Продовження історії художника Севери
09/12/2008 09:11 amІтака-Львів
З усієї численної сім’ї в рідному домі залишилася тільки овдовіла братова з дітьми, сам брат загинув при неясних обставинах незадовго до приїзду Івана.
З братовою сім’єю Севера прожив кілька тижнів, заново звикаючи до давно покинутої вітчизни. Перетворюватися в тягар йому не хотілося, та й відпустка швидко стікала, отож, залишивши своячці й племінникам більшу частину привезених з Берліна припасів, він вирушив до Львова. В метафізичному сенсі – шукати свою далеку юність, але ще йому вкрай необхідно було відновити давні знайомства і якось визначитися в житті. Зайшов у Промислове училище, директором якого виявився Є.Нагірний, відомий архітектор, Северин ровесник і знайомий ще зі студентських часів. Училище, незважаючи на воєнний час, працювало, функціонувало аж три відділення з викладанням відповідно польською, українською і німецькою мовою. Попри ковзке становище Севери, Нагірний без вагань прийняв його на роботу як викладача. Це увільняло скульптора від необхідності повертатися до Берліну.
За час мандрів Севери у Львові змінилася генерація художників, з’явилися нові школи і напрямки. Звикнути до цього було нелегко, тим більше, що Северу майже забули. Знову нагадало про себе давнє прокляття професії скульптора – він не міг показати свої роботи, хіба що фотографії. Але несподівано йому пощастила, він випадково зустрів на вулиці давнього , ще харківського, знайомого і навіть учня, скульптора Мухина. Від нього дізнався, що зараз до Львова з’їхалося дуже багато втікачів з Києва і Харкова, в тому числі й художників – Литвиненко, брати Кричевські (і письменників теж – Багряний, Докія Гуменна, Аркадій Любченко, Тодось Осьмачка...) Тут вони шукали тимчасового прихистку від воєнного лихоліття, а що багатьом з них довелося пережити, відомо хоч би з “Хрещатого яру” Д.Гуменної чи “Людина біжить над прірвою” Івана Багряного., перший роман – про Київ, другий – про Харків.
Життя у Львові і у всій Галичині складалося тоді як найстрокатіша і найдивніша суміш ще нормальних побутових форм і найдикіших ексцесів. Працювали навчальні заклади, більшість підприємств, театри, навіть кав’ярні, виходили газети. На відміну від своїх східних колег, німецька адміністрація майже не цікавилася цією місцевою самодіяльністю і навіть не вимагала особливого славослів’я на свою адресу (ця данина, яку, хочеш чи ні, таки доводилося виплачувати. І все-таки – Улас Самчук, редактор газети “Волинь” в 1942 міг зі спокійним серцем викинути до смітника прислану йому до друку поему про Гітлера-визволителя, пояснивши, що це лиш графоманська писанина).
В той же час майже щодня з’являлися вісті про захоплення заложників, арешти, страти. В Станіславові під час вистави оперети “Шаріка” німецька поліція оточила театр, звинувативши глядачів у пронесенні до театру зброї, частину затриманих пізніше принародно стратили, решту відправили на примусові роботи. Корупція переходила всі можливі межі, приголомшуючи навіть звичних до всього галичан: за відповідну мзду можна було викупитися навіть від розстрілу (стандартний вирок за звичну для воєнного часу річ – пачкарство, тобто контрабандна доставка харчів чи інших вжиткових товарів і спекуляція ними на чорному ринку), такому “викупленому” влаштовували фальшивий розстріл, після якого він спокійно вставав і йшов додому або ж розстрілювали когось іншого – всі ці “спекулянтські будні” якнайкраще описані у “Шинку “Оселедець на ланцюзі” Тараса Мигаля.
Десь у цей час відбулася остаточна ліквідація львівського гетто. Невідь якими шляхами до міста просочилися відомості про те, що розстріли в гетто відбувалися під музику, завжди одну і ту ж мелодію, яку негайно охрестили “танго смерті”.
Тим не менше більшість знайомих Севери, що приїхали з-за Збручу, навіть і цілковитих неарійців, жили не ховаючись, керуючись засадою “будь що буде”. Єдиною людиною, що поміняла своє прізвище, був Семен Грузберг, портретист, випускник Харківського художнього інституту, що назвався Грузбенком. Але спокійним їх життя аж ніяк не було. Мухин, в домі якого Севера прожив якийсь час, страшенно хвилювався за долю своєї дружини-єврейки. На жаль, порятунку від тривоги шукав у алкоголі, так що Севера змушений був шукати нове житло, а заодно й майстерню. До того часу він вже відновив своє реноме скульптора, з’явилися публікації про його творчість, він дістав нові замовлення. Короткий період передишки Севера використав, за своїм милим звичаєм, для сварки з артистичним бомондом галицької столиці, зокрема, різко розкритикував гордість українського Львова - пам’ятник на могилі Івана Франка (любительщина, мовляв, яку так чи сяк треба переробити). Оскільки автор пам’ятника Сергій Литвиненко був живий, здоровий і навіть задавав художню моду, то у звичайний час вийшов би з цього черговий скандал. Але обставини явно до такого з’ясовування стосунків не схиляли. У 1944 році вже всім було зрозуміло, що німці залишаться у Львові лічені дні.
Які при цьому очікування переважали у краї й місті? Польське населення переважно було настроєне оптимістично, розраховуючи на повернення Галичини під польську юрисдикцію, українське, без перебільшення, - апокаліптично. Чекали як кровопролитних боїв з масштабними руйнуваннями (“не лишиться каменя на камені, як в Тернополі, а вас всіх вистріляють Катюшами” – хто ще залишився з того покоління, а тоді були малими дітьми, досі зі страхом згадують ревіння цих снарядів), так і повторення жахів червня 1941 року, коли після відступу радянських військ в тюрмах знайшли гори розстріляних чи замучених у більш вигадливий спосіб. Слабкою потіхою були одкровення Насті-стигматички (ця особа зіграла досить зловісну роль в долі Г.Костельника), які розходилися в численних списках і проголошували, що “до Львова вони не дійдуть”. От доволі характерний епізод. В кінці весни 1944 року відбувався традиційний конкурс хорів, на який з’їжджалися самодіяльні колективи зі всього краю. Після обов’язкової програми вони вирушили до резиденції митрополита Шептицького, щоб заспівати і для нього. Напівпаралізованого митрополита вивезли на балкон. Почали співати церковний гімн на музику Лисенка, але коли дійшли до слів: “Боже, послухай благання, Терпить в неволі наш край”, далі співати не змогли, всі плакали. Плакав і старенький митрополит. Він помер у листопаді того ж року.
Більшість колег Севери вирішила від’їжджати. Евакуювалася академія мистецтв, не вистачало викладачів для нормальної діяльності Промислового училища. Севера, однак, залишався. Ніяких гріхів перед Радянською владою він за собою не знав, та й надто довго блукав по світу, щоб знову міряти дороги Європи.
27 липня 1944 року радянські війська ввійшли у Львів.
Наступна частина
no subject
Date: 2008-12-09 08:00 am (UTC)1. Тот "боевой путь" князя, который он перечисляет - отчасти сомнительная реконструкция тенденционого Б. Рыбакова и пр. - но даже и в таком виде это все перечисление мелких грабительских и разведывательных налетов уровня то же "Невской битвы". Таких взаимных презентов тогдашние политические образования делали друг другу сотнями постоянно, причем все без исключения. Это была норма тогдашних отношений.Никакого сравнения с военными походами Галицкого. Что же до коварных происков Запада, единого в своей всегдашней антирусской сущности - то здесь вообще все вырвано из контекста и переакцентировано. Одни "крестовые походы" против православных чего стоят! Ну, а уровень дискуссии Вы видите - с переходом на личности, антисемитизмом, коверканьем фамилий и другими убойными аргументами. собственно, я наверное зря все это Вам пишу - Вы и без меня все это знаете. Могу лишь посоветовать довольно дельную книжку по "проблеме невского" в частности и ряду других вопросов: И. н. Данилевский "Русские земли глазами современников и потомков (12-14 века)" Аспект-пресс, Москва, 2000. Это РГГУшный профессор, очень серьезный.
no subject
Date: 2008-12-09 09:49 am (UTC)Конечно, это совершенная любительщина на самом примитивном уровне :-)
Рекомендованную Вами книгу тоже постараюсь раздобыть и прочитать. Отчего в событиях 800-летней давности нужно обязательно искать какую-то злободневную политическую подоплеку да еще с обличением врагов - ей-Богу, не понимаю :-) Поскольку это печальное отношение становится нормой, тем более приятно встретить нормальный подход к истории. Еще раз благодарю.
no subject
Date: 2008-12-09 10:11 am (UTC)Вот это-то И. Данилевский и разбирает подробно