tin_tina | Наталя Кобринська як феміністка

Яке майбутнє чекає «традиційно радянські свята» в оновленому світі? Зокрема, якою буде доля не надто любимого багатьма жінками 8-го березня? Не знаю, але хотілося б мені, щоб воно повернулося до свого первісного вигляду — саме як дня боротьби за жіночу рівноправність. До тої рівноправності, на жаль, ще доволі далеко, а якщо навіть настане, то довго ще залишиться проблема утискуваних меншостей, або, як у випадку з жінками, навіть більшостей. І — ще раз на жаль — далеко не завжди ця бажана рівноправність приходить просто і природно, як тепло навесні.

Хоча, коли зайнятися західноукраїнською історією (я її по-давньому люблю і воліла б про неї писати, а не читати воєнні новини), то могло б видатися, що галичанки здобули багато, швидко і без особливих зусиль. Ще б пак! — на початку 20-го сторіччя порядна панянка не могла з дому вийти без «призвоїтки» в особі старшої родички або служниці, всього через десять років така сама порядна панянка командує чоловіками-солдатами як бойовий офіцер і, попри гарячі суперечки, чи пасує жінці убивати, сам цей факт командування особливих заперечень не викликає. За це ж саме десятиліття жінки здобули право на вищу освіту, отож повоєнне надання виборчих прав вже стало констатацією доконаного факту. І, щоб пройти цей шлях, для якого передовим європейським державам знадобилося кілька десятиліть, галичанки ні вітрини не розбивали рогатками, ні творів мистецтва не нищили, ні не влаштовували тюремних голодувань.

Але це так тільки здається. За таким очевидним прогресом стояла як самовіддана боротьба жінок у тих країнах, де рогатки та голодування були у найширшому вжитку, так і самовіддана праця поколінь жінок. А їм було вкрай нелегко. Як це можна б зрозуміти з біографії першої офіційної української феміністки, Наталі Кобринської.

Мушу пояснити, що за галицькими мірками вона була аристократкою. Належала до давньої і дуже шанованої родини, її батько був послом у сеймі, від поколінь всі її родичі здобували вищу освіту (дівчата — спершу вдома, а як тільки це стало можливим, то й у «справжніх» університетах, двоюрідна сестра Кобринської, Морачевська, стала одною з перших жінок з медичним дипломом). Отож могла не перейматися критикою з боку усяких плебеїв та доробкевичів. та ба!

Її критикували з усіх боків. Партія консервативна приписувала Кобринській «вільнодумство й атеїзм» (вільнодумкою, звісно, була, от атеїсткою — навряд. Якщо виходити з деяких її творів, напр., оповідання «Душа», тяжіла навіть до містицизму). Не відставали й демократи, які побоювалися розколу у власних лавах після появи ще однієї демократичної партії, а ще не могли вибачити пані Наталі того ж-таки аристократизму. А дехто з них, як, наприклад, Павлик, не міг забути чемної відмови на свою шлюбну пропозицію. Йому, що колись скандалізував галицьке порядне товариство оповіданням «Ребенщукова Тетяна», сприйнятим як пропаганда вільної любові, не видавалося переконливим пояснення про якусь там дозгонну вірність покійному чоловіку, натомість спадало на думку куди приземленіше — панна сенаторівна гордує мужиками.

А вже осмішували і саму Кобринську, і очолюваний нею жіночий рух… зрештою, тут за сотню років не дуже все змінилося.

Але пані Наталя була готова до боротьби, якщо мала відвертого противника. З глузів і сама вміла поглузувати, їдко називаючи їх «парубоцькими жартами». Однак були противники й іншого роду.

Насамперед, багато щирих прихильників не розуміли її намірів і не розділяли їх. Навіть Михайло Драгоманов дуже сумнівався в тому, чи потрібна окрема «жіноча література» (для Кобринської це було безсумнівним). таж нема окремої жіночої арифметики!

Додалися і тяжко зрозумілі з перспективи перебутих літ суперечки всередині самого жіночого руху. Важко тепер судити, про що там йшлося, чи лише про питання лідерства? Врешті, супротивниці Кобринської проголосили, що їхня попередниця вже все, що могла, виконала, а нових віянь не розуміє.

Вона не могла й не хотіла боротися проти жінок, отож, впевнившись, що жіночий рух вже стоїть на твердій і надійній основі, «відійшла в тінь», віддавшись переважно літературній праці. Все-таки той удар сприйняла дуже болісно, так само, як і трагедію своєї молодості — втрату коханої людини. Але тоді вона була молодою і дужою, мала життя попереду, тепер же бралося до осені…

З отого «мене вже серце не болить» — епітафії, яку вона склала сама собі, зрозуміло, що цього болю вона так і не пережила.

Хто б хотів прочитати трішки більше — то раджу статтю О.Дучимінської (молодшої приятельки пані Наталі) «Н.Кобринська як феміністка», а ще збірку її творів «Дух часу»