![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Мемуарна ілюстрація до попереднього
10/12/2008 09:08 amВласне, трагікомічна пригода, вірніше, серія пригод, які трапилися з носієм знаменитого прізвища, наділеним неабияким літературним талантом, а ще більшою схильністю до пристосуванства, а заодно вже – і дрібнокримінальними замашками, який теж на рубежі 1943-44 років опинився у Львові, себто
Юрій Косач – талант і химери (із спогадів Гр.Костюка)
(...) Світоглядовий бік його життя мені тоді був маловідомий. Розповідали, що в юнацькі роки він залицявся до націоналістів донцовського напряму і навіть починав поетичну кар’єру в журналі Донцова. Згодом нібито перекинувся до радянофільських “Нових часів” Антона Крушельницького. Потім сидів у польській тюрмі, а в 1933 році емігрував до Праги, звідки перебрався до Парижа, і з Парижа – до Берліна, де затримався найдовше. Про тогочасне світобачення Косача дещо підказували його “Нюрнберзькі містерії”. А тепер у Львові він декларував себе гетьманцем. Я на всі ці його політичні викрутаси дивився поблажливо як на пригоди й витівки поетичної натури. Як особистість і літератор, як людина належної культури, Косач мені подобався. Зблизившись, ми не стали друзями, але симпатію чи, якоюсь мірою, довір’я обопільне мали.
Косач провадив безжурне й веселе життя. Його любила львівська інтелігенція, зокрема артистичний світ Львова. Саме у той час у нього почався роман з Мар’яною Кричевською. Це була донька одного з видатних братів, тільки не знаю, чи Кричевського Василя, патріарха українського малярства й архітектури, який пізніше емігрував до Венесуели (де 1952 року на 79 році життя помер), чи молодшого його брата – Кричевського Федора, що його 45-го року захопили радянські людолови чи то в Варшаві, чи на Шлезьку й перевезли до Києва (де він у злиднях, зневазі й переслідуванні помер 1947 року). Мар’яна, здається, теж належала до тих представників молодшого покоління, що любили веселе, гойне життя. Вони з Косачем швидко зійшлися в життєвих уподобаннях і були нерозлучними, а незабаром – і одружилися.
Десь так у грудні 1943 року Григір Лужницький, голова львівської письменницької спілки, якось поскаржився мені:
- Маємо клопіт з Косачем.
- Що саме?
- Сидить заарештований в кримінальній поліції.
- Як, завіщо? – питаю здивовано.
- Подзвонили мені з “кри-по” – себто з кримінальної поліції – і питають, чи є в нас такий письменник – Косач? Я відразу підтверджую, що є. “То він, - кажуть мені, - у нас затриманий”. За що? –“За крадіжку”. Я негайно поїхав. Виявляється, наш друг ішов уночі, добре випивши, і на якійсь вулиці побачив вітрину з дитячими речами. Чи вона не була як слід закрита, чи він сам зумів якось її відкрити, але факт, що він заліз у ту вітрину і почав напаковувати кишені дитячими шапочками, панчішками тощо. Там його поліцай і схопив. Я, - каже Лужницький, - почав переконувати, що це вчинок з “білої гарячки”, що дитячі панчішки Косачу не потрібні – він дітей не має. У поліції сказали, що вони випустять Косача, тільки я мушу гарантувати, що він більше таких “жартів” не робитиме. Мені, звичайно, таку гарантію довелося дати, бо не міг же я залишити його в буцегарні. Хоча я зовсім не певний, чи наш Юрцьо завтра не втне якоїсь нової штуки.
Д-р Лужницький був у доброму гуморі і розповідав про все те з вибачливою посмішкою.
Надійшов новий 44-й рік. Львів’яни, за доброю традицією, влаштовували родинні чи й ширші групові зустрічі нового року у громадських або мистецьких закладах. Ті львівські новорічні зустрічі були менш чи більш пишні залежно від учасників і організацій, що їх влаштовували. Першого й другого дня після новорічних свят я нікуди не виходив, мавши якусь пильну роботу. На обід до ЛМ клубу я прийшов тільки на третій день. І тут відразу мені переказують сенсаційну новину: на зустрічі нового року в одного вельми поважного громадянина, де збиралася, можна сказати, сметанка львівської інтелігенції, серед яких були й Косач та Мар’яна, зникло коштовне хутро якоїсь пані. Наступного дня люди побачили те хутро на Мар’яні, коли вона з Косачем поважно зайшла в обідню пору до клубного ресторану. Скандал був на все місто! Хутро з Мар’яни, звісно, зняли. Але на Косачеві лишилася пляма, що це він організував цю аферу.
“Що за нечиста сила?! – подумав я. – Як воно так могло бути? Чому це з ним таке трапляється? Тут якесь непорозуміння!” Вирішую довідатись докладніше. Звертаю до кількох компетентних людей. Дістаю кілька версій. Найдостовірнішу з них викладаю нижче.
Та бучна зустріч нового року відбувалася чи не в помешканні голови Львівської станиці УЦК інженера Лева Яцкевича. Як на ті часи, була там досить добра закуска й достатньо вибагливих напоїв. Численне товариство гарно забавлялося. Косача з Мар’яною спочатку не було. Надійшла 12 година ночі. Господар та його дружина пані Леся привітали гостей і всі тоді з ентузіазмом “розпили” старий рік і голосно привітали новий 1944-й. Почалися безжурні розваги, жарти, співи й танці. У цю хвилину до приміщення заходить Косач з Мар’яною у супроводі двох німців-есесівців високого, нібито навіть полковницького, рангу. Вони були вже на доброму підпитку й у піднесеному настрої. Господарі чемно зустріли їх, запросили до товариства, до чарки й перекуски. Вони не відмовилися, випили й хутко ввійшли у веселе товариство. Як вони взагалі там себе поводили – не знаю. Але через деякий час, коли всі особливо розгулялися, німецькі гості, а з ними Косач з Мар’яною, раптом надумали йти. Одяглися собі й поїхали. Українське товариство й далі собі весело розважалося. Зрештою, однак, і вони почали розходитись. І ось тоді виявилося, що найдорожче хутро пані Лесі Яцкевич зникло. Це не тільки була велика особиста втрата, але й небачений скандал. Хто таке міг втяти?
Прикра ця новина негайно облетіла всіх гостей, що були на зустрічі. Всі насторожились. Та раптом на другий день нового року, Мар’яна з Косачем приходить на обід в ресторан ЛМ клубу. На Мар’яні гарно лежить розкішне хутро пані Яцкевич. Сила людей, які знали вже про пригоду з хутром, відразу звернули на це дивовижжя увагу. Що робити? Як бути? Та Косач же! І Кричевська теж неабияке для українців ім’я! Але нема ради. Знайшлися “дипломати”, вони тихенько, один на один, з’ясували Косачеві ситуацію. Він ніби й не збентежився, а тільки не то здивовано, не то байдуже зауважив:
- Хіба? Ну то заберіть те хутро.
І його без зайвого галасу забрали, накинувши Мар’яні на плечі її “забутого” плаща. Здавалося б, що цю скандальну й прикру справу було тихо-мирно залагоджено, і про неї можна б і забути. Але так не сталося. Ця подія сколихнула цілий український Львів, а ім’я письменника Косача відмінювалося на всі лади. скандал.
(Читаєш це і див бере – у найближчому майбутньому ці люди мали втратити все з батьківщиною включно, а багато для кого це був взагалі останній Новий рік, і тут, на маєш, такі пристрасті за хутро, та ще й не втишені через кілька десятків років після самої події, яка у викладі її героя, тобто Косача, виглядала так)
У той новорічний вечір Косачеві знайомі німці-військовики запросили їх двох (Косача з Мар’яною) до німецького казино. Вони пішли і там добре випили. Тоді Косач запропонував своїм німецьким друзям завітати ще й на український вечір, куди його теж було запрошено. Поїхали. У Яцкевичів ще хильнули. Чи довго там гуляли, він не пам’ятає. Знає тільки, що німці закомандували податись ще на якийсь німецький вечір. Поїхали туди, а далі чомусь, каже він, “я опинився дома й заснув”. Мар’яна не поїхала додому з ним. А вранці повернулася у тому хутрі. Де вона була, що то за хутро, звідкіля воно взялося, - він не знав і не питав. Мар’яна одягла його, коли пішла на обід. І тут з’ясувалося, що це хутро Лесі Яцкевич. Оце й уся історія. Він до неї тільки випадково, отак собі причеплений.
Я вислухав цю Косачеву розповідь, і мені стало сумно. Я побачив, що тут щось не тримається купи і з логічного, і з морального, і з чисто людського боку. Як він міг не поцікавитись, де провела дружина цілу ніч? Де взяла, хто їй дав і за що таке дороге хутро? Нарешті, що то за німецькі “друзі”? Звідки в нього такі товариські контакти з тими есесівськими офіцерами?
(Відбулося щось схоже на товариський суд над Косачем, де його, по-сучасному кажучи, забанили, на кілька тижнів заборонивши відвідувати клуб. Що характерно, Мар’яну, дійсну винуватицю, якось не рухали, принаймні, Костюк нічого про це не згадує. Але це була далеко не остання пригода Косача в подібному стилі.)
Тепер повертаємось до дальшої долі нашого “підсудного”. Наш досить лагідний вирок, ясна річ, не сприяв тому, щоб Косач дуже виправився. Незабаром він утяв нову штуку, яка, хоч і закінчилася відносно щасливо, але могла позначитися вельми прикро на його житті. Я не був докладно обізнаний з цією історією і тільки чув про неї. За їхніми словами, справа була десь така:
Наближався фронт. Радянські частини були десь під Тернополем, під загрозою опинився і Львів. Усім співробітникам “Львівських вістей” німецьке начальство наказало виїхати до Кракова. Для випуску останнього числа газети залишили тільки редактора Євгена Яворівського. Але за якийсь тиждень німці відкинули радянські війська під Тернополем і фронт начебто міцно устабілізувався. Німці мали надію, що становище їхнє поліпшиться. Вирішено було видання “Львівських вістей” продовжувати у Львові. З Кракова негайно викликали всіх співробітників. Усі й повернулися за винятком Косача. Та редактор цим не дуже переймався, бо газета й без Косача могла любісінько виходити. Його при газеті тримали за добре письменницьке ім’я та за писані ним зрідка влучні бойові протирадянські статті. В тій ситуації про нього просто були б забули, якби він сам про себе не нагадав.
Усі співробітники, що виїхали до Кракова, мали посвідки німецькою мовою на бланках поважного німецького видавництва “Лемберґер цайтунґ”. Таку посвідку мав при собі в Кракові і Косач. Коли йому запала в голову ідея по-своєму скористатися нею, він почав щодня вчащати до одного з найкращих ще від польських часів ресторану “Гавелки” і там, пред’являючи цю посвідку, харчуватись коштом видавництва. За якийсь час із ресторану прислали досить солідний рахунок до бюро Ґаснера, шефа преси Генерального Губернаторства у Кракові. Той відразу подзвонив до Лемана, шефа преси дистрикту Галичина у Львові й запитав, чому це він вислав співробітника підлеглої йому газети до Кракова без грошей і рекомендував тому висланцеві харчуватися видавничим коштом. Леман, заперечивши це, вжив заходів, щоб Косача негайно заарештували. Отже, ця нова афера кінчилася трохи сумно для Юрія Миколайовича. Він опинився в лещатах кримінальної поліції. Але що вона могла з нього видушити? Його просто запроторили в якийсь місцевий табір для дрібних злочинців. (...) Як і коли саме його звільнили, він так і не сказав мені. Але з його побіжної розповіді було ясно, що німці, тікаючи з Кракова, на кримінальних в’язнів просто махнули рукою і ті порозбігалися.
(...) Але тут належить вказати на одну дуже веселу деталь з біографії Косача, пов’язану з його краківським арештом. Ушляхетнюючи через якихось 20 років свою вже радянофільську біографію, він цей кримінальний епізод підносить до рівня власної антифашистської діяльності. (Далі Костюк посилається навіть на УРЕ, я не полінувалася її витягнути, все правда – т.5, ст.433, Косач Юрій Миколайович – “ув’язнений фашистами 1943, пробув у концтаборі до
Повоєнна еміграційна біографія Юрія Косача теж дуже барвиста”.
Оскільки це вже виходить за часові рамки оповіді, то лише коротко перекажу. В майбутньому Косач ще не раз змінював політичний табір, епізодично побував федералістом-демократом, досить довго вважався радянофілом і редагував журнал “За синім океаном”.
“Але з тієї Косачевої афери мушу відзначити таке: десь у 5 чи 6 числі “За синім океаном” з’явилася стаття про фашистську навалу в Україну 1941 року, підписана однозначним криптонімом “Ю.К.” Ефектно описавши жорстокість есесівців на українській землі, автор прорік, що, мовляв, то й були ті самі “чорнокнижники з Вюртемберга”, яких поетизував Хвильовий у своїх памфлетах, то, мовляв, і була та “Психологічна Європа”, про яку він марив і орієнтуватися на яку закликав. Прочитавши таке, я отетерів. Ще ж недавно на своєму літературному вечорі Косач із шляхетним пафосом говорив, який великий вплив мали на нього Хвильовий та його сучасники, а тепер в унісон з київськими кагебістами верзе таку несусвітню неправду”.
Ще він на цьому етапі приїжджав до України і зустрічався зі Щербицьким.
Але й це була не остання Косачева метаморфоза. Він встиг побувати і “истинно русским человеком”. Одне з його оповідань того періоду попереджало «розлоге ліричне мотто автора. Читаю:
Далеко от родной Невы, много лет живя над суровым Гудзоном и Делавэром, всегда был с вами, дорогие друзья и читатели никогда не забываемой родины. Думал и стремился к вам». (Це знову зі спогадів Костюка)
Комізм цієї патетичної цитати в тому, що Косач народився в Києві, дитинство його пройшло на Волині, вчився у Львові, а далі переважно швендяв по Європі, аж доки не перебрався “на береги суворого Гудзону”, так що яка там “родная Нева”. Там, в гудзонській глуші, він і помер у 1990-у році, “повідомила про це прибита горем дружина Євгенія” (Мар’яна, героїня пригоди з хутром, давно від нього пішла, забравши 2-річного тоді сина, якому все життя забороняла навіть зустрітися з батьком.
Тим не менше, письменник був дійсно талановитий. Ех, трапили б мені в руки його останні, у 80-х роках написані романи “Сузір’я лебедя”, “Чортівська скеля” та “Володарка Понтіди”....
