tin_tina | Продовження історії Ганни Монтовт (Reply)

Попередня частина

На цей раз нікому було заопікуватися Ганною. Батько цілком несподівано одружився вдруге – з князівною Варварою Порицькою, літорослю хоч і збіднілого, але знатного роду, одноколінного з Вишневецькими. Хоч і дуже молода, ледь не молодша від Ганни, вона за вдачею була повною протилежністю попередній дружині Монтовта і швидко прибрала чоловіка до рук. Так що до дочки він збайдужів і навіть не забрав її до свого дому, коли вона овдовіла. Життя зі свекрухою і зовицями, які її відверто зневажали, Ганні набридло, та й взагалі набридли ці старосвітські і «схизматичні» звичаї. Чи не єдиною людиною з родини покійного чоловіка, яка ставилася до вдови більш-менш прихильно, був шурин Марко, він, безперечно, підшукав би їй доброго чоловіка, коли б Ганна про те попросила. Але вона вирішила влаштувати свою долю самостійно і вийшла за поляка, шляхтича з Серадзького воєводства, Казимира Ледницька. Вибір не можна було вважати вдалим – Ледницький якраз і належав до категорії пройдисвітів та авантюристів, що шукали на Волині багатих наречених. До шлюбу з Ганною він займав посаду урядника в маєтках пана Хвальчевського, родича луцького біскупа. За віросповіданням новий Ганнин чоловік був протестантом, це, за мірками того часу, свідчило про його певну освіту. Але різниця конфесій – порівняно дрібниця, гірше те, що за Ледницьким тягнувся довгий шлейф судових справ: сусіди, звинувачуючи його в нападах і грабежах, а то і у викраденні сільських дівчат, погрожували «убити як пса». Сокольські намагалися відкрити очі невістці на справжнє обличчя її обранця, але, діставши відповідь від Ганни, що така її воля і що батько з нею згодний, махнули рукою.

Після шлюбу молодята приїхали в гості до старого Монтовта. Казимир навіть спробував негайно відібрати належну Ганні частку батьківського майна. Але Ян Монтовт сухо відповів, що донька одержить спадок лише після його смерті, а в якості тимчасової компенсації запропонував дочці і зятю свій дім у Луцьку. При тому зять ще мав би вести його судові справи.
З’їздивши через ці справи у столицю – княжу Вільню, Ледницький зустрівся з жінчиною ріднею по материнській лінії і роздобув копію того достопам’ятного запису майна Ганні після її народження. Це Ледницького заспокоїло, але ненадовго. В 1570 році пройшли чутки про тяжку хворобу старого Монтовта. а також про те, що він заповів все майно дружині! Стурбований зять послав жінку до тестя, але вона повернулася ні з чим: мачуха і мачушина рідня не дозволили їй навіть побачитися з батьком. Проглянувши судові книги, Ледницький побачив таке, від чого йому аж волосся дибки стало: тесть дійсно встиг відписати майже все майно жінці, цілком відсторонивши дочку від права успадкування. Першою думкою Ледницького було те, що записи підробні, так що він, прихопивши з собою судових возних і дружину, поспішно виїхав у маєток тестя. Але, замість роз’яснень, вийшов скандал просто біля ложа хворого, після якого Ганну з чоловіком вигнали з батьківського дому.
Через тиждень старий Монтовт помер. На похорон з’їхалося все волинське панство – родичі чи то самого Монтовта, чи його дружини: князі Вишневецькі (рідні і двоюрідні брати знаменитого Байди), князь Роман Сангушко (рідний брат першого чоловіка Гальшки Острозької ), князі Збаразькі, Гольшанські, та й майже весь вищий світ князівства. Ледницький на похорон тестя не приїхав, пославши тільки дружину. Коли після похорону прочитали заповіт покійного, виявилося, що майже все, як і припускали, дісталося вдові, навіть і той дім у Луцьку, де мешкали донька з зятем, дещо відписано було племінникам, знаним розбишакам Андрію і Яну Монтовтам, а рідній доньці – тільки бідне сільце Липая, та й то тільки у випадку «коли г діти мала», а інакше – тільки пожиттєво, без права передачі у спадок.
Навряд чи ридаюча дурненька Ганна зрозуміла, як тяжко її скривдили. Але всім іншим, навіть родичам Порицької, таке розпорядження видалося скандальним, несправедливим і незаконним. Нагадаю: коли сама Ганна була у схожому становищі після смерті першого чоловіка, їй так і не вдалося добитися виконання заповіту. Але бідну нерозумну жінку знову обвели довкола пальця. Порицька, нашвидку приголубивши пасербицю, пояснила, що всьому виною Ганнин чоловік, який образив покійного тестя. Та й хіба сама Ганна ще не переконалася, що за скарб цей її малжонок? Бідолашна розплакалася і підтвердила, що життя її важке, доводиться терпіти і чоловікову лайку. а то й побої. Присутній тут же двоюрідний брат Порицької, пробощ, запевнив Ганну, що це їй кара від Бога за шлюб з богопротивним протестантом (при тому серед Вишневецьких, найближчих родичів Порицьких. повно було протестантів). Словом, Ганну рішуче настроїли проти чоловіка, запевняючи, що компенсацію за батьківське майно їй виплатять і взагалі приймуть по-родинному, але тільки тоді, коли вона порве з Ледницьким. Ганна послухалася і так втратила свого хоч і незавидного, але єдиного захисника. Треба визнати, що сам Ледницький неабияк постарався, щоб остаточно відвернути від себе дружину, зганяючи на ній злість після повного провалу всіх своїх майнових планів. Так що у найближчий час Ганна подала в суд прохання про розлучення, посилаючись на жорстоке поводження чоловіка, а також на різницю у віросповіданні. Новоявлені опікуни ще й зуміли вмовити Ганну оголосити сфальшованими всі майнові записи батька на її користь, запевняючи наївну жінку, що інакше все це майно дістанеться ненависному чоловікові. Ганна була настільки засліплена злістю, що навіть і ту жалюгідну Липаю записала як заставу за фіктивний борг опікуну мачухи, Олександру Вишневецькому. Діставши відповідний папір, клан Вишневецьких-Порицьких настільки осмілів, що в Липаю заїхав цілий збройний загін, село захопили, а сам Ледницький ледве втік, переодягнувшись в селянський одяг. Неспроможний сперечатися з могутнім кланом, він від’їхав у Польщу і там помер.
Ганна, овдовівши втретє, залишилася у резиденції Монтовтів і нове становище їй дуже подобалося. Життя в Коблині пішло розвеселе – Ганнина мачуха і в думці не мала сохнути від горя, поховавши чоловіка. Гості, родичі, а незабаром і женихи, що добивалися прихильності багатої Порицької, не переводилися в родовому замку. Та і без гостей нудно не було: князівна тримала в себе цілу юрбу слуг-двораків, головним завданням яких було розважати господарів. Старше покоління дуже несхвально дивилося на цей звичай. По руках ходив навіть памфлет, що маскувався під промову на сеймі, і проголошував:
«І то, милостиві пани, не малая шкода, що слуги ховаєм ляхи. Давай йому сукню фалендишовую, корми ж його тлусто, а служби з його не питай, бо тільки, убравшись, на високих каблуках до дівок дибле та з великого кубка трубит. Ти, пане, за стіл, а слуга й собі за стіл; ти за борщик, а слуга за пукатую штуку м‘яса; ти за пляшку, а він за другую, а коли слабко держиш, то він і ту з рук вирве. Тільки й пильнує: скоро пан з дому, то він мовчки приласкається до жінки. А коло дівок, як жеребець ірже. Найми до нього двох литвинів на сторожу, бо й сам дідько не упильнує!” (Думаю, всі, хто у свій час пильно читав «Роксолану» Загребельного, легко впізнають цей текст, вкладений Павлом Архиповичем в уста батька героїні, панотця Лісовського. Дещо анахронічно, бо з’явився він пізніше).Схоже, що саме тоді Ганна і пустилася берега. Становище її було досить невизначеним, поблизу – чимало бажаючих скористатися слабкістю не особливо розумної і легковажної солом’яної вдовички. Однак цей розгульний період як швидко почався, так швидко й закінчився. Мачуха Ганни, княжна Порицька, вдруге вийшла заміж. І то не за абикого, а того самого Олександра Семашка, котрого ми знаємо як розорителя власної матері і зведеної сестри Тільки на двоюрідній сестрі Богдані він дещо обламав зуби. Але за Богдану було кому заступитися, а бідна Ганна Монтовт… Але це вже в наступній частині.