![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Дівчина на війні
18/08/2011 10:00 am Сепаратистка і мазепинка, або Олена в Російській імперії
Як уже згадувалося, Олена в ролі військовополоненої неабияк заінтригувала російських журналістів. Кореспондент газети «Русское слово» Сергій Мамонтов помістив її фото з групою інших бранців, додавши супровідну статтю:
«Барышня-офицер
На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделившая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем» (перепрошую за те, що я дозволила собі перейти на сучасний правопис, текст, звичайно, був з «ятями» і твердими знаками).
Репутація такої «ненависниці Росії» неабияк далася Олені взнаки під час двох років полону. Разом з іншими військовополоненими, її повезли на схід, до Києва, потім до Оренбургу, звідти – до Туркестану. В інших обставинах така мандрівка і пізніше перебування в «пустелях та оазах» могли б бути навіть цікавими для майбутнього географа, однак в Олениних спогадах з цього періоду лунає не одна гірка нотка. (Самі ці спогади містять чимало «етнографічно-географічних» подробиць і яскравих описів місцевої природи, клімату, мешканців. Але, щоб не відбиватися від основної теми, я відповідні уривки спробую викласти якось іншим разом). По-перше, вимушена бездіяльність була вельми нелегкою для енергійної натури, а про пом’якшення режиму для «сепаратистки і мазепинки» запопадливі охоронці не хотіли й слухати. По-друге і найгірше, ставлення інших полонених до Олени було далеко не взірцевим. І не дивуватися, наприклад, чехам, які вбачали в ній зрадницю загальнослов’янської справи (треба було аж 1968 року, щоб вивітрилися подібні ілюзії). Але й земляки-галичани велися не дуже краще, уникаючи спілкування з Оленою. Хто з них пояснював, що сама присутність жінки їх в’яже, не дає почуватися невимушено, хто зізнавався відверто, що вся справа у її безкомпромісній позиції по відношенню до адміністрації: вона й сама не йшла на жодне угодовство і іншим не радила. (Є ще й пояснення Я.Дашкевича: «Найнеприємніша риса цього галицького середовища – почуття якоїсь меншовартості офіцерів, яким явно нелегко вдавалося визначити свої стосунки з дуже вже славною серед українського суспільства людиною. Мимоволі виникає думка, що непересічних людей у рідному оточенні не любили особливо ті особи, що самі мали претензії стати непересічними, але такими стати не могли»)
А траплялися такі епізоди в цьому сенсі, що аж переходили в бурлеск. Раптом серед частини полонених з’явилася мода носити кольорові шапочки на знак своєї приязні до Росії, причому ступінь приязності визначав колір: білий, жовтий чи червоний. Жовтий колір цінувався в цьому сенсі найнижче і зазначав хіба якусь обережну лояльність. Аж складно уявити, скільки списів ламалося з цього приводу: як має Австрія з нами рахуватися. якщо ми не зважуємося навіть на жовту шапочку (саме так, я не поплутала :-) )
Сяк-так становище устабілізувалося, Олені виділили невеличку окрему кімнату з дозволом виходити у маленький сад. Вільний час вона використовувала на вивчення іноземних мов, математики та стенографії. З 1916 року вдалося встановити і зв’язки з батьківщиною. Але справжні зміни сталися щойно наступного року.
Після революції режим утримання полонених пом’якшав і вони почали зустрічатися з місцевими українцями – і давнішими переселенцями, і військовими біженцями. Як виявилося, ті вже знали і про січових стрільців взагалі, і про Олену зокрема, якби вона була схильна до зіркової хвороби, то мала б усі шанси її підчепити. Як згадує Н.Суровцева (пізніше вони з Оленою зустрінуться у Відні і стануть близькими подругами): «Незважаючи на війну, зв’язок з Галичиною тривав. (...) Звідти ми одержували фото січових стрільців, а між ними – Олени Степанівни. Чарівне дівоче личко дивилося на нас із забороненого фото. Ми добре здавали собі справу, чим загрожували ці фото у військовий час, але ми добували їх, берегли як святиню».
Літом 1917 року Олені за сприяння Червоного Хреста (вона особливо дякує графині Горн і полковнику Пішелі) вдалося повернутися додому. Про обставини її переїзду через Скандинавію і ентузіазм скандинавок по відношенні до неї, жінки-офіцера, мені вже доводилося писати.
Що чекало її на батьківщині? І радість, і смуток. Для нас були б цікавими описи її зустрічей з іншими «дівчатами на війні».
Як уже згадувалося, Олена в ролі військовополоненої неабияк заінтригувала російських журналістів. Кореспондент газети «Русское слово» Сергій Мамонтов помістив її фото з групою інших бранців, додавши супровідну статтю:
«Барышня-офицер
На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделившая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем» (перепрошую за те, що я дозволила собі перейти на сучасний правопис, текст, звичайно, був з «ятями» і твердими знаками).
Репутація такої «ненависниці Росії» неабияк далася Олені взнаки під час двох років полону. Разом з іншими військовополоненими, її повезли на схід, до Києва, потім до Оренбургу, звідти – до Туркестану. В інших обставинах така мандрівка і пізніше перебування в «пустелях та оазах» могли б бути навіть цікавими для майбутнього географа, однак в Олениних спогадах з цього періоду лунає не одна гірка нотка. (Самі ці спогади містять чимало «етнографічно-географічних» подробиць і яскравих описів місцевої природи, клімату, мешканців. Але, щоб не відбиватися від основної теми, я відповідні уривки спробую викласти якось іншим разом). По-перше, вимушена бездіяльність була вельми нелегкою для енергійної натури, а про пом’якшення режиму для «сепаратистки і мазепинки» запопадливі охоронці не хотіли й слухати. По-друге і найгірше, ставлення інших полонених до Олени було далеко не взірцевим. І не дивуватися, наприклад, чехам, які вбачали в ній зрадницю загальнослов’янської справи (треба було аж 1968 року, щоб вивітрилися подібні ілюзії). Але й земляки-галичани велися не дуже краще, уникаючи спілкування з Оленою. Хто з них пояснював, що сама присутність жінки їх в’яже, не дає почуватися невимушено, хто зізнавався відверто, що вся справа у її безкомпромісній позиції по відношенню до адміністрації: вона й сама не йшла на жодне угодовство і іншим не радила. (Є ще й пояснення Я.Дашкевича: «Найнеприємніша риса цього галицького середовища – почуття якоїсь меншовартості офіцерів, яким явно нелегко вдавалося визначити свої стосунки з дуже вже славною серед українського суспільства людиною. Мимоволі виникає думка, що непересічних людей у рідному оточенні не любили особливо ті особи, що самі мали претензії стати непересічними, але такими стати не могли»)
А траплялися такі епізоди в цьому сенсі, що аж переходили в бурлеск. Раптом серед частини полонених з’явилася мода носити кольорові шапочки на знак своєї приязні до Росії, причому ступінь приязності визначав колір: білий, жовтий чи червоний. Жовтий колір цінувався в цьому сенсі найнижче і зазначав хіба якусь обережну лояльність. Аж складно уявити, скільки списів ламалося з цього приводу: як має Австрія з нами рахуватися. якщо ми не зважуємося навіть на жовту шапочку (саме так, я не поплутала :-) )
Сяк-так становище устабілізувалося, Олені виділили невеличку окрему кімнату з дозволом виходити у маленький сад. Вільний час вона використовувала на вивчення іноземних мов, математики та стенографії. З 1916 року вдалося встановити і зв’язки з батьківщиною. Але справжні зміни сталися щойно наступного року.
Після революції режим утримання полонених пом’якшав і вони почали зустрічатися з місцевими українцями – і давнішими переселенцями, і військовими біженцями. Як виявилося, ті вже знали і про січових стрільців взагалі, і про Олену зокрема, якби вона була схильна до зіркової хвороби, то мала б усі шанси її підчепити. Як згадує Н.Суровцева (пізніше вони з Оленою зустрінуться у Відні і стануть близькими подругами): «Незважаючи на війну, зв’язок з Галичиною тривав. (...) Звідти ми одержували фото січових стрільців, а між ними – Олени Степанівни. Чарівне дівоче личко дивилося на нас із забороненого фото. Ми добре здавали собі справу, чим загрожували ці фото у військовий час, але ми добували їх, берегли як святиню».
Що чекало її на батьківщині? І радість, і смуток. Для нас були б цікавими описи її зустрічей з іншими «дівчатами на війні».
