![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Вічні вогні Алберти
30/10/2016 02:35 pmНу й українська діаспора в цьому закутку світу - очима Гуменної.
Книга напрочуд цікава, повна енергії, "з нервом", оптимістична. Хоча не без думки - "отак ми могли б жити, якби..." (а що якби?)
Історичні фрагменти там порівняно невеликі, а все ж одна історія "з піонерських часів" дуже мене зворушила, аж я не втрималася, щоб поділитися. Спогад однієї піонерки.
«Приїхала я в Канаду, мала дванадцять років. На фармі не було чого їсти, то родичі завезли мене до еміграційного будинку в Едмонтоні. Я хотіла найнятися на роботу. Приходили англійки, дивилися на мене й казали: «Вона ще сама така, що її треба глядіти». Ніхто не найняв. Побула я три дні — і вже не маю чого їсти, ще й за ночівлю треба платити. Я й пішла додому пішки. Тільки пішла я не на схід, як треба було, а на північ, де й доросла людина могла б пропасти, бо там сама дичина була, а люди ще не жили. Іду біля якоїсь цельти, файна така при дорозі, і намагаюся її швидше пройти, бо мені ще вдома казали, що в Канаді є такі чорні люди, індіяни, які вбивають і їдять наших людей. Я вже минаю ту цельту, як вибігає з неї старий індіянин із заплетеними косами, хапає мене силоміць за руку й тягне до цельти. Притягнув і, хоч я пручалася, силою посадив мене на шкурі. Я вже думаю: «Зараз буде убивати».
«Але його жінка, бачу, порається біля вогнища, — налляла мені ковбик (чашку) зупи й дає, ще й коржика. А я боюся, тремчу, й на миґах показую, що їсти не хочу. Тоді індіянин розкрив якісь бакси і витягнув звідти мокасини. Сів біля мене й почав роззувати. Ну, це вже буде зараз мене різати, — думаю собі. Були на мені крайові черевики і скарпетки із взором, мама ще виплели. Він подивився, помахав головою, тоді почав примірювати мені мокасини. Одні були завеликі, тоді він пошукав другі — ці були на мене добрі. Узув, зашнурував міцно. Тоді знову пошукав у своїх баксах, вийняв хліб і м’ясо, налагодив мені пакуночок їсти і взяв за руку та повів. Назад до Едмонтону. Там привів до маркету, де було багато українців з різних околиць, і штовхнув мене межи них. «Ось твої люди». Це ж якби не той індіянин, то я б пропала на тій дикій півночі.
«Минуло багато літ. Я вже була замужем, як заїхала на подвір’я до нас одна вдова-індіянка з малими дітьми. Просила дати їй щось їсти. Я тоді й згадала, що було зо мною в дванадцять років, і обдарувала ту бідну вдову. Наложила їй яєць, курей, хліба — всього, що мала — і вона дуже-дуже дякувала.
«А жили ми тоді в лісі на фармі. Чоловік піде, бувало, на роботу, а я з дитиною сама. Одного разу заліз до мене ведмідь. Ведмідь той спочатку пішов до худоби, почав ловити телят, а телята зачали рикати, корови розбили загорожу і все розбіглося по лісі. А ведмідь тоді йде до хати просто в сіни. А в сінях сиділи квочки на яйцях. Квочки ті повилітали надвір, а я в хаті сиджу з дитиною на руках і не знаю, що мені робити. Чую, ходить медвідь по сінях, от зараз у хату залізе. Походив, походив по сінях і, чую, вже знов вийшов надвір. Підійшов до вікна, виліз одною ногою на шибу й дивиться у вікно. Я тоді з хати — стала на порозі і так стою з дитиною. Ведмідь дивиться на мене, а я на нього. Він від вікна відхилився і так на двох лапах стоїть. Подивився на мене, щось подумав — і пішов геть… А я тоді пішла до сусіди на фарму, що була за милю. І вже тоді боялася вдома ночувати, аж поки чоловік не вернувся.
А повний текст - отут (http://divczata.org/knyzka/dokiya-gumenna-vichni-vogni-alberti.html)
no subject
Date: 2016-10-30 12:59 pm (UTC)І не треба забувати, що Альберта збудована і поставлена на ноги саме українцями. Мали б розум і трохи оргталантів - давно, як Квебек, культурну автономію оголосили б.
no subject
Date: 2016-10-30 01:00 pm (UTC)no subject
Date: 2016-10-30 01:03 pm (UTC)no subject
Date: 2016-10-30 01:04 pm (UTC)no subject
Date: 2016-10-30 01:06 pm (UTC)no subject
Date: 2016-10-30 01:07 pm (UTC)no subject
Date: 2016-10-30 01:07 pm (UTC)