Метелики над землею літающе

Про галицький політикум, феміністок та пані Рудницьку

Може видатися дивним, що, обговоривши різні аспекти тюремної біографії мемуариста включно зі списком прочитаних книжок, ми жодним словечком не згадали слідчого процесу. Чого вимагали від нього слідчі, які звинувачення висунули, які свідчення він давав?

Річ у тому, що це — найтуманніша частина всієї справи. Німчук приїхав до Москви зі Львова, не маючи жодної «статті» — і так жодної не сподобився. Слідчі йому дісталися не надто зацікавлені, а значну частину тих 595-ти днів взагалі не було жодного. Якийсь гнилий лібералізм панував на Луб’янці! Не думайте, звісно, що і за цього гнилого режиму не розстрілювали — от же наш знайомий монгол зі складним іменем таки, виявляється, не від голоду помер. Не думайте також, що слідчі не вміли витиснути з допитуваного потрібних їм відомостей, причому не вимушених самообмов типу роботи на грецьку розвідку за склянку кави, а цілком «речових» і змістовних. Прикладом цього є не раз уже згадувані свідчення Целевича, — той надто вже багато розповів, фактично, даючи радянським спецслужбам зброю проти УГКЦ. А от Німчука, якщо йому вірити, питали про усілякі дурниці, інколи про давно покійних людей, на що він давав відповіді загальними фразами, заодно запевняючи, що він у «Ділі» відповідав тільки за антипольські виступи, натомість антирадянськими займалися інші люди (насправді ж, як уже мені підкинули інформацію, областю діяльності Ів. Німчука була насамперед історично-культурна тематика, а ще він залагоджував усі технічні питання. Тих останніх було чимало — «Діло» насправді було не окремою газетою, а потужним видавничим підприємством, де, в числі інших, друкували навіть прокомуністичну газету, фінансовану радянським консульством у Львові).

Чи то спрацювала ця обставина, чи Німчук таки справді вмів талановито викручуватися, чи не все нам розповів — але вже те, що його, зрештою, звільнили, швидше свідчить на його користь. Себто, що він був визнаний нецікавим джерелом. Бо от Целевичу пощастило менше.

З того, про що розпитували Німчука, він згадав питання — хто є найавторитетнішою особою для українців Галичини (згідно з фактичною правдою передбачувано відповів, що митрополит Шептицький) і, чомусь, про жіночі західноукраїнські організації.

Даруйте за цей відступ, він ніби й не має прямого стосунку до розповіді, хоча сам по собі не позбавлений інтересу — як ілюстрація плутаності стосунків у міжвоєнній Галичині.

Яке майбутнє чекає «традиційно радянські свята» в оновленому світі? Зокрема, якою буде доля не надто любимого багатьма жінками 8-го березня? Не знаю, але хотілося б мені, щоб воно повернулося до свого первісного вигляду — саме як дня боротьби за жіночу рівноправність. До тої рівноправності, на жаль, ще доволі далеко, а якщо навіть настане, то довго ще залишиться проблема утискуваних меншостей, або, як у випадку з жінками, навіть більшостей. І — ще раз на жаль — далеко не завжди ця бажана рівноправність приходить просто і природно, як тепло навесні.

Хоча, коли зайнятися західноукраїнською історією (я її по-давньому люблю і воліла б про неї писати, а не читати воєнні новини), то могло б видатися, що галичанки здобули багато, швидко і без особливих зусиль. Ще б пак! — на початку 20-го сторіччя порядна панянка не могла з дому вийти без «призвоїтки» в особі старшої родички або служниці, всього через десять років така сама порядна панянка командує чоловіками-солдатами як бойовий офіцер і, попри гарячі суперечки, чи пасує жінці убивати, сам цей факт командування особливих заперечень не викликає. За це ж саме десятиліття жінки здобули право на вищу освіту, отож повоєнне надання виборчих прав вже стало констатацією доконаного факту. І, щоб пройти цей шлях, для якого передовим європейським державам знадобилося кілька десятиліть, галичанки ні вітрини не розбивали рогатками, ні творів мистецтва не нищили, ні не влаштовували тюремних голодувань.

Але це так тільки здається. За таким очевидним прогресом стояла як самовіддана боротьба жінок у тих країнах, де рогатки та голодування були у найширшому вжитку, так і самовіддана праця поколінь жінок. А їм було вкрай нелегко. Як це можна б зрозуміти з біографії першої офіційної української феміністки, Наталі Кобринської.

Хто б хотів прочитати трішки більше — то раджу статтю О.Дучимінської (молодшої приятельки пані Наталі) «Н.Кобринська як феміністка», а ще збірку її творів «Дух часу»

Не знаю, чи варті ми заздрості, чи співчуття – в той час, коли решта світу знемагає від спеки, в нас вже котрий день дощ і відчутно похолоднішало. Отож про улюблену липневу розвагу – сієсту «під річкою в затінку дерев» і не йдеться, спробую-но я повернутися до мережевого життя.

Ну гаразд, раз вже така говірка почалася, то спробую я представити наступну нашу героїню (попередня, якщо пам’ятайте, - та вдовиця-красуня, що по смерті коханого чоловіка пішла в феміністки) і спробуймо разом вирішити, чи можна її зарахувати – не до феміністок, це-то мабуть ні, бо ніколи вона активною учасницею жіночого руху не була, маючи огром інших занять, - а хоча б до числа жінок самостійних і прогресивних?

А на майбутнє традиційно запитаю, яку б тематику нам розвивати – мені писати, вам читати, бо ж дощ прогнозується аж до кінця наступного тижня... Так само традиційно в мене є три пропозиції.

1.      Шаріка, яку я вже так давно пропоную. Аж див, що історія легендарної красуні, в яку було закохане ціле військо поетів та композиторів, ніяк не викликає бажання з нею познайомитися :-)
2.      Судові справи середини й другої половини 18-го століття, зізнаюся, доволі понурі. Кожна спроба якось доопрацювати книжку з їх оригіналами закінчується для мене головним болем. Але цікаво, якщо хто любить цей жанр, себто масакри і дуже шибеничний гумор.
3.      Ну й пригоди в готелі імені Кантора – себто одна дуже гарна математична теорія майже буквально на пальцях і без жодної формули. Так, як люблять гуманітарії :-)
Поки що ж до зустрічі і чекаю на присуд.

Дівчина на війні – Софія
Продовження спогадів Олени Степанів.

Зі смертю Софії завершується ця розповідь.