Сайт

27/01/2013 01:05 pm
tin_tina: (ромашка)
З поверненням (моїм)!
"Альбатросів" я вже причепила до сайту. бажаючі можуть читати просто отут и в онлайні, чи стягнувши потрібний файл - то квестія густу.
Для лінивих, які читати не будуть, закину тут маленький уривок, я його дуже люблю.

Read more... )

Наскільки розумію, всі персонажі тут є реальними особами. Підозри щодо декого маю, але впевнено розпізнала тільки одну :-)
А - УПД, наступним, як я обіцяла панні Ганні, буде 1313 Наталени. А ще в мене є традиційна просьба: хто знайде для себе щось цікаве, дайте маленьке посиланнячко, пліз. Ми осьдечки
http://divczata.org/
tin_tina: (ромашка)
Щось "Альбатроси" повільніше йдуть, ніж я розраховувала. Ще добра чверть залишилася невичитаною, а в мене саме починається напружений період - стаціонар, практика, ще й заочники... Текст неординарний і зіскановано не вельми. Зате в ході мозольного зчитування згадала майже забуті деталі - приятель головного героя, Амара, був не негром! (чи як воно політкоректно - афрофранцузом чи що?) Хоча таки афрофранцузом, тільки що туарегом, притому мати його була світловолосою і синьоокою. Біляві начебто трапляються на півночі Африки - чи то якийсь рецесивний ген, чи генетична пам"ять про світловолосих полонянок, що втрапили сюди з далеких північних країн?

Read more... )

tin_tina: (Атлантида)
Якось так склалося, що перечитувала я останніми часами Загребельного, конкретно "Диво", якого не читала років, певно, з десять - відколи книжка, яку я візуально пам'ятаю бозна-відколи, десь безслідно щезла. Отож враження вже сильно стерлися, пригадую тільки, що дві частини тексту - "воєнна" і "сучасна" (сучасна до часу написання, тобто десь 60-і 70-і роки) видалися мені досить нудними. Воно й справді так, але от який цікавий фрагмент знайшовся:

Read more... )

Чесно, не знаю, чи то Загребельний звідкись знав історію львівського художника, чи вона трапилася з кимось іншим (але невже в Радянському Союзі знайшлися два художники з італійськими дипломами - Севера навчався, правда, не у Флоренції, а в Римі, - які у замерзлому вигляді опинилися в Берліні?), чи то вигадка письменника так дивовижно співпала з жіттям? 
tin_tina: (Default)

    Достатньо багато спільного знайшлося у спогадах Шевельова і раніше вже не раз цитованих спогадах Гр.Костюка «Зустрічі і прощання». Нічого дивного, вони обоє майже одночасно опинилися в окупованому німцями Києві, трохи пізніше – у Львові (винятково незручним способом: Костюк з дружиною їхали з Рівного переповненою вантажівкою, а Шевельов зі Здолбунова – взагалі на відкритій залізничній платформі, добре хоч, що для старенької матері знайшлося місце у вагоні). Обидва надзвичайно тепло згадують Львів і львів’ян, Шевельов і взагалі вважав, що свій справжній медовий місяць він перебув не з людиною, а з містом. І то саме зі Львовом, і тривав той щасливий період аж 13 місяців. В цей час решта світу здригалася від вибухів, горіла у пожежах і стікала кров’ю – філолог тішився з надзвичайно рідкісної у його дотеперішньому житті можливості безперешкодно читати, слухати, спілкуватися.
    Певну особливість цього спілкування з львів’янами, однак, треба відзначити: до кола близьких обох прибульців зі сходу входили насамперед львів’яни-українці. Про те, що різні національні галицькі групи фактично жили, не помічаючи одна одної, досі хіба лінивий не писав. Але, при всьому старанні, уникнути стосунків з поляками – переважною більшістю населення тодішнього Львова – аж ніяк не вдавалося з чисто побутових причин: треба було знайти собі більш-менш постійне житло. Оскільки ж обидва наші герої – філологи, то от як воно виглядало з лінгвістичної точки зору.
  

Read more... )

 

    Отак воно виглядало – міжнаціональне співжиття у Львові 1943 року. Чесно зізнаюся, в усій цій ситуації мені найбільше імпонували «дітиська», які мали не одну нагоду посміятися зі своїх міських родичів, і не раз, певно, сміялися, але таки возили яйця, масло та інші припаси.

tin_tina: (Default)
     Вже котрий рік підряд вислів: «літо – час відпочинку» викликає в мене хіба що легку усмішку. Який там відпочинок, коли на мене з завидною регулярністю валяться все нові й нові роботи. Звичайно, під претекстом: «На канікулах і так робити нічого». І спробуй поясни, що в мене тих канікул всього 28 днів, а реально – добре, коли половина з того.
    Це літо теж не стало винятком, замовлення, від якого я через слабкість характеру і хронічний брак коштів не відмовилася, доволі велике, замовники мешкають досить далеко (пейзажі надзвичайні і більше схожі на За-, ніж Передкарпаття, але дорога...). Отож на власну тему я бозна-коли зберуся, а поки що перепощуватиму знайдені у старих журналах цікавинки.
    Будь ласка, не смійтеся з цієї моєї манії, себто з любові до старих журналів. Там часто трапляються речі, яких і в сучасному інфосвіті не знайдеш, от хоч би у «Всесвіті» №3-4 за 1995 рік є таких аж три. Доволі велика стаття про кіно Фасбіндера (я час від часу потрапляю в наркотичну залежність від його стрічок), текст виступу італійського славіста Санте Грачотті «Українська культура XVII ст. і Європа» - про зарубіжну україністику і українське бароко. І кілька сторінок, присвячених Дарії Віконській.
Read more... )
    Я б хотіла написати про це інакше... Про Джойса, «Райську яблінку», «За державну бронзу» пера Дарії Віконської. Але вийшло таке. Вибачте.
tin_tina: (17 століття)
     Доволі давно, коли я тільки звикала до ЖЖ, довелося мені в темі «Атлантида»  написати про одного з найяскравіших українських лівих, Зіновія Висоцького ( 1 2  ) Тобто, сама я нічого мудрого не писала, а тільки помістила уривки зі спогадів та журнальних статей, де він згадувався, але завдяки цьому ми познайомилися з пані Іриною Гончаровою, членом сім’ї Висоцького. Пані Ірина розповіла, що готується до друку монографія, де більш докладно висвітлений його життєвий шлях, однак щось тоді застопорилося і випуск її у світ відклався. Тепер з радістю можу повідомити: нарешті ця монографія вийшла друком, бажаючі можуть познайомитися хоча б з фрагментами на Фейсбуку (ніяк не звикну до терміну «стіна») пані Ірини отут . Звичайно, бажано роздобути книжку повністю, думаю, довідаємося багато нового й цікавого про цю, здавалося б, безнадійно затоплену землю, яку можна назвати територією українських лівих чи, коротше, Атлантидою.
    Я ж продовжу попередню тему, виклавши наступний епізод:
    Розлучення через хворобу
  Read more... )
tin_tina: (Default)
(Гр.Костюк про Остапа Вишню, «Зустрічі і прощання», з розділу «Перше знайомство»)
   «-Павле Михайловичу, можна одне питання?
     Він глянув на мене підпилим поглядом і ніби байдуже, мовив:
    - Прошу.
    - Мені здається, що я вас колись давно бачив. – Вишня підвів на мене свій погляд і запитально мовчав. Я продовжував. – Це було рівно десять років тому (час дії оповідання – 1929 рік). Часи, знаєте, які. У моєму рідному селі, в семи кілометрах від Кам’янця-Подільського. В цей самий, приблизно, час. Ви були ще з якимось товаришем. Довго, весело і дотепно розмовляли з нашими дядьками. На вас був гуцульський, ніжно вишитий кептар. Я прислухався до тієї веселої розмови і мені образ бесідника запам’ятався на все життя. Я мав добру зорову пам’ять.
     Read more... )
          Вишня, глянувши на мене поглядом, де була суміш жарту, сарказму й щирої лірики, мовив:
       - Та хіба ви збагнете, чому? Ви ж тоді ще під стіл пішки ходили. Ех, молодий чоловіче! Та то ж була весна і така... окриляюча дух романтика. В такі моменти не тільки гуцульський кептарик одягнеш (Єдина... Соборна... Наші Карпати!), а бозна-що зробиш!»
tin_tina: (Атлантида)

Признаюся, що ЖЖ та й інтернет взагалі я думала використовувати, щоб
                        ·        поговорити з цікавими людьми
                          ·        при потребі виговоритися самій.

Спонукання радше егоїстичні… Але, виявляється, за досить дріб’язковими людськими діями може-таки ховатися вища сила. Один з постів цього ЖЖ з серії «Атлантида, що затонула в 30-х» втрапив на очі тим, кому він був потрібний. Маю на увазі ось цей пост  і ось цей відгук на нього.  Виявляється, що згаданий у спогадах Олександра Семененка «Харків, Харків» Зіновій Висоцький є дідом чоловіка ЖЖ-користувачки[livejournal.com profile] borntwice , сподіваюся, що можу звертатися до неї як до пані Ірини.Виявляється, сім"я З.Висоцького давно вже шукала якихось спогадів про нього, але - зацитую пані Ірину: "Я працювала у правозахисній організації і через Харківську правозахисну групу намагалася дізнатися більше про З. Висоцького. Вони знайшли його справу, але крім копії довідки у файлі не було нічого. Тобто, все було знищено».
                 Чи треба говорити, що цей відгук зворушив мене до сліз. На жаль, я нічим особливо не можу допомогти пані Ірині і пану Віктору, її чоловіку. Зроблю хіба що одне – повністю поміщу відповідний фрагмент спогадів Ол.Семененка, був то розділ «Незалежний есдек Висоцький».
                 В свою чергу, попрошу моїх любих френдів і читачів, можливо, хто-небудь чув, хто-небудь знає? Пані Ірину дуже цікавлять праці З.Висоцького, які всі щезли невідомо куди (потонули разом з Атлантидою). Можливо, про нього писав хтось з пізніших емігрантів? Дуже розраховую на допомогу мудрих[livejournal.com profile] maksymus [livejournal.com profile] joanerges [livejournal.com profile] xriak_te_ua  … та що там, всіх, хто може якось допомогти, хоч би давши посилання на цей пост. Ще одне прохання – може, хтось знає, чи виходили спогади Семененка окремим виданням і чи можна їх якось придбати, може, є десь в мережі? Бо в мене є тільки журнальний варіант з часопису «Березіль» (це харківське видання) за 1991 рік, № 9-10.    >

 

     От що там сказано про самого автора спогадів:
«Олександр Семененко народився 12 вересня 1898 року в Єлисаветграді (Кіровоград). Батько Платон, мати Ольга. Олександр закінчив гімназію там же, студіював право і був адвокатом у Харкові. Одружився з Марією Романівною Завісляк, повністю українізованою полькою. Разом вони виїхали з України й через Німеччину опинилися у Ріо-де-Жанейро в Бразілії, де Олександр Платонович працював представником фірми продажу канцелярського приладдя. Там також він брав участь в українському громадському житті. У 60-х роках переїхав до Нью-Йорка й поступив на працю в адвокатській установі. Помер 1 червня 1978 року й похоронений на Українському православному цвинтарі св.Андрія Первозваного в Бавдн-Брук (Нью-Джерсі».
         А ось і той розділ, що стосується Зіновія Висоцького.

 

Незалежний есдек Висоцький

 

 

Read more... )

От і все. Якщо хтось зможе відгукнутися – наперед дякую.

 

tin_tina: (Атлантида)

Е, е, ніякої грайливої теми я тут не починаю, йдеться про відомий з історії нашої Атлантиди епізод, як то автор роману “Мать” А.Горький протестував проти перекладу роману українською мовою. Оскільки пізніше з’явилися різні пояснення і тлумачення мотивацій учасників інциденту, то ось голі факти. (за спогадами Гр.Костюка)

“Десь 1926 року, коли Горький був ще в еміграції (жив тоді в Італії, на Капрі, в м.Сорренто), видавництво “Книгоспілка” запланувало видати його роман “Мати” в трохи скороченому перекладі. З цієї нагоди Олекса Слісаренко як головний редактор художньої літератури звернувся офіційним листом до Горького, прохаючи дозволу на скорочення і переклад. На цього листа від Горького прийшла така відповідь (подаю в оригіналі):

“Уважаемый Алексей Андреевич, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие «языком», - но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. при старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, что при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям понимать друг друга. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот.

А.Пешков»

 

Read more... )

 

Ну, от нам і дві точки зору. Я особисто розділяю таки першу, лист Горького звучить цілком недвозначно, а пасаж про “угнетаемых великороссов” виглядає до того сучасно, що хоч орденом Фофудьї нагороджуй. Дуже схоже, що, діставши різкий відпір, Горький раптом різко порозумнішав і згадав про свою любов до української мови, слава Богу, хоч не радив, як нам її видозмінювати і які слова вживати.

І, вже зовсім наостанок, - читала я колись цю “Мать”. Як на мене, українська література не збідніла би без її перекладу, а російська – без оригіналу. (Дуже сподіваюся, що прихильників Горького я не образила, запевняю, що такої мети в мене не було :-) )

tin_tina: (Атлантида)

Вітаю з Різдвом всіх, хто дотримується нового стилю. А для старостильних, які ще не святкують, а зі страшенною мукою допрацьовують майже минулий рік:
           
Микола Мороз

На пропозицію [livejournal.com profile] xriak_te_ua от що знайшлося про цю загадкову особу у спогадах В.Касіяна. Небагато, але що вже є...

 

Read more... )

Ото і все, більше ні Микола Мороз, ні його сестра з чоловіком не згадуються.

tin_tina: (Атлантида)

Попередня частина

На цю останню частину припадає 25 років його життя, але нічого, що би переходило звичайні людські мірки, з ним вже не траплялося. Життя проявило свою постійну властивість після бурхливих потрясінь повертатися у більш-менш стабільне русло.
        

Read more... )
              Всупереч немудрим пізніше розказуваним баєчкам далеко не завжди стосунки між “старими” і “новими” галичанами складалися як постійна ворожнеча і гризня. Навпаки, чимало новоприбулих – вчені, актори, письменники, а хоч би й просто господарники, дуже органічно вписалися в існуюче середовище і стали його прикрасою. Так, наприклад, героєм міста і, без перебільшення, живою легендою став вчений-геолог, пізніше ректор університету Євген Лазаренко. Як писав про нього Павличко: “Прийшов таки один за триста літ Великий ректор у мою святиню”. Сам Євген Лазаренко жартував, що через цей вірш його і звільнили. До речі, для тих, хто знайшов у галицькій столиці вулицю Лазаренка – не дивуйтесь, це не на честь панамського громадянина, а саме Євгена Лазаренка. Заодно запевню, що вулиця Кравчука не має дотичності до Леоніда Кравчука, це Михайло Кравчук, математик. Раз вже мова зайшла про математиків  - в університетських колах довго розповідали легенди про корифеїв цієї науки, які приїжджали з Москви й Ленінграду, щоб зустрітися із засновником функціонального аналізу Стефаном Банахом. А знавці класичних мов, наприклад, Андрій Содомора, з надзвичайною теплотою згадували про “грециста” Соломона Лур’є, якого через “неблагонадійність” перевели до Львова з Ленінграда.
        

 

Read more... )

 

На протязі 50-х і 60-х років Севера створював скульптурні портрети письменників – Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки. Цими роботами і зацікавився Богдан Горинь, на той час – початківець-мистецтвознавець. Ще більший інтерес викликала в нього неординарна особистість скульптора. Опираючись на розповіді Севери про пережите, він почав писати спершу дослідження, а потім повість, названу “У пошуках берега”.
              Сталося так, що писав він дуже довго, ледь не 30 років. Ненависна Севері політика таки добралася до нього, хоч і не безпосередньо: його біограф став одним з учасників правозахисного руху, відтягнув чималий термін у Мордовії, пройшов через бурі початку 90-х і зміг опублікувати повість тільки в 1997 році, коли Севери давно вже не було серед живих – він помер 20 грудня 1971 року.
             Зі смертю героя прородньо вичерпується й тема, але застерігаю собі можливість час від часу склавіатурити щось атлантичне :-)

tin_tina: (Атлантида)


(Точніше, до періоду реформ у художніх вузах)

Із спогадів В.Касіяна

(...)Ці три дереворити були своєрідною реакцією на те, що робилося тоді в Київському художньому інституті. Керівництво навчальним закладом опинилося в руках заправил художнього об’єднання “Жовтень”. Вони перейменували вуз в “Інститут пролетарської мистецької культури”. Керівники вузу помилково вважали, що студентам, вихідцям з пролетаріату, сама класова свідомість замінить працю з натури. Така пролеткультівська практика, засуджена В.І.Леніним, привела художній вуз до перекручення усього навчального процесу. Не знаючи життя, не маючи елементарних основ реалістичної грамоти, студенти самотужки робили ескізи на тему світового революційного руху. Шаблони і схеми, мішкуваті костюми, великі кашкети і гігантські черевики стали еталоном образу робітника і кочували з одної композиції в іншу.

Read more... )

 

Мабуть, ліквідація художнього вузу в Харкові була ще однією причиною, яка змусила мого постійного героя Северу їхати аж до Азії: повертатися до Києва, з яким в нього було зв’язано стільки гірких спогадів, він не хотів. Ну, от так воно виглядало. Хотілося б мені надати слово і комусь з так критикованих нереалістів, але “наразі” жодні їх спомини в руки мені не потрапляли. Тобто з безпосередніх учасників, бо є цікаві «дотичні» спогади Св.Гординського.

tin_tina: (Атлантида)


Власне, трагікомічна пригода, вірніше, серія пригод, які трапилися з носієм знаменитого прізвища, наділеним неабияким літературним талантом, а ще більшою схильністю до пристосуванства, а заодно вже – і дрібнокримінальними замашками, який теж на рубежі 1943-44 років опинився у Львові, себто

Юрій Косач – талант і химери (із спогадів Гр.Костюка)

(...) Світоглядовий бік його життя мені тоді був маловідомий. Розповідали, що в юнацькі роки він залицявся до націоналістів донцовського напряму і навіть починав поетичну кар’єру в журналі Донцова. Згодом нібито перекинувся до радянофільських “Нових часів” Антона Крушельницького. Потім сидів у польській тюрмі, а в 1933 році емігрував до Праги, звідки перебрався до Парижа, і з Парижа – до Берліна, де затримався найдовше. Про тогочасне світобачення Косача дещо підказували його “Нюрнберзькі містерії”. А тепер у Львові він декларував себе гетьманцем. Я на всі ці його політичні викрутаси дивився поблажливо як на пригоди й витівки поетичної натури. Як особистість і літератор, як людина належної культури, Косач мені подобався. Зблизившись, ми не стали друзями, але симпатію чи, якоюсь мірою, довір’я обопільне мали.

 

Read more... )

 

Оскільки це вже виходить за часові рамки оповіді, то лише коротко перекажу. В майбутньому Косач ще не раз змінював політичний табір, епізодично побував федералістом-демократом, досить довго вважався радянофілом і редагував журнал “За синім океаном”.
          “Але з тієї Косачевої афери мушу відзначити таке: десь у 5 чи 6 числі “За синім океаном” з’явилася стаття про фашистську навалу в Україну 1941 року, підписана однозначним криптонімом “Ю.К.” Ефектно описавши жорстокість есесівців на українській землі, автор прорік, що, мовляв, то й були ті самі “чорнокнижники з Вюртемберга”, яких поетизував Хвильовий у своїх памфлетах, то, мовляв, і була та “Психологічна Європа”, про яку він марив і орієнтуватися на яку закликав. Прочитавши таке, я отетерів. Ще ж недавно на своєму літературному вечорі Косач із шляхетним пафосом говорив, який великий вплив мали на нього Хвильовий та його сучасники, а тепер в унісон з київськими кагебістами верзе таку несусвітню неправду”.
          Ще він на цьому етапі приїжджав до України і зустрічався зі Щербицьким.
          Але й це була не остання Косачева метаморфоза. Він встиг побувати і “истинно русским человеком”. Одне з його оповідань  того періоду попереджало «розлоге ліричне мотто автора. Читаю:
         Далеко от родной Невы, много лет живя над суровым Гудзоном и Делавэром, всегда был с вами, дорогие друзья и читатели никогда не забываемой родины. Думал и стремился к вам». (Це знову зі спогадів Костюка)
          Комізм цієї патетичної цитати в тому, що Косач народився в Києві, дитинство його пройшло на Волині, вчився у Львові, а далі переважно швендяв по Європі, аж доки не перебрався “на береги суворого Гудзону”, так що яка там “родная Нева”. Там, в гудзонській глуші,   він і помер у 1990-у році, “повідомила про це прибита горем дружина Євгенія” (Мар’яна, героїня пригоди з хутром, давно від нього пішла, забравши 2-річного тоді сина, якому все життя забороняла навіть зустрітися з батьком.
            Тим не менше, письменник був дійсно талановитий. Ех, трапили б мені в руки його останні, у 80-х роках написані романи “Сузір’я лебедя”, “Чортівська скеля” та “Володарка Понтіди”....

tin_tina: (Атлантида)

Попередня частина

Ітака-Львів

       З усієї численної сім’ї в рідному домі залишилася тільки овдовіла братова з дітьми, сам брат загинув при неясних обставинах незадовго до приїзду Івана.
       З братовою сім’єю Севера прожив кілька тижнів, заново звикаючи до давно покинутої вітчизни. Перетворюватися в тягар йому не хотілося, та й відпустка швидко стікала, отож, залишивши своячці й племінникам більшу частину привезених з Берліна припасів, він вирушив до Львова. В метафізичному сенсі – шукати свою далеку юність, але ще йому вкрай необхідно було відновити давні знайомства і якось визначитися в житті. Зайшов у Промислове училище, директором якого виявився Є.Нагірний, відомий архітектор, Северин ровесник і знайомий ще зі студентських часів. Училище, незважаючи на воєнний час, працювало, функціонувало аж три відділення з викладанням відповідно польською, українською і німецькою мовою. Попри ковзке становище Севери, Нагірний без вагань прийняв його на роботу як викладача. Це увільняло скульптора від необхідності повертатися до Берліну.

 

Read more... )

 

         Більшість колег Севери вирішила від’їжджати. Евакуювалася академія мистецтв, не вистачало викладачів для нормальної діяльності Промислового училища. Севера, однак, залишався. Ніяких гріхів перед Радянською владою він за собою не знав, та й надто довго блукав по світу, щоб знову міряти дороги Європи.
           27 липня 1944 року радянські війська ввійшли у Львів.

Наступна частина

tin_tina: (Атлантида)

Публіцистична ілюстрація до попереднього

Насамперед подякую своєму френду sparrow_hawk-у за нагадування і посилання на окрасу хвильовізму – “Клявіятурте”. Прецікавий твір і який вдалий неологізм, добре би це слово ввести в ужиток хоч би уанету. (може, у формі "клавіатурити"?) Я, однак, вставлю дещо інший текст Хвильового, який мені видається таким свіжим і актуальним, що хоч поміняй деякі персоналії й дати – і виставляй на будь-який сайт у розрахунку на довгу дискусію (може, не в пророчих здатностях Миколи Григоровича тут справа, а в тому, що ми от уже кілька поколінь не можемо розв’язати ту саму задачу і все наступаємо на ті самі граблі). Отож: стаття “Апологети писаризму”, розділ “Московські задрипанки”, що характерно –13-й, це число в житті автора відігравало незвичайну роль. На жаль, повного тексту статті я щось в мережі не знайшла, доведеться склавіатурити, хоча би вибірково.

ХІІІ Московські задрипанки

Если русские могут гордится несколькими поэтическими именами – они первоначально обязаны этим соприкосновенности своей истории к истории Европы и усвоенным у Европы элементам жизни. Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь развиться. Двинут ее (малороссийскую поэзию), возможно, только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака.

В.Г.Белинский

Дальший текст )

 

 

tin_tina: (Атлантида)

Попередня частина
          Берлін залишився Берліном?

В німецькій столиці Севера опинився напередодні нового 1942 року. З медичної точки зору його стан був – три чисниці до смерті: численні обмороження, запалення легень і висока температура. На вулицю чи в барак його, однак, не викинули, а відправили в якийсь медпункт. Випадок захотів, щоб перев’язку обморожених ніг робила львів’янка, полька з походження, пані Зося. В Севері вона відразу пізнала земляка (аж дивно, наскільки своїми почуваються слов"яни, опинившись між чужими) і прониклася до нього щирим співчуттям, можливо, також тому, що її покійний чоловік теж був художником. При нагоді пояснила,  що Севера через своє галицьке походження має право на певні привілеї.

 

Продовження )

 Наступна частина


 

tin_tina: (Атлантида)

Попередня частина
            Киргизькі танці
           І відразу ж як доказ цього – ще в кінці 1934 року Севера опинився аж у Киргизії, у її столиці, яка тоді називалася Фрунзе. Причину такої далекої мандрівки визначити нескладно: снаряди вже рвалися в окопах. Але приводом виявилася афера з розряду тих, яких Севера все життя боявся, але в які із подиву гідною постійністю влипав.

 

Read more... )

tin_tina: (Атлантида)

Ще літературні ілюстрації до попереднього
       «Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова 14 грудня 1934 року засудила Дмитра Фальківського (а також Косинку, Буревія, Влизька та ін.) до розстрілу. Письменникам інкримінувавши ще й участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний негайно».
            Зі спогадів Галини Плужник
            «Після виконання вироку Тамара сильно захворіла, ніби психічне зрушення в неї було, і тихо говорила: "Гриша не вмер, я його не ховала, мертвим не бачила... він живий".
            Ліля Фальківська лежала в ліжку з паралізованими ногами і кілька місяців не говорила зовсім, все мовчала. Дружину Влизька батьки відвезли з Києва кудись дуже далеко».
             Тамара – та сама Тамара Мороз-Стрілець, дружина Григорія Косинки, яка так гостинно приймала В.Касіяна, коли він з Праги переїхав до Києва.
            Страшна звістка відразу ж перелетіла Збруч. Враження було приголомшливим, тим більше, що серед розстріляних називалися і знані не з книжок, а з життя Крушельницькі, які так недавно і з такими великими надіями перебралися на Велику Україну.
            Тоді Олександр Олесь написав драму «Земля обітована», Антонич – «Пам’яті розстріляних» - один з дуже небагатьох в нього «політичних» віршів, Гординський  - «Вірш про Влизька».
             Ілюстрація віршована - Гординський

 

Гординський )

Як на мене, занадто маньєристично і «красиво», доречнішим було би цинічне: «Ті, що це зробили, в найближчому майбутньому перестріляють одні одних».

Ілюстрація прозова - знову з “Альбатросів”

Не думайте, що герої Оксани Керч були якимись політичними діячами і ставили перед собою ідеологічні цілі (хіба що художньо-ідеологічні, от герой, хоч саме себе вважав клерикалом, збоку сприймався як затятий модерніст). Ні, вони жили так, як уся творча богема в усьому світі – до самозабуття малювали і сперечалися про мистецтво, а крім того – закохувалися, одружувалися і розставалися, розважалися, як могли, періоди нужди і недоїдання переміжалися у них товариськими вечірками зі справжніми кулінарно-образотворчими учтами (так, наприклад, загальне захоплення викликало творіння їх спільної меценатки і одночасно модельки – торт, прикрашений справжньою живою трояндою). Але не реагувати на те, що відбувається з тими, кого вони вважали своїми братами і вчителями, вони теж не могли.
      

Оксана Керч )

 

Підкладати динаміт він, мабуть, збирався тому, що мистецький напрямок початку століття – сецесія – видавався цій новій генерації символом відсталості і вчорашнього дня. Новаківський, гуру західноукраїнських художників, був дещо іншої думки.
         Але дозволю собі в цьому місці маленьке спостереження. Згадана терористка Жорж Діндо, найімовірніше, - Жозефіна Діндо, скульптор, а заразом дружина того самого Кратка, котрий так ворогував з Северою, в тому числі, і на етнічно-релігійному ґрунті. Схоже, не допомогла сердезі і приязнь з Кагановичем, цікаво, якою була його власна доля.
      А суть спостереження така. Навряд, чи можна впевнено сказати, за яким принципом нищилося розстріляне Відродження – чи жертви справді вибиралися за національною ознакою, чи критерієм було щось інше – талант, наприклад, незалежний характер, чи діяла якась складніша комбінація чинників (в тому числі і наявність ворогів із суто мистецького середовища). Але було тоді і залишається досі дуже багато людей, які вважали, що “національний фактор” таки був визначальним. Не знаю... просто приводжу і їх точку зору.  До речі чи не до речі – Б.Горинь, схоже, так не вважає. Але, раз вже згадали Гориня, то, може, час повернутися і до Севери, з яким ми розлучилися було в Харкові. Тих, хто вважає, що попереднім частинам його життєпису бракує динамізму і пригод, запевняю: надалі цього всього і стрімких переміщень по географічній мапі буде подостатком.

tin_tina: (Атлантида)

Мемуарна ілюстрація до попереднього

Падалка і Седляр

Тих, хто зверне увагу на стилістичну схожість з уривком “Альбатросів”, прошу не дивуватися – автори цих текстів були подружжям. Отож, далі – фрагмент зі спогадів Володимира Куліша (сина Миколи Куліша) “Слово про будинок “Слово”.

Read more... )

tin_tina: (Атлантида)

Власне, уривок з роману «Альбатроси» авторства незрівнянної Оксани Керч. Час дії – 30-і, місце – різні місцевості Західної України і Париж. Герої – те, що називається творча богема: художники, літератори, музиканти. По сторінках роману прослизають Антонич (Богдан Явір), Новаківський, Труш, в певних персонажах вгадуються Катря Гриневичева, Олена Теліга (гарна поетка з Варшави), Донцов, Винниченко, запевняють, що навіть головний герой, художник-модерніст і поет мав свого прототипа (не знаю, дещо в ньому мені нагадує Гординського, але відмінності теж досить радикальні). Назва книжки символічна: альбатрос – пташка неперевершена в польоті, але цілком безпорадна на суші, герої ж вважають себе альбатросами, яким так і не вдалося злетіти.
        Коли б я хотіла зацитувати свій улюблений фрагмент «Альбатросів», мабуть, довелося б переписувати весь роман. Тому я обмежуся епізодом, безпосередньо зв’язаним з нашою Атлантидою.

Read more... )

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

September 2017

M T W T F S S
     123
45678 910
111213141516 17
181920 21222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 21/10/2017 07:21 pm
Powered by Dreamwidth Studios