![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Ще трохи для розминки
30/11/2011 05:34 pmЯкось так склалося, що перечитувала я останніми часами Загребельного, конкретно "Диво", якого не читала років, певно, з десять - відколи книжка, яку я візуально пам'ятаю бозна-відколи, десь безслідно щезла. Отож враження вже сильно стерлися, пригадую тільки, що дві частини тексту - "воєнна" і "сучасна" (сучасна до часу написання, тобто десь 60-і 70-і роки) видалися мені досить нудними. Воно й справді так, але от який цікавий фрагмент знайшовся:
" — Можливо, навіть так, — знизав плечима Вассеркампф, — все можливо, якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявіть собі: його викотили з вагона, він замерз на грудку. Вийшло так, що цілодобово місто бомбили американці, люди вимушені були сидіти в сховищах, а на станції в цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених, маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч і відомо, що руські досить звичні до холоднечі, дехто ж і зовсім замерз на смерть. Довелося вивільняти від них вагони, для цього мобілізовано було населення, тобто старих і жінок, жінки викочували замерзлих з вагонів, і ось у одного замерзлого на грудку одна німецька жінка цілком випадково забачила ріжок якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дістала той папір і відразу впізнала в ньому диплом Флорентійської академії мистецтв, бо такий самий диплом мав і її чоловік, якого забрано на Східний фронт в саперні частини і де він загинув. Жінка припала вухом до грудей руського і почула, що в того ще б'ється серце. Воно билося ледь чутно, життя трималося, як кажуть, на волосинці в цьому тілі, але жінка вирішила втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого, завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно від сусідів переховувала художника в себе в помешканні до самого кінця війни. Потім він повернувся до себе додому".
Тільки прочитавши, я відразу ж здогадалася, що цю історію знаю. Аякже - це цілком реальна історія художника Севери. Я ж колись про неї і писала!
. Стояв лютий мороз, легко одягнений Севера тремтів від холоду у вагоні, що продувався наскрізь. Хтось з товаришів по нещастю пожалів художника і дав йому випити чогось зігріваючого. Оскільки до міцних напитків Севера не звик, то на кілька годин провалився в забуття. Коли опам’ятався, побачив, що двері вагону виламані і нікого з його мимовільних супутників нема. Либонь, зуміли втекти під час якоїсь зупинки, а Северу чи то не помітили, чи то вирішили, що він вже замерз, бо не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Два німецькі солдати, що саме підійшли, спершу теж вирішили, що мають справу з небіжчиком, але потім, помітивши ознаки життя, перекинули його в інший вагон, за комфортом – точнісіньку копію попереднього. Потяг вирушив далі на захід. Наступного разу Севера опритомнів вже в Берліні.
В німецькій столиці Севера опинився напередодні нового 1942 року. З медичної точки зору його стан був – три чисниці до смерті: численні обмороження, запалення легень і висока температура. На вулицю чи в барак його, однак, не викинули, а відправили в якийсь медпункт. Випадок захотів, щоб перев’язку обморожених ніг робила львів’янка, полька з походження, пані Зося. В Севері вона відразу пізнала земляка (аж дивно, наскільки своїми почуваються слов"яни, опинившись між чужими) і прониклася до нього щирим співчуттям, можливо, також тому, що її покійний чоловік теж був художником.
Як на мене, співпадіння повне, з тим хіба уточненням, що красти і потім переховувати Северу милосердній жінці не довелося - він цілком дав собі раду сам. Правда, німкенею вона теж не була, ну й він не був полоненим і бомбардувань тоді ще не було :-)
Чесно, не знаю, чи то Загребельний звідкись знав історію львівського художника, чи вона трапилася з кимось іншим (але невже в Радянському Союзі знайшлися два художники з італійськими дипломами - Севера навчався, правда, не у Флоренції, а в Римі, - які у замерзлому вигляді опинилися в Берліні?), чи то вигадка письменника так дивовижно співпала з жіттям?
" — Можливо, навіть так, — знизав плечима Вассеркампф, — все можливо, якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявіть собі: його викотили з вагона, він замерз на грудку. Вийшло так, що цілодобово місто бомбили американці, люди вимушені були сидіти в сховищах, а на станції в цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених, маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч і відомо, що руські досить звичні до холоднечі, дехто ж і зовсім замерз на смерть. Довелося вивільняти від них вагони, для цього мобілізовано було населення, тобто старих і жінок, жінки викочували замерзлих з вагонів, і ось у одного замерзлого на грудку одна німецька жінка цілком випадково забачила ріжок якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дістала той папір і відразу впізнала в ньому диплом Флорентійської академії мистецтв, бо такий самий диплом мав і її чоловік, якого забрано на Східний фронт в саперні частини і де він загинув. Жінка припала вухом до грудей руського і почула, що в того ще б'ється серце. Воно билося ледь чутно, життя трималося, як кажуть, на волосинці в цьому тілі, але жінка вирішила втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого, завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно від сусідів переховувала художника в себе в помешканні до самого кінця війни. Потім він повернувся до себе додому".
Тільки прочитавши, я відразу ж здогадалася, що цю історію знаю. Аякже - це цілком реальна історія художника Севери. Я ж колись про неї і писала!
. Стояв лютий мороз, легко одягнений Севера тремтів від холоду у вагоні, що продувався наскрізь. Хтось з товаришів по нещастю пожалів художника і дав йому випити чогось зігріваючого. Оскільки до міцних напитків Севера не звик, то на кілька годин провалився в забуття. Коли опам’ятався, побачив, що двері вагону виламані і нікого з його мимовільних супутників нема. Либонь, зуміли втекти під час якоїсь зупинки, а Северу чи то не помітили, чи то вирішили, що він вже замерз, бо не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Два німецькі солдати, що саме підійшли, спершу теж вирішили, що мають справу з небіжчиком, але потім, помітивши ознаки життя, перекинули його в інший вагон, за комфортом – точнісіньку копію попереднього. Потяг вирушив далі на захід. Наступного разу Севера опритомнів вже в Берліні.
В німецькій столиці Севера опинився напередодні нового 1942 року. З медичної точки зору його стан був – три чисниці до смерті: численні обмороження, запалення легень і висока температура. На вулицю чи в барак його, однак, не викинули, а відправили в якийсь медпункт. Випадок захотів, щоб перев’язку обморожених ніг робила львів’янка, полька з походження, пані Зося. В Севері вона відразу пізнала земляка (аж дивно, наскільки своїми почуваються слов"яни, опинившись між чужими) і прониклася до нього щирим співчуттям, можливо, також тому, що її покійний чоловік теж був художником.
Як на мене, співпадіння повне, з тим хіба уточненням, що красти і потім переховувати Северу милосердній жінці не довелося - він цілком дав собі раду сам. Правда, німкенею вона теж не була, ну й він не був полоненим і бомбардувань тоді ще не було :-)
Чесно, не знаю, чи то Загребельний звідкись знав історію львівського художника, чи вона трапилася з кимось іншим (але невже в Радянському Союзі знайшлися два художники з італійськими дипломами - Севера навчався, правда, не у Флоренції, а в Римі, - які у замерзлому вигляді опинилися в Берліні?), чи то вигадка письменника так дивовижно співпала з жіттям?
