбувалася про південно-східні окраїни держави. Доводилося покладатися на власні сили, це і було одним з факторів виникнення козацтва, яке вписало таку яскраву сторінку в українську, а, можливо, і у всесвітню історію. Але це вже кінець 16-го століття і пізніше, а описуваний період – час «козакуючих князів». Історики досі не визначилися, чи вважати цих князів та бояр прямими попередниками козацтва. Згідно з найновішою історичною модою, Дмитро Вишневецький вже знову не засновник Запорізької Січі, на цей раз з архітектурних міркувань. П.Загребельний навіть вважає авантюрного князя і пісенного Байду цілком різними людьми, хоча якраз тут ні історики, ні народна пам’ять не сумніваються – саме Дмитро Вишневецький був страчений у Стамбулі і зберігав при тому мужність до самого кінця, саме його запам’ятали як Байду.
І був він такий не один – історики виділяють цілу групу, можливо, навіть клан козакуючих князів, куди, крім Вишневецьких, входили Сангушки, Немиричі, Чапличі, Сенюти. Саме з цієї останньої сім’ї походить наш наступний герой, пан Сенюта, але з’являться і деякі інші знайомі, бо його дружина, Марина Олехнівна, доводилася чи то сестрою, чи то небогою войовничому владиці Івану-Іоні Борзобагатому-Красенському. Виходячи з її віку, вона швидше належала до наступного покоління, але для даного періоду була характерною велика різниця у віці між старшими і молодшими братами і сестрами. У всякому випадку, була ровесницею і своячкою поетів Журавницьких й амазонки Ганни Сокільської.
Отож, переносимося у 1563 рік. Ті, хто читав оповідання Ор.Левицького «Пан Сенюта», нічого особливо нового не знайдуть, всіх інших цікавих – прошу.
Пані Сенюта
( Read more... )
Якщо можна вивести з цієї сумної історії якусь мораль, то хіба таку – інколи для того, щоб зрозуміти і простити, треба більше мужності, ніж для геройських бойових подвигів.
Ще трохи про Стефана Баторія
16/09/2008 05:48 pm«Не держава, а гурт сварливих родичів»
(Так чи подібно Урсула ле Гуїн висловилася про інше королівство. Але до ВКЛ теж пасує).
Час дії цієї і деяких наступних історій не можна вже вважати чисто литовським періодом- це або напередодні Люблінської унії, або відразу ж після неї. Всупереч численним думкам про тільки згубні наслідки переходу українських земель від ВКЛ до Корони, цілком згодитися з цим важко. Є таке порівняння – вперше його вжив, схоже, Грушевський, а потім на всі лади повторяли, - із організмом, що впав було в летаргічний сон, а тут раптом пробудився і почав дуже активно поводитися. Але в описуваний період зміни щойно почалися, так що помічаю я і цей текст «литовським».
Чесно попереджаю: ті, що читали «Пашквіль» Ор.Левицького або «Не бійся смерті» Гр.Нудьги, нічого особливо нового не знайдуть. Але я все-таки вдамся до плагіату, бо як мені інакше ввести цілий клан з 16-го століття – людей прецікавих, характерних, котрі вхитрилися багато чого зробити, а так між іншим – то ще й започаткувати нашу рідну літературу.
А от зроблене шановним ![[info]](https://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
darmaed сучасне фото Луцького замку. Може, з якогось із цих вікон виглядав Іван, відсиджуючи кару.
( Фото )
