Метелики над землею літающе

Села й селяни

Хоча, як не раз з певним здивуванням відмічали дослідники, рівень урбанізації в 16-у столітті перевищував відповідні показники для пізніших часів, то все-таки більшість населення мешкала в селах. Однак тоді і села були оригінальні і не зовсім відповідали традиційним уявленням про «темне й закріпачене середньовічне село». Це повною мірою стосується Полісся, спрацювали тут дві обставини:

- населення було взагалі небагато;
- під боком був ліс.

На практиці це виглядало так (далі цитую «Ратнівщину»)

Місто в ранньомодерну епоху – це насамперед торговий центр. Але, перш ніж щось купити чи, тим паче, продати, треба було до того центру добратися. Отож – пункт другий «повсякденного життя»

Дороги і торгівля

Дороги в тому світі взагалі... а на Поліссі тим паче. Почну я цитатою зі роману «Сумерк» (я цей витвір Ю.Опільського ніжно люблю, завжди його рекомендую всім, хто хоче знайти «литовський» слід в нашій історії і охоче написала б до нього сиквел – автор урвав книжку задовго до кінця тих бурхливих подій, описом яких зайнявся. Все подальше ледве нашкіцував - навіть смерть князя Жигмонта від рук змовників тільки згадав мимохідь). А починається «Сумерк» коротким, але виразним описом дороги в понурий осінній день.

«Якраз повз дерева, на яких сиділи ворони, проходила дорога або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало швидше широкий загін чорної розмоклої оранини. По цій дорозі нога за ногою волоклася валка мандрівників.
Западаючи по осі у грузькому болоті, ледве-ледве їхав віз, а подорожні, видко, вибалакали усе дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого відділювалася ліворуч ледве слідна доріжка.
- Ось туди, вбік, - крикнув малий чорний парубок.
Коні звернули вбік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці немає грязюки. Як тільки віз виїхав з розмішаного колесами шляху, зразу ж запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз, під’їхавши кілька кроків, застряг неподвижно у бакаях». (може, хтось знає, що таке ті бакаї?)

І то наші мандрівники не заїхали кудись в глуху пущу, а їдуть торованим купецьким гостинцем поблизу від волинської столиці – Луцька! Що вже казати про  глухе Полісся.

Попередня тема так мені сподобалася. стільки цікавих обставин ми при її обговоренні виявили, що я певний час почувалася наче присутньою на судовому процесі десь так в середині 17-го віку. Виступають представники обох сторін, одні запевняють: князь Корецький, себто позвана сторона, безумовно, переборщив і втратив обличчя, але загалом був у своєму праві.  – Нічого подібного! – запевняють позивачі, - грубо порушив основи конституційного ладу і не дивно буде, якщо Річ Посполиту невдовзі шляк трафить при такому нехтуванні закону і прав людини, себто шляхтича.

- Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок князя ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці. Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.

Однак давайте поки що корецьку історію облишимо, хоча застерігаю за собою право ще раз до неї повернутися і представити ту її реконструкцію, більше психологічну, ніж детективну, яка мені в даний момент видається найправдоподібнішою. (Це, звичайно, тільки мене стосується, всі інші вправі обговорювати те, що їм видасться цікавим). Візьмемо собі заради розминки тему простішу, в якій, Dei gratia, не буде ні князів (не люблю я цієї верстви!), ні потрійних смертоубивств з кривавими привидами. Хоча будуть речі повсякденні: сімейно-майнові суперечки, а також свого роду відображення великої історії в малій, сімейній.

Цей сюжет я випорпала в книзі Ірини Ворончук «Родоводи волинської шляхти», де він приведений на сторінці 147 як один із «зразків актів, наповнених родовідною інформацією». Зацікавив він мене як тим, що йдеться про представників загалом знайомих родин, так і вже згадуваним відображенням війн і всяких пертурбацій великої історії (можемо довідатися, як у повсякденній невимушеній атмосфері добрі волиняни називали правителя сусідньої держави), а ще тим, що ця справа має деякі спільні риси з колись вже нами згадуваним процесом володимирського підкоморія Олександра Семашка проти його двоюрідної сестри Богдани, інтереси якої представляв її вітчим Іван Чаплич. Якщо коротко, то Олександр Семашко, найближчий родич Богдани з батьківського боку, що розпоряджався маєтками, успадкованими нею від батька на час малолітства панни, намагався видати свою двоюрідну сестру за свого кандидата, запевняючи, що в іншому випадку вона мала б бути позбавлена батьківського спадку. Натомість вітчим і мати дівчини, за її згодою, хотіли влаштувати для неї інший шлюб, твердячи, що жадібний Семашко не так дбає про щастя родички і виконання волі її покійного батька чи діда, як про власну вигоду, намагаючись звільнитися від звіту за опікувані маєтки. Зрештою суд став на сторону Богдани, її матері й вітчима.

Дана історія дещо схожа, хоча тут розпорядники-опікуни вимагали переділу спадку не на власну користь, а на користь іншої своєї підопічної. Зрештою, от як виглядала справа.

Ото і вся справа, нам, як звичайно, пропонується розшифрувати мотиви обох сторін. Мені здається, що крім чисто кланових інтересів, тут могли спрацювати й економічні мотиви: чи не домовлялися обидві сторони зі своїми колишніми підопічними, себто Марією і Ганною, що у випадку виграшу процесу обидві жінки і їх мужі не вимагатимуть звіту по опіці? Хоча, можливо, таке припущення кривдить добрих волинян і йдеться тільки про зачеплене самолюбство плюс зрозуміла прихильність до родичок, що виросли під їх наглядом?

Як вже згадувалося, Кирило Ружинський помер десь у часовому проміжку між 1598 та 1602 роком (при цьому ми орієнтуємося на відомий з документів час введення у спадщину його сина і другий шлюб панії Кирилової Ружинської). Отож теоретично міг бути учасником молдавського походу Станіслава Жолкевського проти Михая Хороброго (ми знаємо про цей похід з епопеї «Сім князів на один престол» :-) ) – там значився якийсь не названий на ім’я Ружинський. Однак все-таки ймовірніше, що то був син Кирила, Роман Ружинський. Народився він орієнтовно у 1575 році, отож на початку 17-го століття був саме у розквіті сил.

По всьому судячи, Роман Ружинський як не можна краще пасував до свого бурхливого часу і не цурався найризикованіших пертурбацій. Досить сказати, що він «перший і єдиний зі свого схизматицького роду» перейшов у католицизм (попри те, що за прикладом батька і дядька був записаний у члени Львівського братства), його-ж таки першим з Ружинських стали називати Наримунтовичем. Правда, трапилося це під кінець Романового життя, коли він вже здійснив свою авантюрну подорож на схід, в охоплене Смутою Московське царство.

На епопею з Лжедмитрієм І Роман запізнився, але ж саме цим чи то царевичем, чи то самозванцем справа не закінчилася. Після Лжедмитрія І з’явився Лжедмитрій ІІ, пан Роман встиг вже занудьгувати - після молдавського походу він тільки й зумів, що повоювати проти татар, погромити рокошан в битві під Гузовом і от уже цілих півроку сидів без діла, отож вирушив розвіятися, а заодно й підправити своє матеріальне становище. Справа в тому, що, вибираючись у подорож, либонь, розраховуючи на майбутню здобич, Роман Кирикович заставив майже всю свою маєтність і наробив силу боргів. Заслуженину предків – Ружин і Котельню – заставив, набрав, що тільки міг, у борг без застави, попрощався зі своєю дружиною Софією, якій на потіху і прожиток залишилася тільки Паволоч з навколишніми селами, і вирушив у північно-східному напрямку. За компанію його супроводжував сильний збройний загін з кількох тисяч чоловік.

З Лжедмитрієм ІІ вони зустрілися в Орлі, головнокомандуючим військ Самозванця чи то пак «царика» був тоді певний Міховецький. Однак, хоча той мав неабиякі заслуги і вплив на «царика», якому і подав ідею назватися Дмитрієм, Ружинський зумів відтіснити його від командуванням, а потім, після якоїсь випадкової сварки, убив.

Далі відбулася батальна історія, яка гідна пера Дюма, а не мого скромного.  На чолі 15-тисячної армії Лжедмитрій з Ружинським вирушили з Орла назустріч військам Шуйського.  Основною ударною силою Шуйського були німецькі найманці. Їх командири, Ламсдорф, Берг і фон-Аален запропонували Ружинському свої послуги, обіцяючи перейти на бік Лжедмитрія. Пропозицію радісно прийняли, однак німці, на сором своїй витримано-нордичній репутації, перед битвою перепилися і не встигли схилити підлеглих до виконання задуманого плану. В результаті саме німецький загін стримав натиск військ Лжедмитрія і прикрив відступ царської раті. Озлоблений Ружинський, запідозривши зраду, наказав відтепер не залишати живим жодного німця. Наступного дня, 24 серпня 1608 року, Ружинський розгромив царські війська і змусив їх рятуватися втечею. Щойно тепер Ламсдорф запропонував своїм людям перейти до іншої воюючої сторони. Однак підтримало його всього 200 чоловік, решта побоялися за свої сім’ї, що залишилися в Москві. Як виявилося, вони добре зміркували: хоча 200 перебіжчиків прийшли в табір Самозванця  добровільно, пропонуючи свої послуги, Ружинський все-таки наказав їх перебити, що й було виконано.

Після перемоги під Болховим дорога на Москву була відкрита, отож Самозванець зі своїм військом розмістилися біля столиці, в селі Тушино – воно й дало йому ім’я, під яким Лжедмитрій ІІ відомий в російській історії, себто «тушинський вор». Тут він і провів півтора року, за цей час князь Роман зумів остаточно вибитися на чільне місце, підпорядкувавши собі всіх впливових союзників Лжедмитрія і залякавши його самого.

Супротивники теж визнали лідерство Ружинського. «В перемирному договорі царя Шуйського з поляками, укладеному в 1608 році, підтримка Самозванця поляками виставлена як головний докір, причому поіменно згадані лише Ружинський і, вже після нього, Адам Вишневецький».

Надалі, якщо хто пам’ятає російську історію, події повернулися так, що свої сили в ролі гравця і претендента на нову корону вирішив випробувати сам король Сигізмунд. Намагаючись привернути до себе численних підданих Речі Посполитої, які волочилися по Московській державі, він вислав посланців таки до Ружинського, пропонуючи йому перейти на бік короля і привести з собою кого тільки вдасться. Ружинському до того часу «царик» обрид, отож він охоче згодився, вступив у переговори і провів відповідну агітаційну роботу.

Хоча Самозванець № 2 мав репутацію людини недалекої, він все-таки помітив, що за його плечима щось коїться. У відчаї він кинувся до князя Романа, вимагаючи пояснення, однак той не відчував вже потреби стримуватися і пригрозив побити «царика» булавою. Переляканий Самозванець втік до Калуги, а зрадливий волинський князь вирушив до королівського табору.

Він не здогадувався, що кара Божа вже недалеко: навесні 1610 року князь Ружинський занедужав, а там і помер (8 квітня 1610 року). Його родич і теж учасник походу, Адам Григорович Ружинський Наримунтович, привіз тлінні останки волинського князя до Києва. Там його в домініканському монастирі й поховали.

Хто мав найбільші підстави оплакувати відважного воїна, що так несподівано і нефортунно покинув цей світ, то це його невтішна вдова. Як пам’ятаємо, залишилася вона в доволі скрутних обставинах, так що в 1613 році сподвижники князя Романа просили короля якось підтримати бідну жінку, покійний чоловік якої майже все своє майно витратив на ратні потреби. Однак пані Софія і сама не так легко опускала руки і, чесно кажучи, не дуже й потребувала чиєїсь підтримки. Час би нам з цією дамою познайомитися ближче.

Людям, які займаються цією нелегкою справою (тобто встановленням «хто є хто і хто кому ким доводився скількись там років назад») доводиться розв’язувати задачі, дещо схожі на ті, які можна знайти у популярних книжках з логіки. Пам’ятаєте? Мешканець Брюсселя сидить за обіднім столом навпроти жінки в синьому, сестра капітана сидить поряд з лондонцем, хто сусід блондинки? Їй-Богу, схоже, тільки сам текст задачі звучить трохи інакше: Кирик і Михайло були братами, дружина Федора Михайловича звалася Марією, а Михайла Федоровича – Раїною (свята істинна правда, він сам так написав у заповіті). В задачі питається: яке ім’я гетьмана в чорному оксамиті? Начебто нескладно, перебирай варіанти і викреслюй явно неможливі. От тільки має  наша задача ряд ускладнюючих обставин...