Метелики над землею літающе

    Достатньо багато спільного знайшлося у спогадах Шевельова і раніше вже не раз цитованих спогадах Гр.Костюка «Зустрічі і прощання». Нічого дивного, вони обоє майже одночасно опинилися в окупованому німцями Києві, трохи пізніше – у Львові (винятково незручним способом: Костюк з дружиною їхали з Рівного переповненою вантажівкою, а Шевельов зі Здолбунова – взагалі на відкритій залізничній платформі, добре хоч, що для старенької матері знайшлося місце у вагоні). Обидва надзвичайно тепло згадують Львів і львів’ян, Шевельов і взагалі вважав, що свій справжній медовий місяць він перебув не з людиною, а з містом. І то саме зі Львовом, і тривав той щасливий період аж 13 місяців. В цей час решта світу здригалася від вибухів, горіла у пожежах і стікала кров’ю – філолог тішився з надзвичайно рідкісної у його дотеперішньому житті можливості безперешкодно читати, слухати, спілкуватися.
    Певну особливість цього спілкування з львів’янами, однак, треба відзначити: до кола близьких обох прибульців зі сходу входили насамперед львів’яни-українці. Про те, що різні національні галицькі групи фактично жили, не помічаючи одна одної, досі хіба лінивий не писав. Але, при всьому старанні, уникнути стосунків з поляками – переважною більшістю населення тодішнього Львова – аж ніяк не вдавалося з чисто побутових причин: треба було знайти собі більш-менш постійне житло. Оскільки ж обидва наші герої – філологи, то от як воно виглядало з лінгвістичної точки зору.
  

    Отак воно виглядало – міжнаціональне співжиття у Львові 1943 року. Чесно зізнаюся, в усій цій ситуації мені найбільше імпонували «дітиська», які мали не одну нагоду посміятися зі своїх міських родичів, і не раз, певно, сміялися, але таки возили яйця, масло та інші припаси.

Признаюся, що ЖЖ та й інтернет взагалі я думала використовувати, щоб
                        ·        поговорити з цікавими людьми
                          ·        при потребі виговоритися самій.

Спонукання радше егоїстичні… Але, виявляється, за досить дріб’язковими людськими діями може-таки ховатися вища сила. Один з постів цього ЖЖ з серії «Атлантида, що затонула в 30-х» втрапив на очі тим, кому він був потрібний. Маю на увазі ось цей пост  і ось цей відгук на нього.  Виявляється, що згаданий у спогадах Олександра Семененка «Харків, Харків» Зіновій Висоцький є дідом чоловіка ЖЖ-користувачкиborntwice , сподіваюся, що можу звертатися до неї як до пані Ірини.Виявляється, сім"я З.Висоцького давно вже шукала якихось спогадів про нього, але - зацитую пані Ірину: "Я працювала у правозахисній організації і через Харківську правозахисну групу намагалася дізнатися більше про З. Висоцького. Вони знайшли його справу, але крім копії довідки у файлі не було нічого. Тобто, все було знищено».
                 Чи треба говорити, що цей відгук зворушив мене до сліз. На жаль, я нічим особливо не можу допомогти пані Ірині і пану Віктору, її чоловіку. Зроблю хіба що одне – повністю поміщу відповідний фрагмент спогадів Ол.Семененка, був то розділ «Незалежний есдек Висоцький».
                 В свою чергу, попрошу моїх любих френдів і читачів, можливо, хто-небудь чув, хто-небудь знає? Пані Ірину дуже цікавлять праці З.Висоцького, які всі щезли невідомо куди (потонули разом з Атлантидою). Можливо, про нього писав хтось з пізніших емігрантів? Дуже розраховую на допомогу мудрихmaksymus joanerges xriak_te_ua  … та що там, всіх, хто може якось допомогти, хоч би давши посилання на цей пост. Ще одне прохання – може, хтось знає, чи виходили спогади Семененка окремим виданням і чи можна їх якось придбати, може, є десь в мережі? Бо в мене є тільки журнальний варіант з часопису «Березіль» (це харківське видання) за 1991 рік, № 9-10.    >

     От що там сказано про самого автора спогадів:
«Олександр Семененко народився 12 вересня 1898 року в Єлисаветграді (Кіровоград). Батько Платон, мати Ольга. Олександр закінчив гімназію там же, студіював право і був адвокатом у Харкові. Одружився з Марією Романівною Завісляк, повністю українізованою полькою. Разом вони виїхали з України й через Німеччину опинилися у Ріо-де-Жанейро в Бразілії, де Олександр Платонович працював представником фірми продажу канцелярського приладдя. Там також він брав участь в українському громадському житті. У 60-х роках переїхав до Нью-Йорка й поступив на працю в адвокатській установі. Помер 1 червня 1978 року й похоронений на Українському православному цвинтарі св.Андрія Первозваного в Бавдн-Брук (Нью-Джерсі».
         А ось і той розділ, що стосується Зіновія Висоцького.

Незалежний есдек Висоцький

От і все. Якщо хтось зможе відгукнутися – наперед дякую.

Вітаю з Різдвом всіх, хто дотримується нового стилю. А для старостильних, які ще не святкують, а зі страшенною мукою допрацьовують майже минулий рік:
            Микола Мороз

На пропозицію xriak_te_ua  – от що знайшлося про цю загадкову особу у спогадах В.Касіяна. Небагато, але що вже є...

Ото і все, більше ні Микола Мороз, ні його сестра з чоловіком не згадуються.

(Точніше, до періоду реформ у художніх вузах)

Із спогадів В.Касіяна

(...)Ці три дереворити були своєрідною реакцією на те, що робилося тоді в Київському художньому інституті. Керівництво навчальним закладом опинилося в руках заправил художнього об’єднання “Жовтень”. Вони перейменували вуз в “Інститут пролетарської мистецької культури”. Керівники вузу помилково вважали, що студентам, вихідцям з пролетаріату, сама класова свідомість замінить працю з натури. Така пролеткультівська практика, засуджена В.І.Леніним, привела художній вуз до перекручення усього навчального процесу. Не знаючи життя, не маючи елементарних основ реалістичної грамоти, студенти самотужки робили ескізи на тему світового революційного руху. Шаблони і схеми, мішкуваті костюми, великі кашкети і гігантські черевики стали еталоном образу робітника і кочували з одної композиції в іншу.

Мабуть, ліквідація художнього вузу в Харкові була ще однією причиною, яка змусила мого постійного героя Северу їхати аж до Азії: повертатися до Києва, з яким в нього було зв’язано стільки гірких спогадів, він не хотів. Ну, от так воно виглядало. Хотілося б мені надати слово і комусь з так критикованих нереалістів, але “наразі” жодні їх спомини в руки мені не потрапляли. Тобто з безпосередніх учасників, бо є цікаві «дотичні» спогади Св.Гординського.

Попередня частина

Ітака-Львів

       З усієї численної сім’ї в рідному домі залишилася тільки овдовіла братова з дітьми, сам брат загинув при неясних обставинах незадовго до приїзду Івана.
       З братовою сім’єю Севера прожив кілька тижнів, заново звикаючи до давно покинутої вітчизни. Перетворюватися в тягар йому не хотілося, та й відпустка швидко стікала, отож, залишивши своячці й племінникам більшу частину привезених з Берліна припасів, він вирушив до Львова. В метафізичному сенсі – шукати свою далеку юність, але ще йому вкрай необхідно було відновити давні знайомства і якось визначитися в житті. Зайшов у Промислове училище, директором якого виявився Є.Нагірний, відомий архітектор, Северин ровесник і знайомий ще зі студентських часів. Училище, незважаючи на воєнний час, працювало, функціонувало аж три відділення з викладанням відповідно польською, українською і німецькою мовою. Попри ковзке становище Севери, Нагірний без вагань прийняв його на роботу як викладача. Це увільняло скульптора від необхідності повертатися до Берліну.

         Більшість колег Севери вирішила від’їжджати. Евакуювалася академія мистецтв, не вистачало викладачів для нормальної діяльності Промислового училища. Севера, однак, залишався. Ніяких гріхів перед Радянською владою він за собою не знав, та й надто довго блукав по світу, щоб знову міряти дороги Європи.
           27 липня 1944 року радянські війська ввійшли у Львів.

Наступна частина

Попередня частина
          Берлін залишився Берліном?

В німецькій столиці Севера опинився напередодні нового 1942 року. З медичної точки зору його стан був – три чисниці до смерті: численні обмороження, запалення легень і висока температура. На вулицю чи в барак його, однак, не викинули, а відправили в якийсь медпункт. Випадок захотів, щоб перев’язку обморожених ніг робила львів’янка, полька з походження, пані Зося. В Севері вона відразу пізнала земляка (аж дивно, наскільки своїми почуваються слов"яни, опинившись між чужими) і прониклася до нього щирим співчуттям, можливо, також тому, що її покійний чоловік теж був художником. При нагоді пояснила,  що Севера через своє галицьке походження має право на певні привілеї.

 Наступна частина

Ще літературні ілюстрації до попереднього
       «Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова 14 грудня 1934 року засудила Дмитра Фальківського (а також Косинку, Буревія, Влизька та ін.) до розстрілу. Письменникам інкримінувавши ще й участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний негайно».
            Зі спогадів Галини Плужник
            «Після виконання вироку Тамара сильно захворіла, ніби психічне зрушення в неї було, і тихо говорила: "Гриша не вмер, я його не ховала, мертвим не бачила... він живий".
            Ліля Фальківська лежала в ліжку з паралізованими ногами і кілька місяців не говорила зовсім, все мовчала. Дружину Влизька батьки відвезли з Києва кудись дуже далеко».
             Тамара – та сама Тамара Мороз-Стрілець, дружина Григорія Косинки, яка так гостинно приймала В.Касіяна, коли він з Праги переїхав до Києва.
            Страшна звістка відразу ж перелетіла Збруч. Враження було приголомшливим, тим більше, що серед розстріляних називалися і знані не з книжок, а з життя Крушельницькі, які так недавно і з такими великими надіями перебралися на Велику Україну.
            Тоді Олександр Олесь написав драму «Земля обітована», Антонич – «Пам’яті розстріляних» - один з дуже небагатьох в нього «політичних» віршів, Гординський  - «Вірш про Влизька».
             Ілюстрація віршована - Гординський

Як на мене, занадто маньєристично і «красиво», доречнішим було би цинічне: «Ті, що це зробили, в найближчому майбутньому перестріляють одні одних».

Ілюстрація прозова - знову з “Альбатросів”

Не думайте, що герої Оксани Керч були якимись політичними діячами і ставили перед собою ідеологічні цілі (хіба що художньо-ідеологічні, от герой, хоч саме себе вважав клерикалом, збоку сприймався як затятий модерніст). Ні, вони жили так, як уся творча богема в усьому світі – до самозабуття малювали і сперечалися про мистецтво, а крім того – закохувалися, одружувалися і розставалися, розважалися, як могли, періоди нужди і недоїдання переміжалися у них товариськими вечірками зі справжніми кулінарно-образотворчими учтами (так, наприклад, загальне захоплення викликало творіння їх спільної меценатки і одночасно модельки – торт, прикрашений справжньою живою трояндою). Але не реагувати на те, що відбувається з тими, кого вони вважали своїми братами і вчителями, вони теж не могли.
      

Підкладати динаміт він, мабуть, збирався тому, що мистецький напрямок початку століття – сецесія – видавався цій новій генерації символом відсталості і вчорашнього дня. Новаківський, гуру західноукраїнських художників, був дещо іншої думки.
         Але дозволю собі в цьому місці маленьке спостереження. Згадана терористка Жорж Діндо, найімовірніше, - Жозефіна Діндо, скульптор, а заразом дружина того самого Кратка, котрий так ворогував з Северою, в тому числі, і на етнічно-релігійному ґрунті. Схоже, не допомогла сердезі і приязнь з Кагановичем, цікаво, якою була його власна доля.
      А суть спостереження така. Навряд, чи можна впевнено сказати, за яким принципом нищилося розстріляне Відродження – чи жертви справді вибиралися за національною ознакою, чи критерієм було щось інше – талант, наприклад, незалежний характер, чи діяла якась складніша комбінація чинників (в тому числі і наявність ворогів із суто мистецького середовища). Але було тоді і залишається досі дуже багато людей, які вважали, що “національний фактор” таки був визначальним. Не знаю... просто приводжу і їх точку зору.  До речі чи не до речі – Б.Горинь, схоже, так не вважає. Але, раз вже згадали Гориня, то, може, час повернутися і до Севери, з яким ми розлучилися було в Харкові. Тих, хто вважає, що попереднім частинам його життєпису бракує динамізму і пригод, запевняю: надалі цього всього і стрімких переміщень по географічній мапі буде подостатком.

Власне, уривок з роману «Альбатроси» авторства незрівнянної Оксани Керч. Час дії – 30-і, місце – різні місцевості Західної України і Париж. Герої – те, що називається творча богема: художники, літератори, музиканти. По сторінках роману прослизають Антонич (Богдан Явір), Новаківський, Труш, в певних персонажах вгадуються Катря Гриневичева, Олена Теліга (гарна поетка з Варшави), Донцов, Винниченко, запевняють, що навіть головний герой, художник-модерніст і поет мав свого прототипа (не знаю, дещо в ньому мені нагадує Гординського, але відмінності теж досить радикальні). Назва книжки символічна: альбатрос – пташка неперевершена в польоті, але цілком безпорадна на суші, герої ж вважають себе альбатросами, яким так і не вдалося злетіти.
        Коли б я хотіла зацитувати свій улюблений фрагмент «Альбатросів», мабуть, довелося б переписувати весь роман. Тому я обмежуся епізодом, безпосередньо зв’язаним з нашою Атлантидою.