Дівчина на війні

[tin_tina]

Дівчина на війні – Софія
Продовження спогадів Олени Степанів.

«Рік 1917. Знову осінь, але золота, тепла.
      Знову стрілецька кадра, тільки в Галичині – Пісочна.
      Тут зустріла я хорунжу (Софію Галечко), з якою майже три роки не бачилася. Наслідок мого полону.
      Мені цікаво і мило було побачити жінок-стрілкинь: Ґандзю Дмитерко, Галечко, поговорити з ними. Кожна ж них ішла іншим шляхом і інакше реагувала на зовнішні події.
     Галечко здалась мені ще дрібнішою, лице ніби присіріло, тонкі довгі пальці були в безнастанному русі, курила надміру. Ціла поява говорила про сильне перевразливлення. Вона переживала щось дуже глибоко – може, що давнє, може, щось прикре нове. Жила самітно, окремо, навіть не харчувалася спільно з товаришами у старшинській їдальні. Відносини в коші не вдовольняли її. Її квартира – маленька хатина – стояла далеко від центру села. У вільних хвилинах я заходила до неї. Вона радо розказувала про своє життя на фронті в часі моєї неприсутності, і тоді її очі оживали. Любила рух, вічну переміну, вояцьке життя і  дуже поважно ставилася до своїх старшинських завдань.

        В її квартирі бачила я передусім військові підручники. Вона залюбки студіювала їх і розв’язувала різні тактичні завдання.
        З часом її відносини до мене стали сердечніші. Я почала розуміти її. Самотність і одностайність кадрового життя були їй так осоружні, що вона усіма способами хотіла вирватись на фронт.
       Навесні 1918 року відійшла з стрільцями на Україну.
       Тим часом я подалася у Львів, щоб використати мою 3-місячну відпустку на продовження університетських студій.
        Зайнята наукою, я відбилася від воєнних подій.
       Несподівано дійшла до мене звістка, що жінок без подання причин звільнено з війська.
       Причина була відома тільки мистцям інтриг, які уміло поробили заходи в тім напрямі.
       Відчувалось, що війна зближається до кінця.
       На мій протест я вже не дістала відповіді.
       Одного дня несподівано з’явилась на моїй квартирі хорунжа.
       Мене перестрашив її вигляд. Була хвора, бліда, вимізерована, з червоними повіками – мала дуже сильне запалення очей.    Безпідставне звільнення жінок з війська було для неї незносним ударом.
     - Що буду робити?! Не маю сил починати життя наново. Маю половину професорського іспиту. Треба знову братися до студій – але як? Очі страшенно болять, треба лікувати – за що? Батько допомогти не може... Для мене немає рятунку...
     В часі розмови бігала по кімнаті, на мене не звертала уваги і раптом, поки я вспіла відповісти, тріснула дверми і вибігла на вулицю.
       Більше я вже її не зустріла.
       За тиждень прийшла вістка про її смерть».

       Згідно з офіційною версією, Софія втонула, купаючись у ріці. На думку Олени Степанів, це не було нещасливим випадком. Невідомо тільки, чи прийняла вона це трагічне рішення в момент розпачу, чи після довгих і болісних роздумів. На її тодішню тяжку депресію склалося багато чинників: загибель нареченого (Куровця), розрив з пропольськи настроєною ріднею (її як українку виховала батькова сестра), хвороба... Але рішення про видалення жінок з війська, що викинуло її зі справи, яку вона вважала сенсом життя, остаточно її добило.

Зі смертю Софії завершується ця розповідь.

Comments

[smijana.livejournal.com]

..коли людина цілковито присвячує себе якійсь справі.. це дає великі результати, але "переналаштувати" потім себе таким людям дуже важко.. Та й взагалі, війна тим і підступна, що поки "ідеш" і знаєш де ворог і що робити - доти мобілізований і картина світу чітка, а от після закінчення війни (чи тим більш, такого підступного "штучного закінчення") - багато і чоловіків губляться і не знають як бути далі, а тут молода жінка, що втратила коханого..

[tin-tina.livejournal.com]

Так, Олена також писала, що під час війни вони жили в цілком особливій атмосфері і всім їм було важко звикати до мирного життя. Але там так історія вильнула, що невідь-коли мирне життя і встановилося (якщо взагалі)