tin_tina | Хрещатий яр (Reply)

Отож, як я й обіцяла, «Хрещатий яр» вичитаний і виставлений на сайт. Читати і скачувати тут. Відразу чесно зізнаюсь, що в мене вийшла суміш орфографій – одної, якою друкувалося діаспорне видання і з якої я брала ПДФ, іншої – звичнішої нам, з журналу «Дзвін», який першим в Україні надрукував цей роман. Тому не лякайтеся, побачивши раз Черчіл, іншим разом – Черчіль. Може, десь і не впильнувала.

А тепер пояснення, чому я вважаю цю книжку ідеальним твором про Велику війну.

Ідеальним в даному сенсі – значить щирим, неприкрашеним і найзрозумілішим конкретно для мене. А мені, чесно зізнатися, не вельми цікаво, де проходила лінія фронту 5 липня 1941 року чи скільки танків або літаків були задіяні у військових діях. Я невиправний цивіль і так цього всього не розумію. Тому мене цілком влаштовує як авторський стиль, так і особа авторки – безпосереднього і, наскільки це можливо, об’єктивного свідка, хоча в атаку вона не ходила і пішки через всю Україну не відступала. А при тому мала як добре око, так і хорошу пам’ять і «Хрещатий яр» цілком може використовуватися як довідник і хронограф, скажімо, по обороні Києва. включно з такими деталями, як санітарний стан міста під час двох місяців облоги (надзвичайно чисте місто-курорт, цей стан щез тільки з приходом німців), коли з Києва вийшли пожежні команди і коли зупинилися київські трамваї (це все сталося 17 вересня). Так само період німецької окупації описаний настільки точно, що для ілюстрацій я просто брала документальні фото, додаючи в якості підписів фрази з роману.

Отак горів Хрещатик.

Так стояли кияни в черзі за водою.

Отак виглядали київські магазини «з подарунками», де скуповувалися в основному німці,

Так киян і мешканців поблизьких сіл та містечок вивозили на примусові роботи.

Знайшлася навіть фотографія з виглядом київського пляжу в 1942 році!

Але це, звісно, не все, коли б мене тільки такі речі цікавили, то я б тільки документальні хроніки читала і фото розглядала. А намагалася я знайти інше... Думаю, не в мене однієї після читання певний «воєнних» книг і мемуарів виникало відчуття повної ментальної відчуженості між «ними» і «нами». Ті люди виглядали такими твердокам’яними, наче з бронзи відлиті, в них не було найменшого сумніву, хто в них друг, хто ворог, якими вони у війну ввійшли, такими й вийшли (щоб було зрозуміліше – в якій армії воював такий бронзовий герой, особливого значення не має). Про якісь рефлексії і не йшлося, тут годилося б зітхнути і запевнити, що, коли не можна загадувати навіть на день вперед, а смерть чигає з усіх боків, то іншим і не будеш. А з ворогами-союзниками і того простіше – хто стріляє в той же бік, що й ти, - той свій, хто в тебе – чужий.

І Докія Гуменна, і її герої цілком інші. Вони неприкрашені, тому зрозуміліші. Далеко не всі їхні відчуття роблять їм честь чи принаймні свідчать про їх передбачливість. Щоб далеко не ходити – почувши про початок війни, головна героїня відчуває свого роду радісне збудження – нарешті скінчилася та безпросвітня нудьга, в якій вона прожила останні роки! І в обложеному Києві вона залишається не тому, що може якось спричинитися до його оборони (з Мар’яни, як і з більшості киян, напрочуд мало користі у бойових діях) і навіть не лише тому, що не уявляє собі життя без Києва і «що місту, те й мені», а й з гострого почуття цікавості. Хто саме прийде з заходу? Чи такі страшні німці, як пишуть у антифашистських газетах («а інших Мар’яна і не читала»), як виглядають ті «українські націоналісти», що, безумовно, їхатимуть в німецькому обозі?

Людина спроможна черпати задоволення з усього, що виходить за рамки звичайного...

Як ми вже звикли, найковзкішою темою подібних розповідей є єврейська. Що тут казати – більшість героїв роману на його початку ніяким чином не є інтернаціоналістами, більше того, натерпівшись чимало, вони схильні свою кривду переносити на цілу групу. Тому їхні висловлювання виглядають антисемітськими, та вони такими і є. «Пархи», «завмаги», накралися що неміра, вагони вивозять в глибину СРСР їхні бебехи, а солдатам бракує всього, ніяк вивезти поранених, ніяк підвезти харчі. 500 000 виїхало з Києва – і зразу повітря почистішало!

Але вже через кілька тижнів – після апокаліптичних картин заглади – «що вони з жидами зробили»?

Галина вже цим разом не каже: „Так ім і нада, пархам”, як тоді, коли бомбардували німці пароплави й баржі на Дніпрі з утікачами. Нема нікого в Києві, що не гидував би й внутрішньо не здригався від Гітлерової розправи з жидами.