Метелики над землею літающе

Даруйте, що я нічого тепер не пишу про поточні події. Чесно – не можу.
Я живу в напрочуд спокійному регіоні. За всю весну найсенсаційнішою подією місцевого масштабу було те, що якась запальна вчителька чомусь вдарила неслухняного шестикласника. Це стало приводом для затяжного й масштабного скандалу, про це писала преса.
Якби не телевізор, який я вже боюся вмикати, і не інтернет, в який я вже боюся входити... Бо тоді вже – як писав Франко

Боже, що за дивний світ,
Що за переверти!
Чи сміятись, чи жаліть,
Чи просити смерти?..

з явною перевагою цього останнього бажання.
Мабуть, це я, як страус, ховаю голову в пісок. Тільки в мене замість піску — мій городець, моя маленька розвага, він вдячний за прикладену працю і кожного дня радує то тамариндом, що явно зібрався цвісти, а торік щось лінувався, то кущиком дикої рожі — торік, восени, я збирала ці кущики по узбіччях і на закинутих ділянках, а тепер тішуся, дивлячись, як гарно вони прижились.
А коли падає дощ, як сьогодні, то залишається інший сад, той, що його теж треба доглядати. Кому тепер, крім мене, цікаві ті давним-давно видані книжки, які розпадаються при скануванні і надруковані сліпим шрифтом, але,  коли їх не викласти в мережу, то можуть щезнути взагалі...


Це я до того, що врешті готова й викладена четверта частина роману Докії Гуменної «Діти Чумацького шляху». Її назва — «Ніч», символічна подвійно. Це ніч опускається на Україну, а ще недавнє відродження потроху стає то розстріляним, то задушеним.
І це одна містична ніч, пережита головним героєм, Тарасом Сарголою.
Хоч вся ця ніч зводилася до розмови в поїзді — пошепки, з випадковою співбесідницею...
Гаразд, не розписуватимуся довго. Спробуйте, якщо є сила й бажання, прочитати, це тут
А це  - ознайомчий уривок.
І ще раз даруйте за те, що більше я сьогодні нічого не напишу.

Чомусь мені цей тиждень складався трудно. В першій половині невідь-чому впав тиск і пересувалася я більше так... вздовж стін. А тільки все налагодилося, як новий клопіт — раптом глюкнула моя читалка, а я ж без неї, як без рук.

На щастя, швидко вдалося її опам’ятати (завинив індикатор батареї: при майже 100% зарядці він чомусь показував нульову і не давав включити), а все ж питання як не нової, то бодай додаткової таки постало. Риючись при цій нагоді в асортименті інтернет-магазинів, я виявила, що теперішні читалки — точнісінько як пральні машини в одному з оповідань Лема: розважають власника на всі лади, але поганенько перуть читають. А мені б на роль дублерки здалася простенька, хай вона ні фільмів не показує, ні в мережу не виходить, а зате:
- щоб батарея дійсно трималася без підзарядки бодай тиждень, а краще два.
- щоб всі формати, включно з дежавю і всіма видами пдф-у, відкривалися швидко і без проблем
- щоб комп’ютер її бачив
- щоб інтерфейс простий і недорого
- щоб не страшно було взяти з собою в дорогу чи там на прогулянку.

Чи хтось таке рідкісне чудо має і зможе порекомендувати? Я придивлялася до цієї , але так і не зважилася. Раптом хтось вже випробовував, то відгукніться!

А чи було в цьому тижні щось доброго? Було. Я врешті закінчила вичитувати і виклала на сайт першу частину «Дітей Чумацького шляху». Читати й закачувати можна тут.

Ну а в найближчій перспективі - 1846 рік. Врешті.

Люблю цю книжку за не надто часто спотикуване поєднання стилів. Перший – філософські розважання та інтелектуальні розмови, жанр, котрий на східноєвропейських просторах не виходить з моди, а останнім часом ще й пишно розцвів у мережі. Нудьга Мар’яни – чим не екзистенційна? А поведінка Васси Чагер – чим не потяг до самознищення (забула, як воно вченою мовою називається, але щось таке є).

А при тому «Хрещатий яр» настільки повний виразно і точно зображених прикмет часу, отих непомітних деталей, яких очевидці майже не помічають, що, наколи б хто зайнявся такою історичною темою, як «Робота залізничних шляхів сполучення в червні-липні 1941 року» або «Київські трамваї часів німецької окупації», то я б радила Докію Гуменну в якості джерела відомостей. Що там трамваї з поїздами, не залишені без уваги навіть такі, здавалося б, малозначущі подробиці, як музичні уподобання німецьких солдатів та київські пляжі (ага, як це не дивно звучить, у воєнні часи люди вперто уділялися таким цивільським заняттям, як пляжування). Причому кожне речення, виявляється, підкріплюють десятки спогадів інших людей, фотографій чи газетних статей.


Але сьогодні тема дещо інша і не надто, сказати б, похлібна. Грабежі під час зміни влади. Те, що вони справді мали місце, дружно підтверджують всі, хто лишень писав про даний період.

Вкотре нагадаю, що прочитати "Хрещатий яр" можна тут.

Чесно кажучи, воліла б я сьогодні продовжити тему "баби", інших баб і паралелей до них. Але. раз вже зайшла така хвиля, докину і я свій гріш до воєнних розважань. Вірніше, буде то маленький уривок з "Хрещатого яру" Докії Гуменної - як на мене, зразкового твору про Велику Війну (чому зразкового - спробую пояснити колись пізніше). Уривок такий

Ото і все, що в мене вийшло, либонь, негероїчно.

Поміщаю подальше як виконання обіцянки, даної недавно м.ш.ф. chita_i – це коли ми розмовляли про неолітиків, енеолітиків, їх пам’ятки на наших теренах і маловідомість цих пам’яток – невідь-чим викликана. Вже у всякому випадку не їх цінністю.

Отож, буде це тема складна – говорене-обговорене, топтане-перетоптане Трипілля. Ет – кожен, хто за неї береться, ризикує набрати, як бідний в торбу. Що, Трипілля? Та це вельми малозначима культурка, цілком рядова на фоні всіх отих пізньокам’яних-ранньобронзових. Вона й називалася інакше! (правда, неандертальці та кроманьйонці теж називалися дещо інакше, але кого це хвилює?) І центр цієї культури був не в нас, а десь в Румунії (але Кам’яна могила чомусь не в Румунії). Та й ніякого стосунку до тих гіпотетичних трипільців ми не маємо, розділяють нас з ними довгі віки, а до того ж наші предки прийшли на наше теперішнє місце проживання невідь-звідки, бо й взагалі взялися невідь-звідки (самозародилися в поліських багнах, либонь. Воно, правда, теперішні іракці теж не потомки шумерів, та й з єгиптянами справа трудна, та й з італійцями-римлянами... ). І взагалі, хто там цікавився тим Трипіллям? – один політичний лузер.

От тому воно й осміяне і забуте.

Остання обставина (себто, забутість), може, і не така трагічна. Пристрасті заспокояться, каламуть спаде і поступово інтерес повернеться. Інакше не може бути, бо це й справді важлива сторінка вселюдської праісторії, про яку можна і треба розповідати. Питання тільки в тому, як це робити. А пробували й до нас, звісно. І не без успіху. Маю на увазі, звісно, «доісторичні» повісті Д.Гуменної. Вона, звісно, дилетантка, але розумна, талановита і вміла писати про такі речі дуже делікатно (на відміну від креативних кретинів а-ля Бебик). Отож, не зациклюючись вельми на цій генетиці – стільки ми раз вимішувалися і перемішувалися, що хто там в кого в предках... - невже та обставина, що «трипільці» (дани, вілії, сварожичі – які тільки назви їм вона не придумувала) довгі століття жили там, де зараз живемо ми, так-таки нічого не значить і не важить? Ми й мовно цілковито чужі (хто б сумнівався) А звідки в нас взялися оті повноголосі леле-лю-лю і що то за таємнича дана, пам’ять про яку затримали наші ріки?

Не думаймо, однак, що авторці не траплялися свої креативні кретини і що вони її не дратували. А давайте спробую я представити її «мікроновелю», названу «І чиї ми внуки». Я б її назвала інакше –

Біда з тими скитознавцями!