tin_tina | Про татарських полонеників

Ми не зрозуміємо 16 століття, не враховуючи одної обставини – над нашими землями в той час постійно нависала загроза нашестя із сусіднього мусульманського Сходу. Відоме висловлювання: «У нас чи є перемир’я, чи ні, а ми все одно ніколи з коня не зсідаємо», та і ще одне – залишився хто-небудь на Україні, чи всі вже втрапили в ясир.
Надія на захист від центральної влади була невеликою: перебуваючи на порівняно безпечних литовських чи польських землях, ця влада не вельми турбувалася про південно-східні окраїни держави. Доводилося покладатися на власні сили, це і було одним з факторів виникнення козацтва, яке вписало таку яскраву сторінку в українську, а, можливо, і у всесвітню історію. Але це вже кінець 16-го століття і пізніше, а описуваний період – час «козакуючих князів». Історики досі не визначилися, чи вважати цих князів та бояр прямими попередниками козацтва. Згідно з найновішою історичною модою, Дмитро Вишневецький вже знову не засновник Запорізької Січі, на цей раз з архітектурних міркувань. П.Загребельний навіть вважає авантюрного князя і пісенного Байду цілком різними людьми, хоча якраз тут ні історики, ні народна пам’ять не сумніваються – саме Дмитро Вишневецький був страчений у Стамбулі і зберігав при тому мужність до самого кінця, саме його запам’ятали як Байду.
І був він такий не один – історики виділяють цілу групу, можливо, навіть клан козакуючих князів, куди, крім Вишневецьких, входили Сангушки, Немиричі, Чапличі, Сенюти. Саме з цієї останньої сім’ї походить наш наступний герой, пан Сенюта, але з’являться і деякі інші знайомі, бо його дружина, Марина Олехнівна, доводилася чи то сестрою, чи то небогою войовничому владиці Івану-Іоні Борзобагатому-Красенському. Виходячи з її віку, вона швидше належала до наступного покоління, але для даного періоду була характерною велика різниця у віці між старшими і молодшими братами і сестрами. У всякому випадку, була ровесницею і своячкою поетів Журавницьких й амазонки Ганни Сокільської.
Отож, переносимося у 1563 рік. Ті, хто читав оповідання Ор.Левицького «Пан Сенюта», нічого особливо нового не знайдуть, всіх інших цікавих – прошу.
Пані Сенюта

Серед Сенют, поріднених з Чапличами, було чимало вірних різних протестантських церков, але Іван Сенюта залишився православним: вперше ми з ним зустрічаємося під час обряду, учасником якого він був, а зберігся цей древній обряд, либонь, лише в українській православній церкві. Цей обряд – побратимство, яке створювало між тими, хто його прийняв, зв’язок, ще тісніший і міцніший, ніж родинний. Його учасницями могли бути і дві жінки, які тоді називалися посестрами, а залишилися напівказкові перекази про хлопця і дівчину, що стали – він – її побратимом, вона – його посестрою (згадаємо «Вілу-посестру» Лесі Українки).
Отак побраталися власник села Хмелева в околицях Володимира, Іван Романович Сенюта, і його давній приятель Олехно Лісота. Вислухавши прийняту в такому випадку молитву: «Господи Боже наш, любве совершителю, милости наставниче! Пошли благодать Св.Духа на раби сии твоя, их же сподоби братми бити, і даждь им любов свою неокрадену і безблазену до последнего дихания, …, да любят друг друга без зависти і без блазна во вся дни живота их», побратими обмінялися хрестиками, випили вино з одного кубка і поцілувалися. Пан Сенюта довірив захисту побратима свою сім’ю – дружину й малого сина, бо сам збирався в далекий і небезпечний похід, розділяючи з князем Вишневецьким ще одну його відчайдушну пригоду. Як виявилося, останню.
Рід Вишневецьких завжди мав якісь справи і претензії у сусідній Волощині (Молдові) і був поріднений з тамтешніми господарями Могилами. Отож, після всіх своїх пригод в Польщі, Литві, Московії, Туреччині (де його прихильно приймали Сулейман та Роксолана), князь Вишневецький подався у Волощину, де мав або підтримати одного з претендентів на господарський престол, Гераклідеса, або й самому спробувати щастя. Чи не планував честолюбний князь створити буферну державу, до складу якої спершу входила б тільки Волощина, а потім – хто зна? Але вийшло не так: партія, що запросила Вишневецького, не мала ні сили ні охоти особливо йому допомагати, і княжому загону довелося поспіхом покидати Молдову. Як на те, в дорозі він розхворівся, навіть не міг їхати верхи, а везли його на возі. При наближенні великого ворожого загону князю і комусь з його найближчих друзів (може, й Сенюті) довелося ховатися в копиці сіна. Але їх випадково знайшли і віддали волохам, а вже ті видали князя із соратниками туркам. А далі вже всі знають – «твоя віра недобра, твоя донька погана» і ребром за гак (щодо характеру страти точних відомостей нема, може, було простіше. На допомогу Роксолани вже не можна було розраховувати, її, правдоподібно, не було вже серед живих, датою її смерті називають 1558 рік).
Звістки про це швидко дійшли до Волині, де пані Марина у тривозі чекала свого мужа. Спершу з’явилися страшні вісники – скалічені воїни із загону пана Сенюти. Волохи декого відпустили, відрізавши кому ніс, кому вухо, кому випаливши очі. А далі розійшлися чутки про героїчну кончину Вишневецького. Що сталося з Сенютою, ніхто не знав. Якщо й залишився живим, то хіба десь у страшному турецькому полоні, в пустинях, звідки й ворон костей не доносить.
Від горя молода жінка розхворілася. Відомості про це зосталися в судових документах, з яких також зрозуміло: на беззахисну пані Марину накинулися злі сусіди і кредитори, у яких її чоловік позичив значні суми, збираючись у свій нещасливий похід. Першим підняв тривогу якийсь Нухим Шимонович. Судячись з ним, пані Марині довелося згодитися з пропозицією прихильних до неї суддів визнати чоловіка загиблим чи зниклим без вісті. Так вона могла сподіватися врятувати хоч частину майна. Справа в тому, що Хмелів, на який претендували кредитори, Сенюта раніше передав дружині, забезпечуючи тим її віно. Такий маєток розглядався як іпотечний і не міг бути відчуженим за борги мужа. (От, до речі, цікава примітка до іншої книги – «майно, віддане під заклад, це «майно мертвої руки», по-французьки mort gage, а в сучасній англійській mortgage і означає іпотеку»).
Але це був тільки початок. Ще один претендент на Хмелів, далекий родич Сенюти, Михайло Болгарин, намагався навіть не через суд, а силою відібрати маєток, її ж з сином прогнати – йому вдалося роздобути королівські «ув’язчі листи». На щастя, пані Марина зарані була попереджена, так що зібрала селян, які віддано любили і її, і її зниклого чоловіка, роздала зброю, закрила ворота та ще й возного із суду прикликала. На вимогу Болгарина негайно відкрити ворота, відважна жінка відповіла, що Хмелів належить їй, а пан Михайло може позивати її до суду, якщо думає, що правда на його боці, а не чинить насилля. Тоді Болгарин став ламатися у двір, наказавши своїм людям стріляти із рушниць, аркебузів, луків, навіть і пускати запалені стріли. Але захисники зуміли відбитися, погасили пожежу, а тим часом із сусідніх сіл збіглися люди їм на підмогу. Болгарин відступив, а пані Марина наступного ж дня внесла скаргу в судові книги, де й сповістила про напад і про значні руйнування.
Допомоги від рідні чекати не доводилося, родич Борзобагатий саме вів війну за володимирське владицтво і ніяк не підтримав осиротілу Марину. Та він не з таких був, щоб особливо комусь допомагати, хоч би й родичці. Так що клопоту у пані Марини вистачало, може, воно й на краще, бо хворіти їй було ніколи. Один тільки помічник і друг їй залишився – чоловіків побратим, пан Олехно Лісота. Він платив найбільш нав’язливим кредиторам із власних засобів, займався господарськими справами, приглядав за маленьким сином Марини, Грицем, а потім навіть закинув свій невеличкий фільварочок, зовсім переселившись у Хмелів.
Надія на повернення чоловіка слабшала. Чи треба дивуватися, що, коли через три роки, Лісота став умовляти пані Марину в церковному порядку визнати мужа мертвим, вона, ще раз виплакавшись, згодилася і. залагодовши всі потрібні обряди, відчула себе вдовою. Ті три роки дуже зблизили Марину і Лісоту, вона давно помітила, що побратим чоловіка до неї небайдужий. В 1566 році вони побралися (сам цей термін у три роки був успадкований від давньоруських часів, після його закінчення чоловік чи дружина зниклого безвісті могли вважати себе вільними і вдруге одружуватися).
Лісота «пристав у прийми» до дружини, тому не записав їй ніякого віна, навпаки, це вона його обдарувала, зробивши необхідний запис про те, що пан Олехно сплачував вірителів, вніс у дім чимале майно і не раз показував їй свою подружню любов.
Олехно і Марина прожили разом 4 роки, у чималенького вже Гриця з’явилася сестричка. Що ж стосується Марини… Вона любила свого другого чоловіка, спокійну людину і доброго господаря, але швидко помітила, що він – не пара пану Сенюті, а «плохута чоловік, м’якушка». Коли збирали всю шляхту на посполите рушення, то пан Лісота прикинувся хворим, сховався і їй звелів ховатися, але пан підкоморій знайшов їх у найдальшій кімнаті, і яке ж то була ганьба! Довелося заплатити великий штраф.. А потім внадився у їх дім дуже неприємний сусід, який у найскандальніший спосіб скривдив і вигнав свою дружину, певний пан Вовчко. Цей непрошений гість став переслідувати Марину своїми залицяннями, а діставши заслуженого ляпаса, напав на дім Лісот, побив їх і пограбував. При Сенюті і близько нічого такого не могло бути! Але ж не всім Бог дає одинаковий талан…
Однак спомини про першого чоловіка все поверталися. Як виявилося, недаремно…
14 серпня 1557 року, на празник Пречистої, Марина приїхала до Володимира помолитися. Коли почалися звичайні моління за недужих, полонених, у морі потопаючих, всі присутні опустилися навколішки, а багато хто плакав, не ховаючи сліз, - щойно пройшов черговий набіг і майже кожна сім’я когось втратила. Заплакала й пані Марина, а, вийшовши у місто, почула приголомшливу новину. Її запевняли, що пан Сенюта живий, що він кілька днів тому повернувся до Володимира, страшенно виснажений полоном, далекою дорогою і хворобою, яка з ним приключилася. І тут дізнався про новий шлюб дружини.

Виявляється, що турки стратили Дмитра Вишневецького та Івана Пясецького, а всіх інших, між ними й Сенюту, продали на галери. Йому якимось чудом вдалося втекти, але добирався додому довго та ще й хворів. Звістка про шлюб Марини й побратима, схоже, стала для нього страшним ударом. Його володимирські друзі запевняли, що й самі не сумнівалися у його загибелі. Марина ж, не осмілившись зустрітися з першим чоловіком, повернулася додому, вирішивши підкоритися всякому рішенню Сенюти. При такому збігові обставин Сенюта, пані Марина і Лісота могли згодитися вважати її другий шлюб недійсним, що підтвердив би і духовний суд. Але вийшло не так. Лісота черговий раз проявив слабість характеру – не відважився зустрітися з побратимом, а, залишивши дома дружину з двома дітьми, забрав частину майна і спробував сховатися у свого покровителя, князя Чарторийського. На бік Сенюти стали його прихильники-селяни, вони не дали перегнати худобу з Хмелева, а, навпаки, відразу ж дали знати Сенюті. Той же, взявши з суду возного і свідків, мерщій поїхав у Хмелів, відбив череду і, дуже роздратований, приїхав у дім, де його у найбільшому хвилюванні чекала Марина. Що ж, Сенюта «за великим и незносним жалем своїм», не побажав навіть побачити дружину, а послав до неї возного зі словами докору і таким рішенцем:
«Він тебе за жону собі мати і з тобою мешкати не хоче, а як мужа твого тут нема, тоді й ти тут у дворі не мешкай, піди собі за мужем своїм, бо теж муж твій і ти сама до двору і маєтності моєї нічого не маєте”.

І тут Марина проявила велич духу і відвагу, з якою мало що може зрівнятися. В той час. як у неї, мабуть, серце розривалося від болю, вона не плакала і не сказала ні словечка докірливого, тільки відповіла, що «через те заміж пішла, що відомості не мала, аби пан Сенюта живий був, а тепер, ні в чім йому не спротивляючись, дім і маєтність йому поступає. І дійсно поступила, вибравши деяке плаття біле, і гроші, що там мала, оддала, коня і васажка (пропонованого Сенютою) не брала, і з дитям, з дочкою, і з челяддю, з двома дівками, з двору пріч пішла». А вона ж і сина залишила!
На пам’ять про неї залишилися речі, які той же возний описав: «скриня велика, а в скрині обрус і шапка оксамитовая брилеватая, а в малій скриньці кошулька, вишиваная шовком чорним (і досі вважається, що вишивки чорним – це на пам’ять загиблих у боях з татарами й полонених) і поясок венецький, дві гальки мила, а в другій скриньці бобки крамні і зілля татарське; в шкатулці коріння перцю, шафрану, інберу потрохи. А в тій же коморі горщик масла і діжка угорків солоних, коробка крохмалю, а на горі, на тій же коморі, полоть м’яса, півсала, бодня маку трушеного, черешень бодня, абареників десять». Хмелів теж зостався Сенюті, про своє віно Марина навіть на заїкалася.
Про дальшу долю Марини нічого не відомо. Можливо, вона перебралася до Лісоти в його убогий фільварок або ж вони разом кудись від’їхали. Пан Сенюта одружився вдруге в 1571 році з панною Ганною Хоболтовською, донькою володимирського судді. При цьому він формального розлучення з Мариною не брав, таким розлученням, видно, вважалася його відмова від колишньої дружини, передана через возного при свідках. Досить скоро, в 1578 році, Сенюта помер, поділивши у заповіті своє майно між Григорієм, сином Марини, і маленьким Іваном, сином Ганни. Але той злощасний розрив з першою дружиною так і залишився рубцем йому на серці, в тому ж заповіті він все ще докоряє Марині за те, що вона, не дочекавшись його, за другого вийшла.

Якщо можна вивести з цієї сумної історії якусь мораль, то хіба таку – інколи для того, щоб зрозуміти і простити, треба більше мужності, ніж для геройських бойових подвигів.