(no subject)

[tin_tina]

Даруйте, що я нічого тепер не пишу про поточні події. Чесно – не можу.
Я живу в напрочуд спокійному регіоні. За всю весну найсенсаційнішою подією місцевого масштабу було те, що якась запальна вчителька чомусь вдарила неслухняного шестикласника. Це стало приводом для затяжного й масштабного скандалу, про це писала преса.
Якби не телевізор, який я вже боюся вмикати, і не інтернет, в який я вже боюся входити... Бо тоді вже – як писав Франко

Боже, що за дивний світ,
Що за переверти!
Чи сміятись, чи жаліть,
Чи просити смерти?..

з явною перевагою цього останнього бажання.
Мабуть, це я, як страус, ховаю голову в пісок. Тільки в мене замість піску — мій городець, моя маленька розвага, він вдячний за прикладену працю і кожного дня радує то тамариндом, що явно зібрався цвісти, а торік щось лінувався, то кущиком дикої рожі — торік, восени, я збирала ці кущики по узбіччях і на закинутих ділянках, а тепер тішуся, дивлячись, як гарно вони прижились.
А коли падає дощ, як сьогодні, то залишається інший сад, той, що його теж треба доглядати. Кому тепер, крім мене, цікаві ті давним-давно видані книжки, які розпадаються при скануванні і надруковані сліпим шрифтом, але,  коли їх не викласти в мережу, то можуть щезнути взагалі...


Це я до того, що врешті готова й викладена четверта частина роману Докії Гуменної «Діти Чумацького шляху». Її назва — «Ніч», символічна подвійно. Це ніч опускається на Україну, а ще недавнє відродження потроху стає то розстріляним, то задушеним.
І це одна містична ніч, пережита головним героєм, Тарасом Сарголою.
Хоч вся ця ніч зводилася до розмови в поїзді — пошепки, з випадковою співбесідницею...
Гаразд, не розписуватимуся довго. Спробуйте, якщо є сила й бажання, прочитати, це тут
А це  - ознайомчий уривок.
І ще раз даруйте за те, що більше я сьогодні нічого не напишу.