tin_tina | Спогади Ів. Німчука (Reply)

Про галицький політикум, феміністок та пані Рудницьку

Може видатися дивним, що, обговоривши різні аспекти тюремної біографії мемуариста включно зі списком прочитаних книжок, ми жодним словечком не згадали слідчого процесу. Чого вимагали від нього слідчі, які звинувачення висунули, які свідчення він давав?

Річ у тому, що це — найтуманніша частина всієї справи. Німчук приїхав до Москви зі Львова, не маючи жодної «статті» — і так жодної не сподобився. Слідчі йому дісталися не надто зацікавлені, а значну частину тих 595-ти днів взагалі не було жодного. Якийсь гнилий лібералізм панував на Луб’янці! Не думайте, звісно, що і за цього гнилого режиму не розстрілювали — от же наш знайомий монгол зі складним іменем таки, виявляється, не від голоду помер. Не думайте також, що слідчі не вміли витиснути з допитуваного потрібних їм відомостей, причому не вимушених самообмов типу роботи на грецьку розвідку за склянку кави, а цілком «речових» і змістовних. Прикладом цього є не раз уже згадувані свідчення Целевича, — той надто вже багато розповів, фактично, даючи радянським спецслужбам зброю проти УГКЦ. А от Німчука, якщо йому вірити, питали про усілякі дурниці, інколи про давно покійних людей, на що він давав відповіді загальними фразами, заодно запевняючи, що він у «Ділі» відповідав тільки за антипольські виступи, натомість антирадянськими займалися інші люди (насправді ж, як уже мені підкинули інформацію, областю діяльності Ів. Німчука була насамперед історично-культурна тематика, а ще він залагоджував усі технічні питання. Тих останніх було чимало — «Діло» насправді було не окремою газетою, а потужним видавничим підприємством, де, в числі інших, друкували навіть прокомуністичну газету, фінансовану радянським консульством у Львові).

Чи то спрацювала ця обставина, чи Німчук таки справді вмів талановито викручуватися, чи не все нам розповів — але вже те, що його, зрештою, звільнили, швидше свідчить на його користь. Себто, що він був визнаний нецікавим джерелом. Бо от Целевичу пощастило менше.

З того, про що розпитували Німчука, він згадав питання — хто є найавторитетнішою особою для українців Галичини (згідно з фактичною правдою передбачувано відповів, що митрополит Шептицький) і, чомусь, про жіночі західноукраїнські організації.

«Другий слідчий, той молодший, що сидів оподалік при столі, увесь час мовчав і ніби щось записував. Аж по довгому-довгому часі він підняв голову і спитав чистою українською мовою з виразно галицькою вимовою (насправді ж той слідчий, як пізніше довідався Німчук, походив із Полтавщини):

— А діячок Союзу Українок знаєте? Чи той Союз був політичною організацією? —Я відповів, що знаю багато діячок Союзу Українок особисто, і став оповідати, як то польська влада, побачивши сильний розріст і розмах праці Союзу Українок у цілому краю, пішла наступом на цю жіночу організацію, очолювану п. Міленою Рудницькою і п. Галею Шепарович, та вкінці її розвязала. Але провідниці Союзу Українок, передбачаючи його розвязання, підготовили заздалегідь статути нової жіночої організації як політичної партії під назвою «Дружина Княгині Ольги» і завдяки цьому, так сказати, за одну ніч на місце розвязаних філій і кружків Союзу Українок покликали до життя в цілому краю Дружини Кн. Ольги. Ті дружини застала вже всюди червона армія, коли ввійшла до нашого краю в другій половині вересня 1939 р».

Хто його знає, чому радянські «органи» цікавилися галицькими феміністками: чи то, звівши власний жіночий рух до симукляру, перевіряли, як воно в інших людей, чи то їх цікавила конкретно пані Мілена. Не здивуюся, якщо саме вона. А от у якій її ролі: чи справді лідерки міжвоєнного жіночого руху (і теоретика фемінізму, додам, даруйте, що не вмію придумати фемінітиву від слова «теоретик»)? Чи, може, активної діячки УНДО, сенаторки польського сейму та членкині (хай уже буде!) численних міжнародних організацій, яким вона не давала спокою, постійно нагадуючи або про Голодомор, або про пацифікацію (такій міжнародній активності не завадило те, що 1930-го року Конгрес Міжнародної Жіночої Ради виключив членство західних українок під тим претекстом, що до її складу можуть входити лише представники державних народів. Хоча для пані Мілени то було важким ударом, вона й далі не замовкала, тепер уже в ролі «бунтарки Європи»).

Хай там як, Німчук міг собі розповідати про Мілену Рудницьку що завгодно, — у вересні 1939-го вона, як і багато інших, зокрема, найближча Міленина співробітниця, «Галя Шепарович», офіційно Олена Федак-Шепарович, і співредактор «Діла» та рідний Міленин брат, Іван Кедрин-Рудницький (Кедрин — це творчий псевдонім, а от Лисяк у Мілениного сина, творця концепції ліберального націоналізму Лисяка-Рудницького, — це від батька, сама ж пані Мілена, як то феміністка, прізвища у шлюбі не міняла), встигла перебратися до «піднімецької» частини. Наскільки високо оцінювали Рудницькі небезпеку, що загрожувала б їм на підрадянській частині, зрозуміло з того, що вони були частково єврейського походження — по лінії матері, уродженої Іди Шпіґель, яка колись давно заради шлюбу з Іваном Рудницьким втекла з дому і перейшла в християнство під іменем Ольги (без переходу в християнство ніхто б їм шлюбу не дав). Була то страшенно романтична історія, яка навіть запеклого буркотуна Назарука з його пропагандою целібату для священників та «шлюбною арифметикою» (згідно з нею, змшані українсько-українські шлюби виходять вдалими у комбінації: дружина галичанка, чоловік наддніпрянець, а от навпаки — це вже гірше) змусила визнати, що шлюбний союз «дружина єврейка, чоловік українець» може мати цілком навіть вдалі результати в особі талановитих дітей. Родина Рудницьких була блискучим підтвердженням цієї тези, бо там усі діти вдалися і всі були дуже талановитими, кожне у своїй сфері інтересів. Усі вони були виховані як українці, однак в очах німецьких властей могли вважатися «неарійцями».

І от що дивно: така ризикована стратегія, себто еміграція «під німця», для цієї конкретної родини мала добрі наслідки. Пізніше, вже під час німецької окупації Львова, вони жили у Львові явно, не ховаючись, — і ніхто їх не чіпав і не видав. Іді Шпіґель, себто Ользі Рудницькій, ще на початку війни зуміли виписати «ліву» метрику і вона теж більш-менш спокійно пережила воєнне лихоліття, останній період війни, як і донька Мілена, — у Відні.

Ледь не єдиним членом родини, що начебто переховувався у 1941-44-у, був ще один брат пані Мілени, Михайло Рудницький, літературознавець і перекладач, який мав ліві погляди (і в межах тих лівих поглядів міг собі у 1939-у році заявити, що немає сенсу проповідувати соціалістичний реалізм, бо він уже навіть для СРСР неактуальний), але якому ще один діяч, здається, що Корнійчук, заявив — радянська влада ніколи вам, Михайле Івановичу, не пробачить книги «Від Мирного до Хвильового».

Та й то переховувався Михайло Іванович оригінально — в курортному Моршині, звідки ще й їздив до Львова на репетиції «Гамлета», якого він переклав. Ще так до слова додам, що за характерну зовнішність та знану насмішкуватість Михайло Рудницький був відомий під прізвиськом «Мефістофель».

У 1944-у році, коли відбувся, за висловом Оксани Забужко, «ісход» значної частини української інтелігенції з Галичини, Михайло Рудницький єдиний з усієї родини зостався у Львові, хоча навіть його дружина і донька виїхали.

Даруйте за цей відступ, він ніби й не має прямого стосунку до розповіді, хоча сам по собі не позбавлений інтересу — як ілюстрація плутаності стосунків у міжвоєнній Галичині.