Неписана історія

[tin_tina]

Для окраси укрнету, м.ш.ф.gloria_ma - ще один маленький уривок з "Дітей Чумацького шляху". Теж про древні побойовища.

Панотець, або піп Федір, як звичайно казали на нього в Сарґолів, у цей час також, підтягуючи «Гей, нуте, хлопці...», думав своє. Чи ж знають вони, його родичі, брати й сестри, що їдуть вони оце по клаптеві історії землі української? Чи задумався хто з них над назвою своєї батьківщини?

Принаймні, сам він не вдома, а з книжок довідався, що в оцім урочищі, де зараз ідуть, поле дрижало від славної биnви українського козацтва з ляхами й татарами. Удома ніхто ніколи не здимав про це мови, не цікавився минулим. А вони ж усі й він сам —нащадки тих, що билися в дрижипільськім урочищі. Тих вічно незадоволених «посполитих», смердів, мужиків, гайдамак, коліївців, що прагнули в вільне козацтво й підносили голову проти усякого панства.

Давно минулися часи великих півстолітніх воєн, руїни, заколотів, ворохобництва. Запанувала давно й надовго мирна праця та тиша на землі. Наростають нові цінності з загнузданих людських сил.

Хто ж є він, новітня парость української, колись непокірної, «черні»? Хто він, вивчений коштом її праці? Чи той, що відривається, йде на службу поневолювачам і допомагає загнуздувати «чернь», чи?..

Такі якісь думки верзуться панотцеві, бо дуже близько чогось дотикалося його серця, що сестра Мокрина там гостро тужить і досі за Павлом. А якби не сестра його була?

Чи йому й тоді до живого місця в серці шкода було б Мокрини, не міг би дивитися, як Мокрина банує за сином? Той Павло, може, був би генієм їхнього роду. Як зумів він, син неписьменної Мокрини, до двадцяти років стати інженером? А може, ми всі такі, тільки одному краща забезпека, а друге в злиднях мусить учитися. От помер Павло, не дотяг два місяці до закінчення,..
Яка ж би то була сила велика нашого народу, якби всі, хто хоче, могли вчитися в добробуті...

Отак химерно плелися панотцеві думки — сплітали Мокринину й Павлову долю з якимись давно минулими битвами, з тьмяною й неясною для нього дорогою в майбутнє...

Вже минали велетенський димар дрижипільської цукроварні, як панотцеві думки сполохав його тезко Федір, сестри Христі чоловік. І він, певно, думав свою думу, бо торкнув панотця.

— Ще й досі виорюють тут набої, шоломи, панцери, якісь поіржавлені мечі... Скільки то часу вже минуло відтоді? Либонь, років триста?

— Це ви про що?

— Та про дрижипільське побоїще...

Здивований панотець аж присів. То він думав, що тільки в старих архівах можна довідатися про дрижипільське минуле?

— А хіба ви знаєте?

— Отак, не раз із другими пастушками тут корови пас, то сам знаходив набої від гармат. А ще діди додадуть, які самі колись такими пастушками були та чули від своїх дідів...

Панотець присоромлено мовчав. Він думав їх повчати, а сам у неписьменного свояка має навчитися. Неписана історія від діда до пастушка передається, відкладається в назвах, держиться в пам’яті, принагідно нагадуючи про себе, як частина буття...