Ще з Атлантиди

[tin_tina]

Мемуарна ілюстрація до попереднього

Падалка і Седляр

Тих, хто зверне увагу на стилістичну схожість з уривком “Альбатросів”, прошу не дивуватися – автори цих текстів були подружжям. Отож, далі – фрагмент зі спогадів Володимира Куліша (сина Миколи Куліша) “Слово про будинок “Слово”.

Нарешті, закінчуючи огляд під’їзду число 2, згадаю двох нерозлучних приятелів – прекрасних малярів Падалку та Седляра. Вони навіть жили разом. Седляр не був жонатий, парубкував, зате Падалка мав дружину, яка мало чим уступала йому ростом і вона була головна моделька для майже всіх картин, особливо фресок, відомих у ті часи на стінах Краснозаводського театру, за які Падалку й Седляра було розстріляно. Падалка високий, підстрижений під спудея, надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синка. Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, ескізів, декорацій, незакінчені пейзажі, а над усе повно плахт, кераміки, як у якому українському музею. Його картини й були дуже українські, свіжі, як фольклор, дарма, що били його за “формалізм”, ворожий народові... Падалка ніколи не відмовлявся заграти у відбиванку за пиво. Седляр, у протилежність до Падалки, тихий, скромний, мав з дитинства ваду в нозі, тож трохи налягав на неї, тому участи у спортових змаганнях не приймав, зате був гарячим “кібіцом”. Їхнє життя обірвалося нагло після жахливої нагінки “партії” за згадувані мною фрески на стінах Краснозаводського театру. Оцей театр, зовсім модерний, побудували на смердючій площі Кінного базару. Виникла, мовляв, потреба створити театр у фабричному районі під боком, а не далеко в центрі. Можливо, це було зроблено тому, щоб поставити український храм мистецтва серед гамору перекупок та кінського гною. Оформлювали цей театр Падалка і Седляр в монументальному стилі прекрасними фресками, що зображували сільськогосподарське та індустріяльне життя соціялістичної України. Вони були такі українські, що викликали зразу бурю критики, звичайно, партійної, яка питала, хто дав право так розпанахатись формалістично контрреволюції? Згадали при тому вчителя згаданих мистців Михайла Бойчука, “агента митрополита Шептицького” (в агенти митрополита Бойчук втрапив тому, що одержував субсидію від Шептицького під час свого навчання в Парижі). Вже після ліквідації мистців, багато студентів, інтелігентів і робітництва ходили до того театру, щоб побачити ті стіни, на яких фрески докладно позамальовували. Після багатьох років я мав нагоду оглядати церкви у Франції та в Південній Америці. Вони мали розписи, дуже подібні до тих, що їх малювали в Україні “формалісти”, лише куди, куди слабші.