![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Дівчина на війні
16/08/2011 09:40 am Осип Назарук про дівчат на війні
Оскільки я складаю не хроніку Першої світової війни, хоча б у розрізі долі окремих осіб, то кілька подальших епізодів збуду якомога коротше. Повернувшись з відпустки, Олена здобула ранг хорунжого, згідно з тодішніми військовими порядками це зробило її фактичним командиром сотні. В цій ролі вона справилася якнайкраще, будучи одночасно і дуже вимогливою до підвладних і дуже дбаючою за них (Взагалі, як відмічала й сама Олена і її сестри по зброї, в них далеко краще укладалися стосунки з рядовими вояками, аніж з офіцерами. «Відношення сільських хлопців, тобто звичайних рядовиків було куди краще, як товаришів-інтелігентів. Селянські хлопці були перш за все справедливі. Вони знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили, й вони не робили різниці в своїм відношенні до нас чи старшин-мужчин. Тоді коли в інтелігентів відігравали вже ролю амбіції і ми, жінки, зустрічалися у відношенні до себе навіть з об’явом браку карності»). Відзначилася в боях за Маківку і була нагороджена військовою відзнакою – одночасно з Софією Галечко. А невдовзі, в ході битв за Болехів, потрапила в російський полон.
Така незвична полонена вельми здивувала і російських військовиків, і, ще більше, - журналістів, які поспішили розтрубити сенсацію ледь не на всю Росію. Звичайно, насамперед їх цікавили причини, що змусили молоду і вродливу дівчину до такого незвичного заняття. Не забракло й «шпигунської» версії (такої ідіотської, що кожен міг би впевнитися: розвідка країн-учасниць війни даремно їла хліб, займаючись переважно окозамилюванням і переповіданням пліток). Але основним поясненням, як легко здогадатися, стало таке: не обійшлося тут без любовної історії! Вже щасливої чи нещасливої – інша річ.
В свою чергу, земляків Олени, особливо тих, хто знав її особисто, така версія могла хіба що насмішити. Але чи були розумнішими їхні власні «психологічні реконструкції»? А взявся тут за справу, можна сказати, професіонал: майбутній відомий журналіст, майбутній автор знаного й нам хоч би завдяки однойменному фільму роману «Роксоляна», себто Осип Назарук. Правда, на той час він ще не знав Олени особисто, однак часто зустрічався з її товаришами по службі і розпитував про те, якою вони її запам’ятали та що саме, на їх думку, штовхнуло цю «подільську квітку в кров, грязь і болото війни» . І, зрештою, вирішив таке.
На формування Олениної вдачі дуже сильно вплинула російська революційна література. Якби вона вродилася не в Галичині, а дещо східніше – стала б чимось в типі Софії Перовської, а так її, замість революції, притягнула війна. І такий варіант виявився доволі успішним, Олена була першорядним військовиком (тут важко заперечити, смерть на шибениці а-ля народовольці, та ще й з досить сумнівною користю для справи, видається мені малоприйнятним завершенням життя). Натомість про жодні любовні історії не йшлося. Раз тому, що фронтова атмосфера («чиста і одверта») сама по собі не сприяла подібним «романсам». По-друге і ще важливіше: жінки Олениного типу, себто дуже вродливі і звиклі до успіху в чоловіків, і неспроможні на сильні почуття, і ніколи не допустять до того, щоб подібні емоції якось впливали на їх життєвий вибір.
Ярослав Дашкевич (син Олени), який і опублікував цей психологічний етюд («Характеристика старшини УСС, Олена Степанівна, хорунжий УСС»), оцінив міркування Назарука з чималою дозою іронії, назвавши їх «фантазійними». Попри це, однак, не завадило б нам приглянутися до іншої частини Назарукової «анатомії характеру», правда, вже по відношенні до іншої дівчини на війні, себто Софії Галечко. Тут наш реконструктор мав ту перевагу, що стикався зі своєю «піддослідною» особисто.
«Особисто знаю Софію Галечко, також хорунжого УСС. Се тип, очевидно, інакший, внаслідок чого інакші відношення окруження до неї. Одначе тут розходиться не о відношення окруження до даного типу, тільки о щось противного, а саме о вияснення відношення даного типу до подій, обставин і людей. Є всілякі погляди примінювання аналогії. Одначе навіть найбільш негативні не перечать одному: що висновки з аналогії тим менше хибні, чим більше означений і вищий круг невідомого, котрий хочемо пояснити на основі відомого. Отож Галечківну бачив я в службі. Була дуже темна ніч і сильний осінній дощ бив у дрожачі шиби сільської хатини, в котрій містилася полкова команда Українських січових стрільців. В темній кімнаті лежала на соломі щойно змінена сторожа, а в сусідуючім з нею маленьким алькері, освітленім одною свічкою, вечеряв полковий отаман Коссак. До хатини вступила тихо, як тінь, змарніла дівчина в жовнірськім мундирі з відзнакою хорунжого і з крісом на рамені, перейшла рівно ж тихо темну кімнату, в якій шипів телефон, і увійшла до алькера. Прибрала військову поставу перед начальником і повідомила, що переймає нічну службу та йде контролювати полеві сторожі. Я мимохідь оглянув її від голови до стіп і запримітив в неї цілком подерті черевики, і не міг здержатися, щоби не замітити: «Але ж, товаришко, сеї ночі хай виручить вас хтось, що має більше сили, а бодай – ліпші черевики!»
Вона, головою коливаючи, відповіла: «Я рішучо не пристала б на се: на мене припала тепер служба – і я піду».
Отаман замітив: «Не відтепер раджу товаришці: возьміть тримісячний урльоп – навіть зараз можу Вам дати «маршруту» - гроші маєте, їдьте, відпічніть, виеквіпуйтеся належно. Але нічого не помагає. Ні та й ні!»
Галечківна на те: «Ніколи не пристану на тримісячний урльоп, коли другі дістають тільки 14-дневний. Впрочім, невдовзі проситиму о відпустку. Але нинішня служба – моя», - додала по хвилі, немов боялася, щоби отаманові евентуально не заощадити предложення щодо зміни служби в сю прикру ніч.
Її рука, що придержувала розмірно тяжкий кріс, була цілком діточа. За хвилину зник сей оригінальний хорунжий УСС – пішов у темну ніч, биту студеним дощем, пішов напівбосими ногами, тяжким, по кістки сягаючим подільським болотом з чорнозему. Ще раз зайшовся кашлем, десь уже на середині широкої, як Дарданелі, подільської «дороги», котра чомусь не називається болотяним озером – і пропав.
Я скоро забув цілу ту сцену (хоч вона досить характеристична), бо кілько тут незвичайних річей не забувається! Пригадалася вона мені аж тепер (...) І мені здається, що я аж тепер зрозумів добре, чому Галечківна так відхрещувалася від полекші в службі. Сього «чому» не можна сказати одним словом, ні навіть одним реченням. Бо на нього складається забагато мотивів, спонук, відношень і впливів. Може, найліпше пояснимо собі те складне «чому» цілою картиною комбінацій. Прошу собі представити, наприклад, амбітного й інтелігентного мужицького сина, котрийсь якимось чином попав на довший час «між панів», але не таких «панів», що мимо дірявих осбставин уявляють себе чомусь панами, тільки між дійсних панів, визначних і багатством, і родом, і образованням. Не підлягає найменшому сумнівові, що чуткий і амбітний уважатиме аж до пересади, щоби його демократична гордість ні в чім не потерпіла. (...)
З чимось подібним маємо і тут до діла. (...) кілько ж то мужчин-добровольців не потрафило б дати ясної відповіді на те, чому саме зголосилися вони в ряди добровольців! Зложилася на се, очевидно, і певна доза ідейності і амбіцій, і заангажовання в національнім русі, і цікавість і т.д. Подібно річ мається і в женщин – з одним важним додатком: у них ділало ще й горяче бажання показатися рівним мужчинам – навіть у війні. Се бажання зродилося під впливом емансипаційної літератури, що повстала в останніх десятиліттях. Воно відограло важну ролю і в сповнюванню воєнної служби женщинами. Своє домагання рівноправности засвідчували вони поношуванням дрібних обов’язків і тягарів – навіть там і тоді, де і коли ті тягарі найтяжчі. І, на мою думку, засаднича різниця існує між женщинами, котрі брали участь у війні в давніших часах, і теперішніми учасницями війни. Ті давніші «амазонки» воювали, так сказати, «на власну руку»: піти на війну спонукували їх дійсно або любовний роман, або ексцентричність, або недостача жіночости, або вираховання.
Всі ці мотиви, розуміється, можуть і тепер відігравати свою роль. Але між ними виступає один, цілком новий, що надає справі участі женщин у війні засадничо інакшого значення: сей новий мотив – то репрезентовання новочасних домагань жіноцтва в сей спосіб».
Звичайно, в цих міркуваннях чимало наївного, а чимало і якогось вже малозрозумілого почуття власної «чоловічої» вищості, бо, як випливає з певних спостережень того ж Назарука, і Олена, і Софія не мали особливих причин вважати своїх товаришів по зброї якимись вищими істотами, котрим треба дорівнятися за всяку ціну. Тим не менше – запам’ятаймо.
Оскільки я складаю не хроніку Першої світової війни, хоча б у розрізі долі окремих осіб, то кілька подальших епізодів збуду якомога коротше. Повернувшись з відпустки, Олена здобула ранг хорунжого, згідно з тодішніми військовими порядками це зробило її фактичним командиром сотні. В цій ролі вона справилася якнайкраще, будучи одночасно і дуже вимогливою до підвладних і дуже дбаючою за них (Взагалі, як відмічала й сама Олена і її сестри по зброї, в них далеко краще укладалися стосунки з рядовими вояками, аніж з офіцерами. «Відношення сільських хлопців, тобто звичайних рядовиків було куди краще, як товаришів-інтелігентів. Селянські хлопці були перш за все справедливі. Вони знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили, й вони не робили різниці в своїм відношенні до нас чи старшин-мужчин. Тоді коли в інтелігентів відігравали вже ролю амбіції і ми, жінки, зустрічалися у відношенні до себе навіть з об’явом браку карності»). Відзначилася в боях за Маківку і була нагороджена військовою відзнакою – одночасно з Софією Галечко. А невдовзі, в ході битв за Болехів, потрапила в російський полон.
Така незвична полонена вельми здивувала і російських військовиків, і, ще більше, - журналістів, які поспішили розтрубити сенсацію ледь не на всю Росію. Звичайно, насамперед їх цікавили причини, що змусили молоду і вродливу дівчину до такого незвичного заняття. Не забракло й «шпигунської» версії (такої ідіотської, що кожен міг би впевнитися: розвідка країн-учасниць війни даремно їла хліб, займаючись переважно окозамилюванням і переповіданням пліток). Але основним поясненням, як легко здогадатися, стало таке: не обійшлося тут без любовної історії! Вже щасливої чи нещасливої – інша річ.
В свою чергу, земляків Олени, особливо тих, хто знав її особисто, така версія могла хіба що насмішити. Але чи були розумнішими їхні власні «психологічні реконструкції»? А взявся тут за справу, можна сказати, професіонал: майбутній відомий журналіст, майбутній автор знаного й нам хоч би завдяки однойменному фільму роману «Роксоляна», себто Осип Назарук. Правда, на той час він ще не знав Олени особисто, однак часто зустрічався з її товаришами по службі і розпитував про те, якою вони її запам’ятали та що саме, на їх думку, штовхнуло цю «подільську квітку в кров, грязь і болото війни» . І, зрештою, вирішив таке.
На формування Олениної вдачі дуже сильно вплинула російська революційна література. Якби вона вродилася не в Галичині, а дещо східніше – стала б чимось в типі Софії Перовської, а так її, замість революції, притягнула війна. І такий варіант виявився доволі успішним, Олена була першорядним військовиком (тут важко заперечити, смерть на шибениці а-ля народовольці, та ще й з досить сумнівною користю для справи, видається мені малоприйнятним завершенням життя). Натомість про жодні любовні історії не йшлося. Раз тому, що фронтова атмосфера («чиста і одверта») сама по собі не сприяла подібним «романсам». По-друге і ще важливіше: жінки Олениного типу, себто дуже вродливі і звиклі до успіху в чоловіків, і неспроможні на сильні почуття, і ніколи не допустять до того, щоб подібні емоції якось впливали на їх життєвий вибір.
Ярослав Дашкевич (син Олени), який і опублікував цей психологічний етюд («Характеристика старшини УСС, Олена Степанівна, хорунжий УСС»), оцінив міркування Назарука з чималою дозою іронії, назвавши їх «фантазійними». Попри це, однак, не завадило б нам приглянутися до іншої частини Назарукової «анатомії характеру», правда, вже по відношенні до іншої дівчини на війні, себто Софії Галечко. Тут наш реконструктор мав ту перевагу, що стикався зі своєю «піддослідною» особисто.
«Особисто знаю Софію Галечко, також хорунжого УСС. Се тип, очевидно, інакший, внаслідок чого інакші відношення окруження до неї. Одначе тут розходиться не о відношення окруження до даного типу, тільки о щось противного, а саме о вияснення відношення даного типу до подій, обставин і людей. Є всілякі погляди примінювання аналогії. Одначе навіть найбільш негативні не перечать одному: що висновки з аналогії тим менше хибні, чим більше означений і вищий круг невідомого, котрий хочемо пояснити на основі відомого. Отож Галечківну бачив я в службі. Була дуже темна ніч і сильний осінній дощ бив у дрожачі шиби сільської хатини, в котрій містилася полкова команда Українських січових стрільців. В темній кімнаті лежала на соломі щойно змінена сторожа, а в сусідуючім з нею маленьким алькері, освітленім одною свічкою, вечеряв полковий отаман Коссак. До хатини вступила тихо, як тінь, змарніла дівчина в жовнірськім мундирі з відзнакою хорунжого і з крісом на рамені, перейшла рівно ж тихо темну кімнату, в якій шипів телефон, і увійшла до алькера. Прибрала військову поставу перед начальником і повідомила, що переймає нічну службу та йде контролювати полеві сторожі. Я мимохідь оглянув її від голови до стіп і запримітив в неї цілком подерті черевики, і не міг здержатися, щоби не замітити: «Але ж, товаришко, сеї ночі хай виручить вас хтось, що має більше сили, а бодай – ліпші черевики!»
Вона, головою коливаючи, відповіла: «Я рішучо не пристала б на се: на мене припала тепер служба – і я піду».
Отаман замітив: «Не відтепер раджу товаришці: возьміть тримісячний урльоп – навіть зараз можу Вам дати «маршруту» - гроші маєте, їдьте, відпічніть, виеквіпуйтеся належно. Але нічого не помагає. Ні та й ні!»
Галечківна на те: «Ніколи не пристану на тримісячний урльоп, коли другі дістають тільки 14-дневний. Впрочім, невдовзі проситиму о відпустку. Але нинішня служба – моя», - додала по хвилі, немов боялася, щоби отаманові евентуально не заощадити предложення щодо зміни служби в сю прикру ніч.
Її рука, що придержувала розмірно тяжкий кріс, була цілком діточа. За хвилину зник сей оригінальний хорунжий УСС – пішов у темну ніч, биту студеним дощем, пішов напівбосими ногами, тяжким, по кістки сягаючим подільським болотом з чорнозему. Ще раз зайшовся кашлем, десь уже на середині широкої, як Дарданелі, подільської «дороги», котра чомусь не називається болотяним озером – і пропав.
Я скоро забув цілу ту сцену (хоч вона досить характеристична), бо кілько тут незвичайних річей не забувається! Пригадалася вона мені аж тепер (...) І мені здається, що я аж тепер зрозумів добре, чому Галечківна так відхрещувалася від полекші в службі. Сього «чому» не можна сказати одним словом, ні навіть одним реченням. Бо на нього складається забагато мотивів, спонук, відношень і впливів. Може, найліпше пояснимо собі те складне «чому» цілою картиною комбінацій. Прошу собі представити, наприклад, амбітного й інтелігентного мужицького сина, котрийсь якимось чином попав на довший час «між панів», але не таких «панів», що мимо дірявих осбставин уявляють себе чомусь панами, тільки між дійсних панів, визначних і багатством, і родом, і образованням. Не підлягає найменшому сумнівові, що чуткий і амбітний уважатиме аж до пересади, щоби його демократична гордість ні в чім не потерпіла. (...)
З чимось подібним маємо і тут до діла. (...) кілько ж то мужчин-добровольців не потрафило б дати ясної відповіді на те, чому саме зголосилися вони в ряди добровольців! Зложилася на се, очевидно, і певна доза ідейності і амбіцій, і заангажовання в національнім русі, і цікавість і т.д. Подібно річ мається і в женщин – з одним важним додатком: у них ділало ще й горяче бажання показатися рівним мужчинам – навіть у війні. Се бажання зродилося під впливом емансипаційної літератури, що повстала в останніх десятиліттях. Воно відограло важну ролю і в сповнюванню воєнної служби женщинами. Своє домагання рівноправности засвідчували вони поношуванням дрібних обов’язків і тягарів – навіть там і тоді, де і коли ті тягарі найтяжчі. І, на мою думку, засаднича різниця існує між женщинами, котрі брали участь у війні в давніших часах, і теперішніми учасницями війни. Ті давніші «амазонки» воювали, так сказати, «на власну руку»: піти на війну спонукували їх дійсно або любовний роман, або ексцентричність, або недостача жіночости, або вираховання.
Всі ці мотиви, розуміється, можуть і тепер відігравати свою роль. Але між ними виступає один, цілком новий, що надає справі участі женщин у війні засадничо інакшого значення: сей новий мотив – то репрезентовання новочасних домагань жіноцтва в сей спосіб».
Звичайно, в цих міркуваннях чимало наївного, а чимало і якогось вже малозрозумілого почуття власної «чоловічої» вищості, бо, як випливає з певних спостережень того ж Назарука, і Олена, і Софія не мали особливих причин вважати своїх товаришів по зброї якимись вищими істотами, котрим треба дорівнятися за всяку ціну. Тим не менше – запам’ятаймо.
