tin_tina | Князі Ружинські - Кирик Остафійович

Як би не називався насправді гетьман Ружинський і коли б він не жив – за ним вже надійно закріпилася почесна роль героя і одного з батьків-засновників козаччини. З його (гіпотетичним) братом Кириком справа інша: часом він виступає в ролі покровителя, а то й ватажка козаків, а іншим разом – як їх затятий і непримиренний супротивник, порівняно з яким коронний гетьман Жолкевський періоду наливайківщини виглядає гуманістом. А взагалі саме про цього Ружинського ми знаємо найбільше, бо він залишив найбільше документальних слідів своєї життєдіяльності. Правда, ці сліди переважно стосуються його приватних справ. За прикладом інших насельників 16-го століття, князь Кирило охоче заїдався з сусідами, або відбираючи їхнє майно, або відбиваючись від їхніх зазіхань; охоче купував дорогі речі, але неохоче за них платив. І взагалі не любив повертати борги. Добре нам відомий Василь Загоровський, той самий мораліст 16-го століття, що так нещасливо двічі одружувався, залишив у своєму головному творі, себто заповіті, таку констатацію: «Мнѣ князь Кирикъ Ружинскій за ланцухъ мой сто золотыхъ польскихъ, то есть сорокъ копъ грошей, описавшися подъ добрым словомъ квитомъ своимъ, одъ часу немалого виненъ зосталъ». Подостатком також інших судових записів, які засвідчують сварки за землю, млини, худобу та селян, активним учасником яких був наш Кирило.

Схоже, що за життя брата-гетьмана Кирило Ружинський був його помічником у всіх козацьких справ і навіть супроводжував його в походах та подорожах. Пам’ятаємо, що Кирило, разом з Михайлом Ружинським, був співадресатом листа від російського царя до козаків, а в 1588 році зустрічаємо його ім’я у списках членів Львівського православного братства – а в той час і Михайло Ружинський зі своїми козаками відвідував галицьку столицю. Але після трагічної загибелі Михайла стосунки між Кириком та козацтвом значно охололи і стали навіть неприховано ворожими. У 90-х роках 16-го століття певний полковник Сасько вийшов з Києва з метою розорити маєтки Ружинського.

Ця сутичка, схоже, була одним з епізодів повстання Наливайка, бо Кирик Остафійович зі своїм загоном перебував тоді у складі польського війська. Напасників він легко розбив, захопив багатьох полонених і п’ятдесятьох з них повісив. Цей вчинок обурив гетьмана Жолкевського, сам він заявляв, що, не рахуючи убитих в боях, уберіг свої руки від крові бунтівників, воліючи лікувати заражені частини тіла, а не відтинати їх. Однак докори докорами, але князь Кирик був занадто добрим союзником, щоб довго пам’ятати йому самоуправну розправу з супротивниками, які, зрештою, почали перші. Отож Жолкевський частково усправедливив дії Ружинського тим, що козаки і йому, і «всій тій землі в’їлися до живого». У віддяку за таку вирозумілість, Ружинський забезпечив коронного гетьмана артилерією, встиг зайняти Білу Церкву, випередивши козаків, і відважився на сміливу вилазку, без якої, дуже можливо, козаки захопили б сильну фортецю і навіть могли б розбити коронне військо. У пізніших подіях, зв’язаних з придушенням повстання Наливайка, князь Кирило вже, схоже, участі не брав, принаймні, його ім’я не згадується у відповідних описах. Зате він був найактивнішим учасником оборони вітчизни від одвічного неприятеля з південного сходу і навіть помирився на цьому ґрунті з козаками. В 1597 році козацькі посланці з вістками про небезпеку прибули до нього в його село Котельню (подароване Ружинським героїчним королем Стефаном Баторієм), а він негайно ж перенаправив їх до старости Якова Потоцького. Заодно ж він кілька раз виступав у ролі уповноваженого «мирної партії» козаків, якому доручалося залагодити їх справи і бути посередником у стосунках з центральною владою.

Попри авантюрний характер, Кирик Ружинський, схоже, тішився неабиякою повагою сусідів, тому у часи безкоролів’я після смерті Стефана Баторія був вибраний каптуровим суддею київського воєводства, а ще принаймні двічі – депутатом сейму. Що стосується сімейного становища цього Ружинського, то одружувався він двічі: вперше з Овдотею Андріївною Куневською, вдруге з Ядвігою Францишківною Фалчевською. Було в нього дві дочки, одна, та сама Настася-Томила, померла незаміжньою, а інша, Гелена, вийшла за Угровецького. Вдова Кирила Ружинського вступила у другий шлюб з князем Юрієм Чарторийським, оскільки ж це трапилося в кінці 1602 року, а в 1598 році Кирило Ружинський ще згадується як сеймовий комісар для розмежування київського і мозирського воєводств, то десь у цьому часовому проміжку він і відійшов у ліпший світ.

Натомість його єдиному сину, Романові, дісталася в жони вельми відома з волинської історії дівиця на ім’я Софія з дому Карабчевська. Однак про неї трохи пізніше, а зараз про Романа, який, схоже, успадкував неспокійну вдачу і від дядька, і від батька. Тому з завидною постійністю вплутувався в усі авантюри бурхливого початку 17-го сторіччя.