Кінець історії художника художника Севери

[tin_tina]

Попередня частина

На цю останню частину припадає 25 років його життя, але нічого, що би переходило звичайні людські мірки, з ним вже не траплялося. Життя проявило свою постійну властивість після бурхливих потрясінь повертатися у більш-менш стабільне русло.
        

   Весь 1945 рік у Севери зайняла вже звична для нього морока з майстернями, не встигав він знайти і обладнати чергову, як її в нього відбирали і все доводилося починати спочатку. При цьому загинула частина його творів – викинуті з майстерні, потріскалися на морозі.
               Але це все так, подробиці і малозначущі деталі. В громадському ж плані відбувалися чималі зміни, організовувався Інститут прикладного і декоративного мистецтва, де завдяки наполяганню Севери відкрили також відділення декоративної скульптури. Інститут вкрай потребував кадрової підтримки: багато художників виїхало в 1944 році, потім Львів залишили майже всі поляки, а ще до того – не стало львівських євреїв. Отож, довелося запрошувати відповідних спеціалістів зі сходу, їх приїхало чимало і при тому дуже різних людей.
              Всупереч немудрим пізніше розказуваним баєчкам далеко не завжди стосунки між “старими” і “новими” галичанами складалися як постійна ворожнеча і гризня. Навпаки, чимало новоприбулих – вчені, актори, письменники, а хоч би й просто господарники, дуже органічно вписалися в існуюче середовище і стали його прикрасою. Так, наприклад, героєм міста і, без перебільшення, живою легендою став вчений-геолог, пізніше ректор університету Євген Лазаренко. Як писав про нього Павличко: “Прийшов таки один за триста літ Великий ректор у мою святиню”. Сам Євген Лазаренко жартував, що через цей вірш його і звільнили. До речі, для тих, хто знайшов у галицькій столиці вулицю Лазаренка – не дивуйтесь, це не на честь панамського громадянина, а саме Євгена Лазаренка. Заодно запевню, що вулиця Кравчука не має дотичності до Леоніда Кравчука, це Михайло Кравчук, математик. Раз вже мова зайшла про математиків  - в університетських колах довго розповідали легенди про корифеїв цієї науки, які приїжджали з Москви й Ленінграду, щоб зустрітися із засновником функціонального аналізу Стефаном Банахом. А знавці класичних мов, наприклад, Андрій Содомора, з надзвичайною теплотою згадували про “грециста” Соломона Лур’є, якого через “неблагонадійність” перевели до Львова з Ленінграда.
        

 

Але це все, що називається,  не з Севериним щастям. Йому довелося мати справу з уродженцем Барнаула, пізніше студентом Київського художнього інституту Г.Леоновим, якого призначили директором інституту прикладного мистецтва. Свою головну задачу цей достойний муж вбачав у невтомній боротьбі проти формалізму і націоналізму (начебто діаметрально протилежні речі, але під роздачу втрапили разом. Що там, у Львові можливе було таке, що одну й ту саму людину оголошували одночасно і націоналістом, і космополітом, таким чудом природи став Михайло Рудницький – мабуть, через змішане українсько-єврейське походження плюс модерністські художні смаки плюс націоналістична рідня за кордоном – він був рідним братом знаної феміністки Мілени Рудницької). В рамках цієї боротьби було знищено чимало творів мистецтва – експонатів музеїв і художніх виставок, що не вписувалися у жорсткий канон соцреалізму, наприклад, легендарна Ма-задума Архипенка. Цілком до пари директору добралися заступник по навчальній частину Бавструк і помічник з початківців, Рябінін. Об’єктом агресії ця трійця вибрала Северу.

Досі йому вдавалося порівняно вдало вписуватися в нове життя. Правда, втаємничувати когось в деталі своєї плутаної біографії він не спішив, однак вважався одним із “старорежимних” кадрів, від яких поки що нічого вимагати розуміння чергового єдино правильного вчення. Але тут за нього взялися всерйоз, допікаючи перевірками й комісіями. Хто знає, що було причиною цього, найбільш ймовірно – чергова офісна війна і чиясь особиста образа: Севера вмів єхидно, тонко і в’їдливо поіронізувати з тих, хто відзначався не стільки талантом і знаннями, скільки апломбом.
             Відданими союзниками Севери були його студенти. Післявоєнне покоління, яке нерідко й саме пройшло фронт, вміло відрізнити справжній талант від підробки і не слабувало на надмірну боязкість. Тому ж Рябініну просто на лекціях заявляли, що він неук і бездарність і найліпше би зробив, забравшись з інституту. Коли ж така аргументація не подіяла, то вдалися до непохвальної, але інколи ефективної методи: небажаного викладача “перехопили десь на сходах і побили” (Г).
          Один із студентів цього курсу став улюбленим учнем Севери. Був то Дмитро Крвавич, який залишив спогади про вчителя. Тоді ж у житті Севери сталася вже майже несподівана подія – він одружився! Невідь чому він не зробив цього раніше. Його обранкою стала Валентина Макогоненко, на той час – мати майже дорослої дочки. Схоже, дружина була йому потрібна  більше як економка і нянька: хоча стосунки між подружжям були теплими і з взаємоповагою, навряд, чи то була велика любов.

 

На протязі 50-х і 60-х років Севера створював скульптурні портрети письменників – Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки. Цими роботами і зацікавився Богдан Горинь, на той час – початківець-мистецтвознавець. Ще більший інтерес викликала в нього неординарна особистість скульптора. Опираючись на розповіді Севери про пережите, він почав писати спершу дослідження, а потім повість, названу “У пошуках берега”.
              Сталося так, що писав він дуже довго, ледь не 30 років. Ненависна Севері політика таки добралася до нього, хоч і не безпосередньо: його біограф став одним з учасників правозахисного руху, відтягнув чималий термін у Мордовії, пройшов через бурі початку 90-х і зміг опублікувати повість тільки в 1997 році, коли Севери давно вже не було серед живих – він помер 20 грудня 1971 року.
             Зі смертю героя прородньо вичерпується й тема, але застерігаю собі можливість час від часу склавіатурити щось атлантичне :-)

Comments

дякую,

[posmixator.livejournal.com]

дуже цікава історія, дуже гарно написано!

Re: дякую,

[tin-tina.livejournal.com]

Це я дуже дякую всім, у кого знайшлися час і терпіння все це дочитати :-)
А хто би зацікавився мистецько-біографічними творами Б.Гориня, то ще я би рекомендувала його "Тугу за великою Л", це вже про повоєнне еміграційне художнє середовище.