![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
В ины страны незнаемы пресели…
Герой наступного тексту – для різноманітності особистість дуже відома, один з тих, хто формував облік епохи. Ми знаємо його під іменем Івана Федорова.
Іван Федоров – це якраз ім’я. На білоруських і українських землях в 16-у столітті саме йшла прізвищева революція, а в якості прізвищ найчастіше виступали слова, похідні від місця проживання чи володіння, тим-то рідні брати могли одержати різні прізвища, як Марко Журавницький і Михайло Свинюський, по-різному могли називатися батько і син. На російських землях цей процес відбувся дещо пізніше. Варто би відмітити, що називали Івана Федорова також ФедорОвичем, суфікс –ич мав би свідчити про шляхетське походження, це підтверджувалося також тим, що він мав власний герб. З цієї та з інших причин виникла маса гіпотез про білоруське, сербське, чеське і не знаю, яке ще походження Федорова, герб його ідентифікували як герб роду Рагоз.
До речі, називаючи в тексті про Гальшку князівну Острозьку та Івана Федорова земляками, я зовсім не хотіла склепати чергову гіпотезу про його родовід, а тільки намагалася відмітити безперечний факт: на протязі якогось часу в кінці 70-х років 16-го століття вони обоє жили у Волинському краї. Навіть і померли майже одночасно. з різницею в рік. Цілком могли бути знайомими, адже покровителем Івана Федоровича був дядько Гальшки, князь Василь-Костянтин Острозький. І справді, раз дослідники дуже серйозно виясняють питання про те, чи зустрічалися Іван Федоров та Семен Будний (вони листувалися) чи там Андрій Курбський (дасть Бог, доберемося до його волинських пригод), то чому б такому гнилому романтику як я не спробувати вияснити, чи були знайомі Першодрукар і Чорна князівна? Якщо цьому щось заважало, то хіба лиш усамітнений спосіб життя Гальшки і її гаданий психічний розлад. Адже Івана Федорова приймали у найвисокопоставленіших аристократичних колах Речі Посполитої і Центральної Європи, він зустрічався з Сигізмундом Августом і «панове-радою», з його наступником Стефаном Баторієм, з імператором Рудольфом, саксонським курфюрстом і поріднився з поважаними львівськими обивателями.
Те, що ми знаємо про Івана Федорова, змушує нас припустити, що він здобув високу освіту, причому це не хаотичні знання талановитого самоука, а освіта цілком академічна. з добрим володінням латиною і грекою та й сучасними європейськими мовами (щодо німецької то це цілком безперечно0, дуже ґрунтовним знайомством із західноєвропейською книгою та гравюрою та й ще з масою інших речей. Саме це і дивує дослідників: чи то Московія того часу зовсім не була настільки відгороджена від решти світу, як ми звикли уявляти і як переконували росіян з часів Петра І, чи то Іван Федорович і правда не з Москви походив? Я б швидше припустила перше, оскільки ім’я Ioannus Theodorus Moscus знайшли у списках студентів Краківського університету (там і деякі наші попередні герої вчилися), причому дата запису – 1532 рік – цілком співвідноситься з відомими нам датами життя Івана Федорова: він помер у 1583 році. Навіть якщо це якийсь інший москвитин, то все одно факт примітний.
Так що, можливо, Іван Федоров не був би задоволений тим «робітничим» обліком, яким його наділили творці московського та львівського обліку, звичайно, в майстерні він одягався по-робочому, але, коли зустрічався зі своїми високородними покровителями, то дотримувався тодішньої моди, як же інакше?
Одним з усталених «федоровських» міфів є уява про його постійну бідність і злидні. Безумовно, як у кожної людини, що більше піклується про духовне, ніж про хліб насущний, у нього могли бути матеріально важчі періоди, але, виявляється, невдовзі після його смерті його син одержав від боржників належні батькові значні грошові суми (переважно як плату за раніше поставлені книжки). Відомий же епізод – він навіть у фільм втрапив – як то він на колінах випрошує у львів’ян гроші для заснування типографії, свідчить тільки про добре знання психології цих самих львів’ян. Оскільки ця психологія так дуже не змінилася, то кожен, хто її знає зсередини, підтвердить: з такими справами краще йти не до власть імущих, а звертатися безпосередньо до простолюду. На коліна ставати не конче, але варто добре розчулити присутніх, тоді вони, як то і нині трапляється, можуть і останні збереження віддати.
Таке розуміння психології українців, особливо ж галичан, не надто властиве сучасним росіянам. Чи то вони встигли змінитися, чи то Іван Федоров був зі всіх точок зору винятком серед своїх співвітчизників?
Але все це – тільки затягнутий вступ, а власне до теми – деякі епізоди із життя Івана Федорова, стягнуті з прецікавої книжки книги Е.Л.Немировского «По следам первопечатника». Оскільки російську історію я знаю не найліпше, то московський (і білоруський теж) період життя знаменитого друкаря залишу тим, хто тут орієнтується краще, а сама займуся тим, що мені ближче – галицько-волинським. Та, чесно кажучи, тут ми знаємо більше, збереглося чимало справжніх документів і жива пам’ять теж. Може, хоч у цьому нам, скромним недержавним народам пощастило: ми не обтяжені знаннями про психічні, сексуальні та інші збочення правителів різного калібру, а можемо пам’ятати про дійсно важливе?
От, наприклад, що трапилося з Іваном Федоровим на Волині – епізод цілком в дусі пригод сімейства Борзобагатих-Журавницьких. Князь Острозький, бажаючи облагодіяти свого підопічного, призначив його «справцею» дуже відомого Дерманського монастиря. Але тим самим Іван Федоров опинився у епіцентрі лютої ворожнечі між двома селами: Спасова, власністю вдови гетьмана Ходкевича, Катерини Вишневецької, та Кунина, підлеглого монастирю. Як то було звичаєм епохи, мешканці обох сіл мали характер войовничий та легкозбудливий, тому різні наїзди, грабунки, бійки, підпали не сходили з порядку денного. Чергова битва у цій безперервній війні відбулася у серпні (що за місяць такий войовничий) 1575 року: кунинці, скориставшись смертю Ходкевича, наїхали на спасівців і, за свідченням возного Луцького повіту, Юрія Рогачівського, спалили у кількох місцях сіно, двох спасівців – Єрмака та Сидора «позбивали і поранили», відібрали у них 20 грошів, два сіряки, дві коси, кобилу з возом та хомутом. «Для прошения справедливости» спасівці звернулися «до Ивана Друкаря, справци монастыря Дерманского». Він, як людина справедлива, наказав награбоване повернути, а двох найбільших забіяк – Івана Шишку з Миколаєм – покарати.
Але тут у сусідські суперечки втрутився сам князь Острозький, який ревно захищав своїх підданих, а суперників не терпів. Наступний наїзд на нещасних спасівців був здійснений «за властным росказанем его милости князя воеводы Киевского» (документи Луцького гродського суду). очолити наїзд довелося Івану Федорову.
2 квітня 1576 року Іван Друкар, справця монастиря Дерманського, як розповідають із властивою епосі детальністю документи, «маючи при собе слуг, бояр, подданных монастырских немало», наїхав на маєток спасівських панів Єсифа та Василя Малиновичів, самих панов и подданных их позбивали и поранили», погнали з собою рогату худобу і овець, забрали «сіряків п’ять, плахту одну, кожухів два, поясів з калитками два, у котрих калитках було готових грошів десять, шапки дві» (знов ті сіряки. чи вони ними з князем Острозьким ділилися?).
26 червня і 31 серпня наїзди повторили.
Документи про це були опубліковані І.І.Малишевським і вельми шокували тогочасних істориків. Але, думаю, все описане цілком відповідає духу тої буйної епохи.
Ще один збережений документ – розпорядження від князя до Івана Федорова. як справці монастиря, звільнити підданців з с.Білашів від тяглової повинності, оскільки вони несуть військову службу – схоже, залишки дружинного землеволодіння.
Може виникнути законне питання: чому князь острозький тримав Івана Федорова на явно непідходящій посаді, а не забрав його відразу в Острог? Одне з пояснень – Острог тоді ще князю не належав. Хоча Гальшка передала дядькові свої володіння ще у 1573 році, однак під час її ув’язнення її майном розпоряджався король, що зовсім не спішив розлучатися з таким ласим шматком. Наступник Сигізмунда Августа, Генріх Валуа, прагнучи заручитися підтримкою впливового магната, відступив йому острозькі володіння у 1574 році, однак Стефан Баторій знову вирішив, що справа суперечлива. Остаточно все владналося лише в листопаді 1576 року. Тоді ж князь Василь-Костянтин повністю змінив королівську адміністрацію своїми урядниками і нарешті зайнявся організацією видавництва, школи, залученням літераторів, перекладачів, друкарів. Номінально управителем Дерманського монастиря Іван Федоров вважався до 1580 року.
Припускається, що до стабілізації становища із Острогом типографія вже діяла в Дермані, але випускала тільки малоформатні видання. Дерманський монастир був багатим і відомим, мав давні книжні традиції та бібліотеку (Цю саму Дермань вважав своєю батьківщиною Улас Самчук, автор, крім всього іншого, прецікавих спогадів «На білому коні», «На коні вороному» і «П’ять по дванадцятій», які рекомендую всім. хто цікавиться воєнною і післявоєнною історією. Ну, а про те, що Дермань була одним із центрів формування УПА, думаю, навіть нагадувати зайве).
Якщо ж перейти до справ суто сімейних – Іван Федоров був одруженим, багато документальних слідів залишилися від його сина та невістки, але про дружину нічого не відомо, а вона, безумовно, згадувалася б у галицьких та волинських документах, якби була жива. Так що, схоже, померла досить рано. А сина називали Іваном Друкаревичем. Якщо ж йому також належало прізвище Красовський – а є й такі припущення, то його життєпис можна було би вставляти як другу дію тої історії, першою частиною якої був «пашквіль». Він став черговим героєм і жертвою у війні за свободу слова.
Але все по порядку. Цитуючи вже згадану книгу Немировського: «Перший раз ми зустрічаємося з ним (сином Ів.Федорова) 2 березня 1579 року; Іван Федоров видає йому довіреність на одержання боргу від Пилипа Остапковича.
У 1579 чи в 1580 році Іван Друкаревич одружився. Його обраницею стала Тетяна з української сім’ї Анципорковичів, що жила у власному будинку на Краківському передмісті – на Широкій вулиці навпроти церкви святого Юрія (зараз це, звичайно, центр міста). 22 серпня 1580 року Анципорковичі будинок продали. Тетяна за свою частку одержала 7 золотих. У 1580 р. Іван Друкаревич переїхав у Острог, де допомагав батьку у типографії, що в той час друкувала Острозьку біблію. В документі від 5 вересня 1582 року він названий Іваном Друкаревичем із Острогу.
Після смерті Івана Федорова його сину довелося вести фінансові справи. (…) 4 лютого 1584 року Іван Друкаревич видав Ганушу з Острогу довіреність «одержати борг в сумі 15 литовських кіп, позичених його покійним батьком, друкарем Іваном з львівського Підзамча, Нестору, протопопу із Заблудова». 27 березня син друкаря уповноважив Мартина Голубникевича одержати борг у сумі 100 золотих з власника паперової фабрики в місті Бузьку, Варфоломея».
Подібних документів залишилося багато, цікаво, що в одному з них Іван Друкаревич названий старшим сином Івана Федорова. Отож, були й інші діти, але про них вже зовсім нічого не відомо.
Рання смерть Івана Друкаревича була драматично. В 1592 році Львівське братство подало константинопольському патріарху Ієремії, що саме відвідав Львів, скаргу на єпископа Гедеона Балабана (відомий тим, що спершу був ревним ідеологом церковної унії, потім – ревним противником). Серед інших, тут фігурувало також звинувачення в тому, що згаданий владика посадив «Івана, сина друкаря» в яму і «насмерть заморив». Чим же прогнівив Іван Друкаревич церковного ієрарха? В своєму листі від 3 лютого 1586 року Гедеон Балабан признавався, що засадив у львівську тюрму Івана Красовського за писання обурливих «рим», тобто вірші проти його преподобія. Якщо співставити це визнання з тим, що в 1585 році Івана Друкаревича вже не було серед живих, то, думаю, вже не залишиться сумнівів і щодо особистості поета, і щодо особистості сина Івана Федорова. Либонь, він став на бік братства у його затяжному конфлікті з єпископом і чи то сам склав, чи тільки надрукував вірші, якось спрямовані проти Гедеона Балабана. Отож, війна між поетами і владоємцями швидко загострювалася, Івану Журавницькому у свій час обійшлося годинним ув’язненням і публічними перепросинами. (Цей Балабан завжди викликав у мене антипатію, що у свій унійний, що в протиунійний період).
Після смерті чоловіка фінансові справи залагоджувала Тетяна. В березні 1588 року вона продала обладнання палітурної майстерні – останнього, що залишилося в сім’ї від типографії Івана Федорова…
Ще одне, що зв’язує Першодрукаря і Чорну князівну – обоє після смерті не можуть заспокоїтися. Могилу Федорова виявили колись (у 1975 р.) на території львівського Онуфріївського монастиря. Знайдено були останки двох людей – один літній і другий років 25. Якраз би підходило Ів.Федорову та його сину. Пізніше ті останки разом з музеєм книги перебрався у мистецьку галерею, ще пізніше – у приміщення поблизу палацу Потоцьких, так що першодрукар міг би заглядати на Форум видавців. Але от чогось він непокоїться, хтось нібито вночі по фондах і коридорах ходить і тяжко дихає, особливий шум діється в день всіх святих і на Різдво. А то ще якась книжка сама з себе впала і відкрилася на розділі «Чин погребіння». Якісь там були розмови, що після остаточної експертизи перепоховають Івана Федорова, раз він вже так цього хоче. Хоча – а чим так зле? Хіба може бути краще місце вічного перебування для друкаря?
А от його автограф
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2008-09-24 10:36 am (UTC)no subject
Date: 2008-09-25 05:51 am (UTC)no subject
Date: 2008-09-24 12:01 pm (UTC)no subject
Date: 2008-09-25 05:55 am (UTC)no subject
Date: 2009-01-02 10:21 pm (UTC)no subject
Date: 2009-01-08 07:37 am (UTC)