tin_tina: (17 століття)

(Продовження попереднього)

Задля повноти картини – ось як виглядала аналогічна сцена в трилогії М.Старицького «Богдан Хмельницький». Її фігуранти – колишній шляхтич, теперішній козак Чорнота і його давня, ще з дитячих років, фатальна любов – Вікторія, в шлюбі княгиня Корецька. Після довгих митарств автор роман звів їх обох докупи, але тільки для того, щоб закінчити все ефектно і трагічно. В руки Чорноти випадково потрапляє лист, в якому не названа по імені пані просить визволити її з неволі, а заодно сповіщає про військові плани козаків.


Read more... )

На цьому я з Корецькими попрощаюся, і так затягнулися вони над всяку міру. Огрядненький томик Стороженка я випорпала, шукаючи літературної ілюстрації до цілком іншої історії. Бо ми з середини 17-го століття перенесемося в кінець 18-го – і цим замкнемо коло часів. Сучасником Рославця й володарки Понтиди, княгині Тараканової, був певний чоловік, який теж носив гучне прізвище і залишив глибокий слід в історії мситецтва, скандалів та фольклору. Ми його знаємо під іменем «пана Каньовського».

tin_tina: (17 століття)

Попри таку зловісну роль у фольклорі, Софії Корецькій в українській літературі не пощастило – її взагалі не помітили. Тим більше ніхто й словом не згадав про Марціану з Бобрика, та й сам Самійло Корецький-молодший з’явився хіба що в трилогії Старицького і то в ролі старезного діда.


Read more... )
tin_tina: (Default)

Судді неправедні і неприсяжні

Тих останніх було чимало і нам їх, принаймні частково, перелічили.


Read more... )
tin_tina: (17 століття)

Мар’яна Лігничанка, вона ж Марціана з Бобрка


Read more... )

tin_tina: (17 століття)

Гарбовський – передісторія

Що ми можемо знати про цього чоловіка крім імен його найближчої рідні – батька, матері, брата, обставин його трагічної смерті та ще місця народження?


Read more... )
tin_tina: (17 століття)

Ще один Самійло Корецький

Як з нашої точки зору, так, тим паче, з тодішньої, Самійло-Карл (чи Самуель-Кароль, як кому більше подобається) – насамперед представник свого роду, як виявилося, останній. Може, з роду і почнімо.


Read more... )

Досі все викладене цілковито опиралося на підмурок фактів, а наступний пасаж вже буде спробою реконструкції. Хто міг найкраще догодити такій людині? Той, хто міг би князя розвеселити і вміло полестити. Заради економії персонажів і тої ж-таки оккамової бритви припустимо, що це й був Гарбовський.

tin_tina: (17 століття)

Цілком можливо, що й цього разу втраплю я пальцем в небо, але спробую тримати фантазію в гамульцях і дотримуватися певних принципів.


Read more... )

Виклавши ці максими, спробуємо побудувати більш-менш ймовірні психологічні портрети учасників драми. Почнемо, мабуть, з князя Корецького.

tin_tina: (Default)

Із записок Альбрехта Радзивіла, місяць червень 1645 року

Згадавши про смерть тітоньки своєї дружини, достойної каштелянової і гетьманової коронної Конєцпольської, з дому Любомирської, а також численні суперечки і непорозуміння, зв’язані з передачею в посесію Московській державі Трубецького замку, презацний мемуарист під 21 числом червня місяця пише таке:


Подія хоч нам і відома, але опис не для нервових )

Я думаю, нема жодного сумніву, що у позові і цих записках йдеться про ту саму подію: співпадають і час, і обставини, а навіть те, що подія така була досі в Польщі єдина і досі нечувана. Загалом є тільки одна незначна розбіжність: в позові зазначено, що монахи-францисканці намагалися вивезти півживого Гарбовського, сховавши його у труні, а княжі слуги догнали їх і добили страченця. Натомість у записках Радзивіла сам пан, тобто князь Корецький, розпорядився вивезти недобитого шляхтича і застрелити його по дорозі. Перша версія виглядає логічнішою, зрештою, автори позову, себто брат страченого і ті, хто йому допомагав, мали більше можливостей дізнатися про справжній перебіг подій, ніж Радзивіл, до якого оповідь дійшла вже значно прикрашена всякими фольклорними вставками типу веселої страчениці, привидів біля церкви і страшного сну пана – винуватця трагедії. 

tin_tina: (Default)

(Продовження теми про судовий процес проти подружжя Корецьких)

1645 р., липня 4, Судовий позов на Люблінський коронний трибунал подружжю князів Корецьких Самійлові-Карлу і Марціані за незаконний суд та страту шляхтичів Гарбовського й Тишовського в Корці


Текст позову )

(На обкладинці документа латинський заголовок: «Пам’ятка рівності  й вільності польської знаті». Далі: «З написаної руським письмом рукописної книги Ставропігійської бібліотеки під № 403 віднайшов Зубрицький, архіваріус».)



1645 р., Люблін. – Вирок Люблінського коронного трибуналу про засудження князя Корецького Самійла-Карла на безчестя та вигнання з країни за незаконний суд та страту двох шляхтичів



Текст вироку )

tin_tina: (Default)

Відразу в кількох ЖЖ-шних розважаннях зайшла було в нас мова про те, що українська історична література, принаймні у своєму «читуваному» вигляді, застряла на темі авантюрного роману – ну ще з батальними, соціальними чи там романтичними вкрапленнями. Та й герої в основному однотипні в сенсі соцпоходження: козаки, рідше селяни. Де ж історичні детективи типу «Чорного замку Ольшанського»? Де герої з вищих прошарків суспільства чи бодай середнього стану? (Один з винятків, який спадає на думку – «барочні» повісті Валерія Шевчука, наприклад, його «Срібне молоко» - насправді це близький до оригіналу переказ реальних судових справ періоду Гетьманщини, вперше викладених Ор.Левицьким, там і стосунки між людьми дуже далекі від утертих схем, і обставини їхнього життя незвичні, доволі вже урбаністичні)

Що тут скажеш – якщо воно й справді так, то не за браком сюжетів, їх-то було подостатком. Інша річ, що аристократичні герої цих останніх можуть в дійсності виглядати аж ніяк не згідно з лицарськими канонами. Воно й зрозуміло – і жили вони далеко не у вікторіанську епоху та, зрештою, і аристократичні герої Короткевича – ще та сволота (притому гірші від історичних Гольшанських, зауважу).

Але давайте поки що моральними засадами героїв не переймаймося. Поставимо собі іншу задачу – реконструкцію.


Документальна основа )

Все, що зуміла – виклала, то, може, перш ніж якийсь ентузіаст напише на цей сюжет криваву драмищу, ми у невимушеній обстановці спробуємо розібратися, що ж такого трапилося в Корецькому замку у літо Боже 1645-е?

tin_tina: (17 століття)

Якщо вже з кимось порівнювати Софію Ружинську, з дому Карабчієвську, то, напевне, з найхарактернішою дамою попереднього покоління, себто з Ганною Сокольською, панією Борзобагатою Красенською. Як і пані Ганна, Софія Ружинська найвище цінила розваги Беллони і, доки її муж здобував лаври в Московській державі, сама влаштувала невелику домашню війну. Якщо врахувати, що вона зважилася наїхати на Черемошну – містечко, що належало могутнім і відважним Корецьким (точніше, Юхиму Богушевичу Корецькому, дружина якого, уроджена Ходкевичівна, відома була з частої зміни конфесій), то можемо тільки аплодувати відвазі волинської амазонки.


Життя і пригоди Софії Ружинської )
tin_tina: (17 століття)

Як вже згадувалося, Кирило Ружинський помер десь у часовому проміжку між 1598 та 1602 роком (при цьому ми орієнтуємося на відомий з документів час введення у спадщину його сина і другий шлюб панії Кирилової Ружинської). Отож теоретично міг бути учасником молдавського походу Станіслава Жолкевського проти Михая Хороброго (ми знаємо про цей похід з епопеї «Сім князів на один престол» :-) ) – там значився якийсь не названий на ім’я Ружинський. Однак все-таки ймовірніше, що то був син Кирила, Роман Ружинський. Народився він орієнтовно у 1575 році, отож на початку 17-го століття був саме у розквіті сил.


Життя та пригоди Романа Ружинського )

По всьому судячи, Роман Ружинський як не можна краще пасував до свого бурхливого часу і не цурався найризикованіших пертурбацій. Досить сказати, що він «перший і єдиний зі свого схизматицького роду» перейшов у католицизм (попри те, що за прикладом батька і дядька був записаний у члени Львівського братства), його-ж таки першим з Ружинських стали називати Наримунтовичем. Правда, трапилося це під кінець Романового життя, коли він вже здійснив свою авантюрну подорож на схід, в охоплене Смутою Московське царство.

На епопею з Лжедмитрієм І Роман запізнився, але ж саме цим чи то царевичем, чи то самозванцем справа не закінчилася. Після Лжедмитрія І з’явився Лжедмитрій ІІ, пан Роман встиг вже занудьгувати - після молдавського походу він тільки й зумів, що повоювати проти татар, погромити рокошан в битві під Гузовом і от уже цілих півроку сидів без діла, отож вирушив розвіятися, а заодно й підправити своє матеріальне становище. Справа в тому, що, вибираючись у подорож, либонь, розраховуючи на майбутню здобич, Роман Кирикович заставив майже всю свою маєтність і наробив силу боргів. Заслуженину предків – Ружин і Котельню – заставив, набрав, що тільки міг, у борг без застави, попрощався зі своєю дружиною Софією, якій на потіху і прожиток залишилася тільки Паволоч з навколишніми селами, і вирушив у північно-східному напрямку. За компанію його супроводжував сильний збройний загін з кількох тисяч чоловік.

З Лжедмитрієм ІІ вони зустрілися в Орлі, головнокомандуючим військ Самозванця чи то пак «царика» був тоді певний Міховецький. Однак, хоча той мав неабиякі заслуги і вплив на «царика», якому і подав ідею назватися Дмитрієм, Ружинський зумів відтіснити його від командуванням, а потім, після якоїсь випадкової сварки, убив.

Далі відбулася батальна історія, яка гідна пера Дюма, а не мого скромного.  На чолі 15-тисячної армії Лжедмитрій з Ружинським вирушили з Орла назустріч військам Шуйського.  Основною ударною силою Шуйського були німецькі найманці. Їх командири, Ламсдорф, Берг і фон-Аален запропонували Ружинському свої послуги, обіцяючи перейти на бік Лжедмитрія. Пропозицію радісно прийняли, однак німці, на сором своїй витримано-нордичній репутації, перед битвою перепилися і не встигли схилити підлеглих до виконання задуманого плану. В результаті саме німецький загін стримав натиск військ Лжедмитрія і прикрив відступ царської раті. Озлоблений Ружинський, запідозривши зраду, наказав відтепер не залишати живим жодного німця. Наступного дня, 24 серпня 1608 року, Ружинський розгромив царські війська і змусив їх рятуватися втечею. Щойно тепер Ламсдорф запропонував своїм людям перейти до іншої воюючої сторони. Однак підтримало його всього 200 чоловік, решта побоялися за свої сім’ї, що залишилися в Москві. Як виявилося, вони добре зміркували: хоча 200 перебіжчиків прийшли в табір Самозванця  добровільно, пропонуючи свої послуги, Ружинський все-таки наказав їх перебити, що й було виконано.

Після перемоги під Болховим дорога на Москву була відкрита, отож Самозванець зі своїм військом розмістилися біля столиці, в селі Тушино – воно й дало йому ім’я, під яким Лжедмитрій ІІ відомий в російській історії, себто «тушинський вор». Тут він і провів півтора року, за цей час князь Роман зумів остаточно вибитися на чільне місце, підпорядкувавши собі всіх впливових союзників Лжедмитрія і залякавши його самого.

Супротивники теж визнали лідерство Ружинського. «В перемирному договорі царя Шуйського з поляками, укладеному в 1608 році, підтримка Самозванця поляками виставлена як головний докір, причому поіменно згадані лише Ружинський і, вже після нього, Адам Вишневецький».

Надалі, якщо хто пам’ятає російську історію, події повернулися так, що свої сили в ролі гравця і претендента на нову корону вирішив випробувати сам король Сигізмунд. Намагаючись привернути до себе численних підданих Речі Посполитої, які волочилися по Московській державі, він вислав посланців таки до Ружинського, пропонуючи йому перейти на бік короля і привести з собою кого тільки вдасться. Ружинському до того часу «царик» обрид, отож він охоче згодився, вступив у переговори і провів відповідну агітаційну роботу.

Хоча Самозванець № 2 мав репутацію людини недалекої, він все-таки помітив, що за його плечима щось коїться. У відчаї він кинувся до князя Романа, вимагаючи пояснення, однак той не відчував вже потреби стримуватися і пригрозив побити «царика» булавою. Переляканий Самозванець втік до Калуги, а зрадливий волинський князь вирушив до королівського табору.

Він не здогадувався, що кара Божа вже недалеко: навесні 1610 року князь Ружинський занедужав, а там і помер (8 квітня 1610 року). Його родич і теж учасник походу, Адам Григорович Ружинський Наримунтович, привіз тлінні останки волинського князя до Києва. Там його в домініканському монастирі й поховали.

Хто мав найбільші підстави оплакувати відважного воїна, що так несподівано і нефортунно покинув цей світ, то це його невтішна вдова. Як пам’ятаємо, залишилася вона в доволі скрутних обставинах, так що в 1613 році сподвижники князя Романа просили короля якось підтримати бідну жінку, покійний чоловік якої майже все своє майно витратив на ратні потреби. Однак пані Софія і сама не так легко опускала руки і, чесно кажучи, не дуже й потребувала чиєїсь підтримки. Час би нам з цією дамою познайомитися ближче.

tin_tina: (ромашка)
     Продовжуючи тему гребання у старих журналах – у №7 «Всесвіту» за 1997 рік наткнулася я на цікавий сюжет, герой якого, як твердять перекладачі, вони ж автори супровідної статті В.Калашников і Ю.Мицик (знаю, що Мицик колись облажався з султанами і гетьманами, але не все ж йому помилятися!), - людина видатна і широко знана. Правда, я вперше довідалася про капітана Джона Сміта (1580-1631), але як написано в тій же статті, «ім’я капітана Джона Сміта відоме кожному школяреві у США»: один з батьків-пілігримів американської нації, один з засновників Віргінії, хрещений батько Нової Англії, перший англомовний письменник на території США, прабатько американської літератури та історіографії. Звучить солідно, але й до Америки його життя виглядало не убого, досить сказати, що окремі епізоди його автобіографічного твору «Достовірні записки про подорожі й пригоди капітана Сміта у Європі, Африці та Америці» використав Шекспір у п’єсі «Буря». А нам може бути цікавим, що відважного Сміта заносило і в наші Палестини і він навіть знався з нашими далекими предками.


    Виглядало воно так. Сміт рано осиротів, опікуни, як водиться, обібрали його до нитки і у 16 років, прихопивши 10 шилінгів – єдине, що виділили йому з бáтьківщини, хлопець вирушив шукати пригод та, як колись казали, хліба козацького. Інакше кажучи, подався в найманці. Звивистий вояцький шлях привів його спершу – в Голландію (саме під час революції), звідти – у Францію (війна проти Гізів), ще далі – до Фердинанда Австрійського, від нього – до Жигмонта Баторі і Михая Хороброго, що саме потребував допомоги у битвах проти турків. Цього останнього володаря мої читачі вже могли б пам’ятати (за «Сімома князями на один престол» ), це вже недалеко від нас. І справді, капітан Сміт не оминув України, але втрапив туди кружною дорогою.

Життя і пригоди Джона Сміта )
    На цій ноті – доволі дивній як для батька-засновника майбутньої республіки, я й закінчу.
tin_tina: (17 століття)

Вже не раз згадуваний Данило Мордовець (Мордовцев) писав повісті не тільки з російської, а й з української історії. Та, власне кажучи, саме завдяки цим останнім ми його й знаємо. Не знаю, чи перевидавали їх у трохи новіші часи, я ж знайшла вельми старосвітське видання ще з 1966 року і містило воно три твори: «Палій», «Кримська неволя» і «Сагайдачний». Недавно я цю книжку вигребла і перечитала – не без приємності, але помітивши незліченне число всяких анахронізмів. Деякі з них, схоже, навмисні: в одному з епізодів повісті «Сагайдачний», дія якого відбувається у 1614 році, фігурує князь Ярема Вишневецький, щойно одружений можний пан. Між тим, автор не міг не знати, що історичному Яремі було тоді всього 2 роки, йому ще під стіл пішки ходити, а не князівством правити. Дружина Сагайдачного, скандалістка Настя Повчанська, ототожнюється з героїнею думи про козака Голоту, Настею Горовою, сам Сагайдачний – якраз з Голотою (що мало відповідало і характеру, і діяльності славного гетьмана). Але деякі промахи таки спричинялися не досить добрим знанням тодішніх реалій. У повісті «Палій» причиною сварки між фастівським полковником і гетьманом Мазепою (не єдиною причиною, але все ж…) стає грубий жарт, який начебто дозволив собі Мазепа на адресу співрозмовника: він, мовляв, на відміну від Палія, не любить торішнього меду з червою. Це було натяком на те, що Семен Палій  одружений з вдовою, яка ще й мала дитину від попереднього шлюбу. А трапилася  перемовка прилюдно, на хрестинах маленької донечки подружжя Кочубеїв, названої Мотренькою.
Про різні жіночі типи )


            «Уж и баба! Лихач-баба! Чисто воровской атаман с Волги, сам Стенька Разин! Н-ну! Ин влетели!»

tin_tina: (17 століття)

А це подарунок моєму любому френду [livejournal.com profile] blacklack -у, взятий із праці Ол.Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і стосується подвійного імені батька гетьмана. Наскільки пам’ятаю, саме в ході затятої суперечки навколо цього подвійного імені ми й познайомилися, хоча тепер я зовсім не уявляю собі, як могла існувати в мережі, не спілкуючись з [livejournal.com profile] blacklack -ом (чесно-чесно!). Це подвійне ім’я багато кого інтригувало, Оглоблин же з цього приводу пише таке:
          Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Щось мене владні мужі (та жони) і їхні чвари втомили, спробую я, через попередній сюжет, повернутися у звичніші сфери – до простолюду та перелюбників. Оскільки ж літературне ілюстрування триває, то тепер за джерело мені правитиме книжка Валерія Шевчука «Срібне молоко». Нагадав про неї мій любий приятель Яструб у зв’язку з судовими казусами, знайденими і описаними Ор.Левицьким. Знайшовши ж книжечку Шевчука (2002 рік, львівське видавництво «Кальварія») згоджуся: навіть не наполовину, а ще більше «Срібне молоко» використовує матеріал Левицького. Саме ту його частину, де йдеться про перелюб і перелюбників.
    Read more... )


                Любов – то завжди є нещастя. Ось коханець
                Без слави й без відваги, в плачу й викривлянню,
            І день, і ніч біжит від псів оскаженілих,
            І день, і ніч в утечі. А ті пси – то з нього.
           Юрій Липа. Вірую (Львів, 1938)

tin_tina: (17 століття)

Інший твір, в якому згадується Брюховецький – «За чьи грехи?» і «Великий раскол» Д.Л.Мордовцева (він же Данило Мордовець). Як видно з самої назви, основною темою там є релігійна реформа і викликаний нею церковний розкол, тому місце дії – переважно Москва. Тим не менше, згадується також Брюховецький – його приїзд до Москви, сватання до московської панночки (в романі вона названа Оленою Дмитрівною, дочкою Дмитрія Долгорукова) і пізніша страшна загибель. На щастя, ця остання не описана безпосередньо, нам її показують очима невтішної вдови, якій привозять мертве тіло мужа зі слідами побоїв. Але і ця сцена, і більшість інших у романі такі садистськи понурі, що я для ілюстрації вибрала трохи веселіший фрагмент: про життя вдови Брюховецького в домі Дорошенка (Мордовцев розділяв загальну симпатію белетристів 19-го століття до Петра Дорофійовича). З’являється в романі і наша давня приятелька, шалапутна Пріся, а пізніше і Мазепа (як сказано в передмові, «по семейному преданию, прадед Мордовцева был какими-то тайными нитями связан с мятежным гетманом Мазепой и долго хранил архив с секретными документами казачьего войска»). 

           
VIII Московка на Украине
Read more... )


         
            Отак
воно виглядало в Данила Мордовця. Можна було б докорити малому Грицеві, посваривши його за неповагу до матері й материнської мови. Якби не та обставина, що все це фікція, бо, як вважається зараз, вдова Брюховецького, яку звали не Оленою, а Дарією, і Долгорукову вона доводилася не дочкою, а падчеркою, народила не сина, а доньку. І не прожила вона п’яти років в домі Дорошенка, померла, як не пройшло ще й року після смерті чоловіка. На щастя, її донька-дівчинка, на відміну від вигаданого Грицика, не померла малою, а виросла – але про цю історію вже була мова.

tin_tina: (17 століття)

На початок – Старицький, в нього про описуваний період є два грубенькі романи, власне, дилогія: «Молодість Мазепи» і «Руїна». Перший з них навіть є в мережі, можна його почитати хоч би тут. Там також інші твори Старицького є, я, може, вибрала б інші, але – дарованому коневі…
            Як звичайно у Старицького, правда вибагливо переплетана з вигадкою, анахронізмів аж кишить. «Романтичною», сказати б, основою книги є стосунки Мазепи з двома героїнями, з одною він після страшенно заплутаних перипетій одружиться, друга трагічно загине. Отож ця перша, звана Галею (хто читав «Богдана Хмельницького» того ж автора і пам’ятає таку закохану пару – Олексу Морозенка й Оксану, так вона їх донька), внаслідок однієї пригоди, яких у її житті не бракувало, здобуває прізвище Фридрикевич. Хоча її шлюб з цим Фридрикевичем навіть не можна вважати справжнім – він був наслідком обману, і вінчання там було неканонічним, та й цього Фридрикевича вона потім навіть ніколи не бачила, то заміж за Мазепу Галя виходить таки як вдова. А цей останній факт відповідає історичній правді. Скільки б там романтичних захоплень не було у гетьмана-серцеїда, але одружився він тільки раз, з вдовою Ганною Фридрикевич, уродженою Половець. Перший шлюб Ганни був найсправжнісіньким, від нього в неї було двоє дітей.
             Друга ж героїня, Мар’яна Гостра – дочка полковника Гострого (цей полковник історична особа), гине вона на вогнищі, звинувачена у відьмуванні – і це, видно, мусить бути натяком на теж реальний факт: страту дружини гадяцького полковника за звинуваченням у насиланні «причини» на гетьмана Брюховецького і його дружину. Правда, Старицький ініціатором такого нелюдського присуду називає іншого гетьмана, Самойловича. Хоча і Брю(у)ховецький зовсім не викликає у письменника симпатії, як видно з далі приведеного уривку роману
             Кінець Брюховецького

Read more... )



Після загибелі Брюховецького відбулася загальна козацька рада, на якій Дорошенко був обраний гетьманом і Лівобережної, і Правобережної України. Можливо, то був шанс вибратися з Руїни. Та ба! Як пишуть серйозні історики, агресія з боку Польщі змусила Дорошенка повернутися на правобережжя (а менш серйозні натякнуть на пригоди гетьманської дружини, шалавіли Прісі). Тим часом з’явилася якась третя партія, гетьманом обрали Дем’яна Многогрішного, ну й пішло все шкереберть…

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

September 2017

M T W T F S S
     123
45678 910
111213141516 17
181920 21222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 21/10/2017 07:20 pm
Powered by Dreamwidth Studios