tin_tina | Шептицький, Сліпий, Хомишин та інші

Прекрасні дипломати

Зауваження Костельника про «прекрасних дипломатів» (хоч і голодранців) не є, як би здавалося, чистою спробою піддобритися. Насправді серед тих чиновників, з якими спілкувалися тодішні діячі УГКЦ, вже знаходилися такі, що не бажали чи й не повинні були відповідати класичному образу «несамовитого більшовика». Підозрюю навіть, що сам цей образ почав виходити з моди, хоча ще й траплявся. У «Доповідній записці підполковника держбезпеки С.Каріна-Даниленка наркому держбезпеки УРСР С.Савченку про зустрічі та переговори з представниками греко-католицької церкви» цитується опис якогось з представників влади, зроблений Г.Костельником:

«Костельник продолжал: «Упаси меня бог, господин министр (так титулували Даниленка, хоча, як він сам уточнює, всупереч його бажанню і незважаючи на його заперечення), я не хочу этого (уточнення – судити про Радянську владу по гірших її представниках), но Вы не станете отрицать того, что цветы ценят по тому, как они пахнут. До сих пор мне приходилось нюхать...»

Костельник при этом сделал гримасу и продолжал далее: «Я беседовал с одним представителем власти, который мне очень запомнился: волосы всклокочены, глаза буйные, на боку пистолет больше, чем он сам». «Вы, говорит он мне, паук! Паук, - понимаете? Распустили здесь паутину по всей Галиции и ловите людей».

В области дипломатии прямой способ выражения своих мыслей – неплохой способ, а, пожалуй, лучший и кратчайший путь к достижению своей цели, но, поверьте мне, этот представитель власти в дипломаты не годится, ибо он не только не мог добиться своей цели, а отбил у меня охоту разговаривать с представителями Советской власти».

Смеясь, я извинился за этого представителя власти и заметил Костельнику, что это, очевидно, было давно и Советская власть с тех пор, надо полагать, воспитала уже такого самородка-дипломата».

Якби розмова велася на рівних, Костельник чи будь-який інший опонент Каріна-Даниленка міг би заперечити, що з подібними неотесами їм доводиться мати справу постійно, причому в ситуаціях, коли будь-яка людина розраховує на дотримання певних норм поведінки. Наприклад, при звістці про чиюсь смерть.

З «Оперативного повідомлення 5-го відділу 2-го Управління НКДБ УРСР про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та його оточення» від 5 листопада 1944 року.

«Костельник очень красочно и образно передавал прием его и Котива председателем Горсовета Бойко, а Котив все время подтверждал рассказ отдельными репликами.

По словам Костельника, когда они зашли в приемную Бойко, им сказали подождать. Между прочим, никто за время их ожидания не предложил даже сесть.

Спустя полчаса к ним вышел Бойко, пригласил их в кабинет, сам пошел впереди, а они сзади (за тодішніми галицькими мірками, дуже грубе порушення правил пристойності, через таке можна було навіки зіпсувати собі репутацію) В кабинете, не садясь сам и не предлагая им присесть, Бойко спросил: «Что вам надо?». Они начали говорить ему, что пришли известить о смерти митрополита, но Бойко их сразу перебил и, не дав закончить, сказал, что уже знает об этом. От такого грубого и резкого приема они несколько растерялись и не знали, о чем дальше говорить с ним (...) Бойко во время этого приема не предложил им ни разу сесть и вообще разговор происходил как-то на ходу».

Зате повною протилежністю була зустріч з Даниленком.

З цієї ж доповідної записки:

«После этого Костельник и Котив начали рассказывать о приеме их Даниленко.

Даниленко принял их в здании Облисполкома. Описав кабинет, в котором происходил прием, они подчеркнули, что кабинет был не очень комфортабельным, но он здесь проездом и пользуется чужим кабинетом. Даниленко принял их исключительно вежливо и культурно. Когда они заявили ему о смерти митрополита, им неизвестно, знал ли он об этом, но он не подал вида, выслушал это сообщение очень серьезно и, высказав им свое соболезнование, тотчас же попросил их сесть. (...) Даниленко им заявил, что он намерен посетить игумена Климентия и митрополита Слепого, чтобы лично выразить им свое соболезнование и тут же извинился, что он не сможет прийти в черном костюме, как это следовало бы, так как он приехал сюда по делам и имеет только рабочий костюм (...)

По словам Костельника, на него Даниленко произвел очень глубокое и прекрасное впечатление, и он никогда не предполагал, что большевики имеют таких высококультурных государственных работников. Он думает, что если есть еще такие люди в советском государственном аппарате, «тогда Украина будет такой, как мы бы желали». (Кінець цитати)

Якби Костельник знав інтенції Даниленка так, як знали їх інші візаві «міністра» чи як знаємо їх ми – маючи в своєму розпорядженні його власні записи – то віддав би належне рівню видресируваності «госработника», однак зовсім не його культурі. Бо насправді Карін-Даниленко всього лишень виконував завчену і наперед визначену роль. Либонь, класичну роль «доброго слідчого», який в уяві арештанта протистоїть «злому слідчому», хоча в дійсності обидва є виконавцями тої самої стратегії. У всякому випадку, от як сам Даниленко описує свою поведінку під час тої самої зустрічі:

«Действуя согласно полученным от Вас (комісара держбезпеки УРСР Савченка, на ім’я якого написана доповідна записка) указаниям, с траурным выражением на физиономии, я выслушал Костельника и Котива и выразил им от своего имени соболезнование».

Трохи пізніше, під час відвідин Климентія Шептицького и Йосифа Сліпого, Каріну-Даниленку вручили невеликий пам’ятний подарунок. Подарунок йому не сподобався.

«Подарок – простая шитая цветными нитками картинка, вроде иконы небольшого формата, символизирующая двумя обнимающимися украинками воссоединение Западной Украины с великой Украиной с изображением вверху Шептицкого.

Я не счел удобным отказаться от этого, с позволения сказать, «подарка» и, приняв его, просил передать Клименту Шептицкому свою признательность».

Як на мене, якщо й перевершував Карін-Даниленко Бойка, то лише за рівнем лицемірства. Можливо, Костельник і оцінив би це – бо й сам був незлецьким актором. Після зустрічі з Даниленком він висловився так.

«Представителям униатской церкви не следует себя компрометировать близкой связью с Советской властью, так как может настать такое время, когда народ и Рим поставят им серьезное обвинение в том, что они полностью пошли на сотрудничество с большевиками. Но и начатой работы не следует оставлять, нужно только умело пока что играть с большевиками».

Якби вся ця серія не вимагала негайного закінчення, то варто б написати, що Костельник в чомусь був правим, в чомусь помилявся. Думка Риму його не вельми хвилювала, інша справа – народ, а до звинувачень церкви (різних церков) у надто тісному співробітництві з більшовиками, як ми добре знаємо, дійшло. Що ж стосується вмілої гри, то за фактом найрозумніше вчинили ті, хто відмовився грати в подібні ігри.

Однак пояснювати ці максими довелося б тоді, коли б якось розвивалася тема Костельника – колись я вже це пробувала ... Наразі ж серія про УГКЦ на переламі 20 століття майже що закінчена, я планую докинути туди тільки один пост – з описом того, яке враження справила смерть митрополита на різних його сучасників. Декого з них ми вже навіть знаємо.