Сайт

[tin_tina]

З поверненням (моїм)!
"Альбатросів" я вже причепила до сайту. бажаючі можуть читати просто отут и в онлайні, чи стягнувши потрібний файл - то квестія густу.
Для лінивих, які читати не будуть, закину тут маленький уривок, я його дуже люблю.

Чуб не хоче ні чаю, ні загрітись. Він нас поведе на княжий бенкет.

— До правдивої княжни. Ти ще, певно, в вічі не бачив...

— Та правда, не бачив. Одного графа польського, та й то боком. Коли не рахувати баронеси...

Люба вже вискочила з ліжка. Вона чепуриться швидко, як це вона лише вміє, і ми вибігаємо на вулицю. Про княжну більше не говоримо. Чуб любить несподіванки, я знаю, яка це для нього приємність. Люба вірить його поважному виглядові. І радіє:

— Може там щось цікаве знайдемо? Знаєте, у тих нікчемних Бєльських пані Ганна знайшла старе наше скло з сімнадцятого століття! А вони й в гадці не мали, думали — чеське.

Заходимо в вуличку біля парку святого Юра Люба здогадується підступу. Нахиляється й обкидає Чуба снігом.

— Куди ти нас ведеш, зраднику? На Городецьку? До якоїсь мізерії? А маєш, а маєш!

Я сміюся в комір, я здогадуюсь, а її хай покортить.

У скромній сірій кам'яниці, що ані трохи не скидається на княжий двір, на першому поверсі затримуємось біля дверей. За дверима гамір, багато людей. Серед них маленька жіночка в лисячій сальопці задирає до нас голівку.

— Ваш двір у комплекті, княжно? — вітає її Чуб, і вона робить двірський реверанс.

— Так, мабуть, з вами будуть усі, тільки скидайте хутра, мої дорогі людоньки, бо в нас тепло, Поросята мої дорогенькі! Ох, ти ж моя красуня, посивіла вся від морозу. Зараз загрієтесь. З'їмо гарячого борщику. У мене сьогодні цілий парлямент — від сельробського  жулика до  гетьманського  бунчука.

— То тут усі партії,— сміється Чуб, заглядаючи в кімнату.

— Це з приводу пельменів?

— Чи лише пельменів...— радіє господар. — Тут такого...

Хтось високий і згорблений, з блідим обличчям, наче різьбленим у слоневій кості, тримає в тонких пальцях список страв.

— Ша! Наш церемоніймайстер зачитає порядок вечора, а я тимчасом засуну каглу в печі, буде зовсім тепленько. Ну, читайте, любий, а ви сідайте, людоньки де вигідніше: на ліжку, на коші, при столі,— щебече господиня з іконописним обличчям.

Я любуюсь її грецькою зачіскою, що так лагідно підкреслює візантійські очі, ніс, суворий у своїй лінеарній красі, і брови. Господар , затирає руки, кидаючи веселі погляди понад окуляри.

— Так от: оселедчик з Сербської вулиці в провансальській олії та з волинською цибулею; український борщ з литовськими пельменями; гетьманські битки і немирівська ковбаса по-полтавськи...

— Далі не читайте, з мене досить.

— І мені важко те все без горілки...

— На горілку прийде черга!

— Читайте, читайте далі, бо королівська бабка ще в печі, хай досидиться в спокої, щоб не сіла...

— Чого ж, хай сідає — місця досить...

— Що кажете? Не можна, Боже борони!

— А що ж? Стояти бабці?

— Кренделички й мазурки...

— А я мусів би... я хотів би...— але княжна кладе палець на уста.

Господар голосно зідхає. Йому того всього можна тільки доторкнутись. Він мусить берегти серце.

— Ти, Мамочко, будеш за скомороха. Читатимеш оповідання, поки люди їстимуть. Не так кортітиме.

Я переводжу очі з високого дворецького на господаря.

— Цьому дякові не можна їсти багато. Він з таких волинських дяків, що, коли пили, обов'язково чарку перегризли. Ну, та почекай трішки, хай поїмо, тоді й ти борщику понюхаєш...

— А то в горлі пересохне...

— Авжеж, пересохне...

Чуб безцеремонно представляє мені пошепки:

— Цей в окулярах, що його княжна назвала пістолетом, письменник. Ти знаєш його. Пише легким, добірним стилем, трохи залегким. А той високий чорнявий, що так гарно поназивав ці страви, що їх спартолила наша княжна, це останній крутянець. Більше їх немає.

— Я б малював його, коли б робив історичні портрети. Так мусів би виглядати граф Орлик молодим або нещасний Тиміш Хмельниченко. А він що робить?

— Він історик. У нього аристократичне перо. Та він... не довговічний. Від того профіля, тієї блідої усмішки, печальної, віє потойбічним. Він не людина, а зразок. І він швидко помре...

...помре ...помре — гуде настирливо в шумі розмови. Сердито кажу до Чуба:

— Та чого це ти його так рано ховаєш?

— Не я, а туберкульоза...

— Ах!

— Ну, поросята, Озоню, чому не присовуєтесь?

— Не турбуйтесь, пані Галиночко! Нам добре.

Чуб продовжував інформувати мене: — А ця рум'яна дама з голоском, що так личить двірським дамам, коли звертаються до глухуватих королев — авторка «Шестикрильця». (Єдина особа, яку розпізнала впевнено - це, звісно, Катря Гриневичева) Ти, певне, прочитав цілу ту книжку? Біля неї — економістка і фельдшерка в одній особі. Вона ще й пише казки, має дома вишиваний музей, але найкращий її твір — це той торт, що за нами, на книжках. Не спирайся, а то доведеться тебе облизувати! До того лисенького не приглядайся — він цього не любить. Його переслідує манія, що йому хочуть підсунути якусь даму, щоб видерти з нього таємницю. Працював колись у розвідці,— Чуб кричить, бо в кімнаті так голосно, що ніхто нікого не чує.

Люба сидить поруч з крутянцем. Чубова жінка голосніше всіх сміється.

— Хай сміється, вона впилась.

— Бідна дитино! Так смішно? — господиня й сама сміється. — Ми говорили про саркофаги...

— Чи довго ще?

— Та ні, зараз витягну...

— Тоді можу витягнути...

— Ні, ти сідай, будемо читати.

— Опісля...

— Я хотів...

— Ну, добре!

— Ах, Боже, Боже, про все тут говорилося, а про державнотворчі процеси, про вольове наставления під сучасний момент... про... скажу просто — про Україну я щось не чув! — викрикає з розпачем друкарський складач Петруньо.

— Сердега, до чого доводять книги,— каже з меланхолією в голосі Нечитайло.— Я б їх усіх попалив!

Господиня звертається чуло до Петруня:

— Все те, дитино, про Україну! А хіба ж ми татари? У всіх нас у душі наша земля

— Уважай на Любу, крутянець з'їсть тобі її з борщем!

— Або вона його! Ач, як утелющила нього баньки!

— Чудові баньки...— каже тихо Нечитайло.

Чуб штовхає його під бік.

— А ти що? Не боїшся того новобранця? Що він скаже?

— Те саме скаже, що й я, що чудові...

— Чудові пельмені, от що!

— Ці пельмені навчила мене варити моя волинська дитина. Любий хлопець, тільки занадто любив сало. Раз, миючи ноги в умивальній мисці, заснув і...

Чуб з господарем витягнули з-під ліжка скриньку. Там було повно всякої всячини. Зошити, папери, рукописи. Розгорнув один з них і, засунувши глибше на ніс окуляри, почав оповідання про перлу. Ту перлу, яка скотилася з ока святої Софії Київської під час татарського грабування. До Бенвенуто Челліні приїхало два козаки, щоб він дав гарну оправу цій перлі...

Ми переглянулися з Чубом. Він, він був князем цього вечора, той скромний банковий книговод. А Михницькому мало- талантів! Нікчемний критик Михницький! Свого не бачить під носом, а тільки чуже, щоб тільки закордонне.

Я зупинив погляд на моїй рудій. Вона заборонила мені ходити в редакцію. Така бурхлива ніч була в нас через Михницького!

Ми просили господаря, що розхвилювався й не знав, куди заховати свою дитячу радість на обличчі, щоб ще читав. І він витягнув «Поліщуцьку матір». Він читав. Це був той надзвичайний світ поліської понурої реальности, підсичений містикою, чарівними легендами й віруваннями, де святі з відьмами й чортами всуміш вирішували побутові події, де небезпечно було йти проти надприродного, бо без тієї чарівної містики була там тільки багниста, водяна пустеля з меланхолійними обріями і непереможною тугою та всеохоплюючим смутком.

З-під пера того рум'яного волинського дячка, що вовчими зубами колись розгризав чарки, на тоскних очеретах з'являлися породисті відьми з розхристаною мережаною пазухою, чортівський сміх котився по корчмі з дитячою безтурботністю. Обрії зогрівалися пристрасними вигуками та хохотами.

Він читав, немов би співав весільну пісню, повну сласної насолоди, повну смутку за чимсь, що ось-ось загубиться. Пісню смутку й радости, нового життя, що має народитись, і, відв'ялого смертю, непотрібного більше, що, здійснивши життєве призначення, має впасти в земське небуття, в прогниле баговиння, на якому виросте сріблястий непорочний очерет.

Княжий двір, витерши серветками масткі губи, що так не личили тим словам, глибоким і поетичним, наче засоромлений, принишк, вп'яливши очі в те місце, з якого йшли чари. Зачарувались усі. Навіть пістолет, навіть невгомонна господиня. І на щастя та ще й яке щастя! Бо діяболіст наш єдиний, наш Барбей д'Орвільї (чого ще він так нагадувався мені?), замовк і, якось безпорадно втягаючи глибоко в груди повітря, перехилився через спинку крісла й безсило замахав руками.

Хто з нас кинувся перший до нього? Усі, наче загубивши глузд, стиснулись вузьким колом і виривали одне одному з рук обвисле тіло. Тільки княжна, перемагаючи нас удаваним спокоєм, попросила всіх набік, крім економістки, що миттю заходилась біля нього вправними рухами. Вона й урятувала князя від сердечного припадку. І він після деякого часу, вибачаючись, повторяв:

— Усе гаразд, усе гаразд...

Передихнувши трохи, усім хотілося говорити про «Поліщуцьку матір». Вона посіла нашу увагу неподільно і владно. Але боялись. Без гамору, стримано розпрощавшись, почали виходити. Тільки Люба нагнулась швидко до господаревої руки, і доки він засоромлений устиг зорієнтуватись у чім справа, її пристрасно поцілувала.

А на вулицях, поміж будинками, вклонялися нам усі вітри світу, заводячи пісні, пісні...

Наскільки розумію, всі персонажі тут є реальними особами. Підозри щодо декого маю, але впевнено розпізнала тільки одну :-)
А - УПД, наступним, як я обіцяла панні Ганні, буде 1313 Наталени. А ще в мене є традиційна просьба: хто знайде для себе щось цікаве, дайте маленьке посиланнячко, пліз. Ми осьдечки
http://divczata.org/