Хрещатий яр -2

[tin_tina]

Пасувало б сьогодні щось про фашистів чи антифашистів? А мені он не хочеться. Хіба про ті часи, коли фашисти були не картонними страшилками для малих дітей, а дійсно становили собою грізну силу. Себто, - далі про «Хрещатий яр».

Люблю цю книжку за не надто часто спотикуване поєднання стилів. Перший – філософські розважання та інтелектуальні розмови, жанр, котрий на східноєвропейських просторах не виходить з моди, а останнім часом ще й пишно розцвів у мережі. Нудьга Мар’яни – чим не екзистенційна? А поведінка Васси Чагер – чим не потяг до самознищення (забула, як воно вченою мовою називається, але щось таке є).

А при тому «Хрещатий яр» настільки повний виразно і точно зображених прикмет часу, отих непомітних деталей, яких очевидці майже не помічають, що, наколи б хто зайнявся такою історичною темою, як «Робота залізничних шляхів сполучення в червні-липні 1941 року» або «Київські трамваї часів німецької окупації», то я б радила Докію Гуменну в якості джерела відомостей. Що там трамваї з поїздами, не залишені без уваги навіть такі, здавалося б, малозначущі подробиці, як музичні уподобання німецьких солдатів та київські пляжі (ага, як це не дивно звучить, у воєнні часи люди вперто уділялися таким цивільським заняттям, як пляжування). Причому кожне речення, виявляється, підкріплюють десятки спогадів інших людей, фотографій чи газетних статей.


Але сьогодні тема дещо інша і не надто, сказати б, похлібна. Грабежі під час зміни влади. Те, що вони справді мали місце, дружно підтверджують всі, хто лишень писав про даний період.

«Мародерство в период безвластия было за гранью воображения: ликеро-водочный завод, консервный завод.Мы с подругой пошли в центр города и видели как в пассаже два мужчины тянули в разные стороны ворсистую ковровую дорожку. Мародерство началось еще при Красной Армии и продолжалось в первые дни немецкой оккупации. Люди грабили горящие дома, забирая все, в том числе еду. Интеллигенция участвовала в грабежах меньше всего, а в первых рядах были кулаки-рабочие из пригородов. (Це та сама Віра Ладиженська, недостойна внучка історика Багалія, ото гібрид «кулаків та робочих» в неї вийшов!)».


В іншого харків’янина, Л.Ніколаєва, картина виглядає трохи пристойніше:

«Граждане стоят в очередях около продовольственных магазинов и покупают всё, что продаётся. Впрочем последние 2—3 дня в некоторых лавках с’естные припасы стали раздавать даром. Люди тащат на плечах мешки с мукой, картофелью, крупами, печеньем, сахаром и т. д. Говорят, что появились бандиты, которые грабят склады и магазины. Делают они это безнаказанно, так как в городе осталось лишь мало милиционеров и так как товары всё равно будут розданы населению.
[Сегодня, проходя по Журавлёвке, я видел, как толпа женщин и детей растаскивала товары со складов завода «Красная Нить». Люди тащили огромные чувалы, набитые материей, ватой, нитками и т. д.]
Я работаю целый день в амбулатории и принимаю ортопедических больных. У меня нет времени, чтобы стоять в очередях и за[ниматься]ботиться о продукта[ми]х. [Впрочем вчера вечером я простоял около трёх часов около магазина, где продавались конфеты. Родственники и знакомые заведующего проникали в лавку через чёрный ход и целыми ящиками уносили конфеты, между тем как простым смертным отпускалось по килограмму. В результате конфет для меня не хватило. Я громко протестовал против творившегося безобразия. Революционная законность ещё существует в городе, так как сегодня заведующего магазином сняли с работы. К сожалению, конфет больше не оказалось и я от этого ничего не выгадал…]».


І відповідна сцена з «Хрещатого яру».

«Он з магазину Критого Ринку виносять на собі буфети, канапи, роялі. Он жінка тягне на плечах шафу і під нею впала. Її блискучу позу увічнено на фотоплатівці німецької ляйки. З реготом.

Якісь київські вальки й мурки, не захоплені видовищем тріюмфального вступу німецьких збройних сил у одну із столиць СССР, поспішають винести з магазину українських виробів те, що недограбоване перед ними, — хоч опішнянського глечика на квіти. А їм ці горщики, щотільки виходять вони із здобиччю на Хрещатик, з насолодою тут же розбивають ненависники грабунку. Клацають фотоапарати, регочуться золотоволосі лицарі, а покривджені мурки і вальки загнано-сердито озираються на череп’я, а натовп зловтішно осміює загибіль трофею».

Власне кажучи, якось оправдати мародерствуюче населення, що розносило магазини, можна. Харківська ситуація, коли магазинні запаси роздали людям, не така часта, переважно харчові припаси, нарівні з технікою і взагалі всім, що траплялося під руку, знищували, «щоб не дісталися ворогу». Ну а про те, якими наївними виявилося сподівання, що проблемами життєзабезпечення аборигенів займеться німецька влада, і говорити не доводиться. Тому якось рука не піднімається суворо осуджувати тих, хто намагався подбати про себе сам. Але якби ж то вони розносили тільки магазини!

Хвиля мародерства прокотилася з заходу на схід. Пам’ятаєте ту босоногу даму, яка нарікала на невдячне львівське населення? Виявляється, були ще й гірші за львів’ян – мешканці Жаб’його «налетіли, дочиста все розграбували! То такі розбійники!».
Однак бідна ограбована дама особливого співчуття слухачів не викликала, бо перед тим вона розповідала своїм супутникам, як то привільно їй жилося в тому самому Жаб’ю, де її чоловік був начальником воєнкомату, і які чудові меблі – килими – посуд вони роздобули за безцінь (цілком можливо, що майно конфіскували, а його попередніх власників відправили де Макар телят не ганяв). Тому грабіжники-гуцули, в якійсь мірі, відновили справедливість. Те саме трапилося і в Києві.

У строгій згоді з революційною законністю, відібрали майно експлуататорів. В даному випадку це значило тих, хто покинув це майно напризволяще, поквапом виїжджаючи в евакуацію. Варто б нагадати, що більшість таких евакуантів вважала, що через кілька тижнів повернеться додому, та й ніяк було тягнути з собою чималий багаж. Отож ті міщани, які залишилися в Києві, дуже оперативно розграбували покинуті квартири.

Правда, головної героїні це не зачепило, бо в неї грабувати було нічого, однак мимовільним свідком вона таки стала. Повернувшись до Києва після втечі з евакуації, Мар’яна знайшла листівку від свого доброго приятеля Ребе з проханням зайти в його житло, забрати харчі – масло (що там сталося з тим маслом влітку і без холодильника), гриби, ще щось, а, головне, - врятувати його записи і домашній архів. Звісно, ніяких харчів вона вже не застала, не було й меблів і з майна залишилися хіба гардини, котрі грабіжників не спокусили. Ну а всі папери безладним шаром покривали підлогу. Що могла, Мар’яна винесла і передала в якийсь інститут, що ще працював.

Трагікомічні сцени, які чинилися при вступі німців до Києва, вже згадувалися, а один очевидець навіть зумів намалювати. От один з малюнків Г.Малакова.

Але й кияни, і взагалі аборигени виявилися в цій справі жалюгідними дилетантами порівняно з окупаційною владою. Перші хапали, що під руку навинеться, другі методично збирали, сортували і вивозили цінні речі, а до переліку цінних речей втрапили навіть дверні ручки. Навіть Мар’янина «люстра з пацьорками»!

Пройшло два роки, хвиля втікачів покотилася у зворотному напрямку, і, хоч здавалося, - що там вже можна було заграбувати? – а таки знайшлося.

«З Мерефи бігли до Полтави пішки, встигли захопити із собою тільки ковдри, на саночках притягли. А все так і лишилося. Ще не встигли зачинити ворота, як уже юрба кинулася грабувати».

Вкотре нагадаю, що прочитати "Хрещатий яр" можна тут.