tin_tina | Про тюрків та угрофінів (Reply)

(Ба ні, угрофіни будуть коли інде (а чи хто читав "Снігурочку" Островського? Я, зізнатися, досі ні), а поки що - тюрки. Чи, може, торки. З "Дітей Чумацького шляху", які я саме вичитую. Це перша книга, а всього їх чотири, і йдеться в ній про покоління батьків головних героїв наступних трьох книг. А попри них -і про інші-інші, віддаленіші попередні покоління).

«Дрижипільська порода» здавна цікавила Хрисанфа Петровича. Ще давно колись, студентом будучи, брат його, покійний Володимир, розкопав десь у церковних архівах, що оця річечка, до якої прилягає їх попівський город, не є безіменна. Цей висихаючий ручай, що відділює Дрижиполе від села Городища, такий мілкий, що восени в ньому можна замочити ноги тільки по кісточки, — цей ручай, цей потічок і є літописна ріка Торч. Так іменувався він у старих церковних актах.

Брат Володимир, був зрушений, приголомшений цим відкриттям. Ця їхня річечка, де ростуть верби просто з води?! І не диво що Володимира це так стрясло. Ще змалку, хлопцями, чули вони від старих дідів, що село Городище на горі по той бік річки було колись, за незапам’ятних часів, великим містом, мало сорок церков тощо. А тут, де Дрижиполе, були лише яруги та байраки. Місце, де були вали того міста, навіть і тепер кожна дитина в Городищі покаже. Але ніхто не знав, як воно звалося. Городище та й годі!

Володимир із сільськими хлопчаками ходив сам робити розкопини й відкрив у кількох місцях рештки якогось справді таки городища.
Та невже ж це й є те місто Торчеськ, зруйноване татарами, ще про нього пишуть стародавні літописи, а новітні історики та археологи не можуть встановити, де воно?

Ех, рано згас Володимир! Згорів, за все брався, а ще те заслання його доконало. Якби жив, встановив би, довів би, що це й є те нещасне місто Торчеськ, стерте з лиця землі. Скільки їх, таких міст: зникло навіки на Україні, безслідно., за тих страшних хуртовин?
У всякім разі, Хрисанф із цікавістю приглядається до облич. Хто вони, оці люди, чиї нащадки, яких народів?..

Про які трагедії українського народу свідчать оці широкі вилиці, оці чорні густі брови з монголоїдними рисами? Де взялися оці прізвища: Ґорґулі, Джоґоли, Сарґоли, Каракамболі, що ними повні Городище й Дрижиполе? Чи нащадки це тих половців, що кілька раз брали місто Торчеськ, побили Святополкове військо, спалили місто?
Ах, як це сказано в тім літопису XI століття? Володимир спеціально це місце розшукав і не раз цитував. Колись вони знали його напам’ять.

«Половци же приіймаша град, запалиша и огнем и люди разделиша и ведоша к въжъ въ сердоболемъ своим и сродникам своим многу роду крестянське: стражюще печальни мучимы, зимою оцепляеми въ алчи и в жажи и в беде, опустнъвие лици, яззыкомь испаленимь, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены тереньемъ; со слезами отвещаваху друг к другу, глаголюще: «аз бъхь сего города» и другие: «аз сея веси» так съупрашуются со слезами, родь свой поведающе и вздышюче, очи возводаще на небо къ Вышнему, свъдущем тайная...»

Хто ж вони, оці вилицюваті кароокі Каракамболі й Джоґоли? Чи ті, що «огнем запалиша град» і «люди разделиша», чи ті, що в кочових вежах сиділи «середбольні сроднікі», чи ті, що в «жажі і біді з язиком іспаленим, ноги імуще сбодени тереньем» — руські старожитні люди? Чи не є оті бал-бали — кам’яні баби печенізькі й половецькі, і українські предки, так само, як і давні слов’янські руські племена?

Чи Торчеськ — місто торків і берендеїв, отих що на околицях Київської Русі охороняли кордони від кочовиків?

Оце ж тая околиця, Дрижиполе...