Як на мене, один з найпронизливіших розділів роману. Головний герой, Тарас Саргола, і його найближчий в даний момент приятель і покровитель, названий іменем "Левіт", розмовляють про трагічну долю тих культур, до яких належать самі.
Кілька днів тому він заходив сюди. Левіт розігнався до нього з такими словами:
— А, хавер, Тарас! Ти вже знаєш? Закрили дитячий жидівський театр.
Новина ця не здалася Тарасові такою разючою сенсацією. На тлі тих ран, що завдано українській літературі й театрові, це була зовсім незначна дряпина.
Він так і сказав.Взаємини їх тим і були милі, що обоє без фальшу говорили один одному часом і не дуже приємні речі.
— Боже мій! — почитав головою Левіт. — Та ти думаєш, жидівська культура в кращому стані? Було три друкованих органи, тепер один. Було видавництво, тепер прилучили його до видавництва нацменшостей. Було три театри, тепер один. Ось тепер у Москві відбувається конкурс, узавтра-позавтрім опублікують, хто дістав нагороду, а там, може, й ордени, я про такого видатного на весь Союз актора, як Меламед, щось ні звуком не чути. Невже його ніяк не відзначать?
Тарас на це відповів:
— Я думаю, розстріляти Василька — це щось гірше, ніж не відзначити Меламеда.Левіт був добродушний і великодушний. Він узяв, проте, справу в перекрій.
— Я так само, як не більш за тебе, не люблю отих Балалаєвського, «щирого українця» Загайгору, Смульсонова. Ці цинічні кон’юнктурники й комерсанти зрозуміли чудесно дух часу. Я вже давлюся культом обожнювання сонця в Кремлі. Я не знаю, як сполучити «геть релігію» й творення фараонського культу. Я не знаю, для чого я пишу, для кого.Жидівська література не має майбутнього, вона безперспективна. Я вже тепер не бачу свого читача. Молодь наша не хоче вивчати своєї мови. Діти наші воліють ходити в російську чи в українську школу, аби тільки не до жидівської. Нащо йому жидівська мова, коли в житті йому потрібне добре знання, насамперед російської мови. Правда!
— Я знаю таких, що читають Шолом-Алейхема в російському перекладі, бо по-жидівському не розуміють.Тарас усе ширше відкривав очі.
— Взагалі, — розгортав свої думки Левіт далі, — взагалі, мене жах бере, куди ми йдемо. Ми ж вимираємо як нація. Ми не маємо свого робітничого класу й не хочемо його мати. Ось організуються ремісничі школи, майбутніх робітників готують — там жодного з нашої молоді нема…
— Але в вас є Біробіджан…
— Хто туди поїде? Я чи Загайгора ? Нам тут краще, чого ми повинні шукати нової батьківщини?Справді, чув щось таке й Тарас. Хто й поїхав до Біробіджану, то тимчасово, всі назад вертаються.
Воістину, трудно зрозуміти що епоху. Жидівська література вимирає, нової Палестини не хотять, творити українську культуру поставили смульсонових… Вони в ній розуміються, як баран у аптеці, а справжніх творців української культури — серед них і жидів — згноїли за український націоналізм. І ми, заблукані в манівцях епохи, ладні перенести нехіть до перевертнів та пінколизів на весь народ.Отже, й Левіт тлумачить кривди жидівській культурі: «Микитчук не любить жидів…» От же й Кузьма тлумачив цю епоху, як поворот «запродажу церков»…
Хтось дзвонив у телефон, Левіт узяв слухавку.
— Галло! Давид? В складі журі! Ну, це інша річ!..
Між телефонними репліками вставив він і до Тараса.
— Меламеда запрошено до складу журі, тому його нема у списку премійованих.
Очевидно, на думку Тарасові спала одна з газетних крилатих фраз про небезпеку місцевих націоналізмів і боротьбу з ними, очевидно, всі національні культури призначені на вимирання, але там, де нема такої великої небезпеки, там ще до складу журі запрошують, де ж національна культура загрозливо розростається, — там відразу по двадцять вісім чоловік убивають.
Розстріляний "Василько" - один з найяскравіших персонажів другої частини роману. Дуже схоже, що в основному писався з Гр.Косинки.
"Левіта" я й далі не розшифрувала, а от "Меламед", - це, думаю, Міхоельс. Якщо врахувати, що Докія Гуменна писала "Дітей Чумацького шляху" в 1942-46 роках, то можна позаздрити її інтуїції: долю геніального актора вона передбачила безпомильно.
