tin_tina | Син Юпітера – Розв’язка (Reply)

-7- (і вже кінець)
Ну гаразд, часи й умови порівняно 1825 роком змінилися, а як же сам підсудний? Щоб це оцінити, прочитаймо уривки з його свідчень під час процесу. Мені б хотілося їх привести також на доказ того: хоча цей чоловік міг виглядати кумедним і жалюгідним безумцем, то насправді було в нього щось таке – не знаю, як правильно назвати. Божа іскра, апостольський дух? Хто знає, як склалося б його життя, коли б він народився років так на 200-300 раніше: з рівним успіхом міг би втрапити в святі або бути спаленим на вогнищі.

Отож, на питання про те, чому він відійшов від християнської віри, Марцинкевич відповів так:

«Християнську віру я тому покинув, що нема в законі християнському ніякої правди, а одне насильство і мучіння, на кривду нікому жалітися і від свого власного мусить відректися бідна людина. Государ – християнин, і начальство християни, а привели народи в рабство (в оригіналі вказано «в робость», але, як на мене, це просто помилка запису) і краще на світ не родитися чоловіку, якщо він бідний і правдою живе! А спасіння людини залежить від єдиного Бога Творця, що життя йому дав, хто дав людині душу, той і спасти її може, а в інших богах я не маю надії спасіння, бо і сам Творець не може спасти людини без її бажання. А Христос був людиною і пророком, а не Богом, тому я кланятися Христу не хочу, а поклоняюся єдиному Богу, Творцю своєму, і відданий Йому, і десятьох заповідей тримаюся, і в началі Бога боюся творити злі справи, але скільки сил стараюся робити людям добро, а не зло. А єврейських книг я не знаю і закону їх триматися не можу».

(Як би ми не оцінювали цю релігійну доктрину, її навіть і порівняти не можна з тим маніфестом, який Марцинкевич склав на руки суддів сім років тому. Видно, лікарі Кирилівького притулку недарма свій хліб їли – їх пацієнт вже й не заїкається про жодні містичні видіння, не розповідає ні про сина Юпітера, ні про злого духа, ні про дівку-душительку, а викладає цілком раціоналістичну концепцію, яку поділяло не так мало сучасників допитуваного. Він сам згадує про них в наступній частині своїх свідчень)

«Намагаючись пом’якшити враження від своєї промови, Марцинкевич наче пропонує суддям компроміс і на додаткове питання відповідає так: «Коли бідній людині ніякої помочі нема, то краще їй пристати до тих народів, которі тримаються закону Божого. Я ніколи не приставав з євреями, а бажав би пристати до народів руських, у яких з єврейського на руський діалект перекладені книги, і самі вони держаться закону Божого і не дають один одного в обиду. Тому прошу, щоб мене залишили спокійно і визначили в Таврійську губернію, в оріхівський повіт, у волость суботників на Молочних водах, а я готовий присягу принести і підписку дати в тому, що більше християнам противного нічого говорити не буду».

(Ор. Левицький припускає, що Марцинкевич познайомився з духоборами-молоканами під час своїх південних мандрів і йому дуже заімпонували їх солідарність та взаємопідтримка, характерні для раннього періоду кожної, особливо ж переслідуваної релігії.)

Та ба, замість пом’якшити серця суддів, ця пропозиція цілком об’єктивно їх роздратувала. Нерозкаяний грішник пропонує відправити його до таких самих, а то й ще гірших єретиків та боговідступників! Це те саме, що покарати щуку, кинувши її в річку.

Отож, свідчення Марцинкевича, особливо ж його різкі звинувачення на адресу влади, начебто згідні з доносом Рудиковського, ще обтяжили його становище, і без того нелегке. Цього разу і дійсно не видно було підстав оголосити всі його висловлювання маячнею безумця (може, він справді не був божевільним?). Додалася ще одна обставина: пройшов всього рік після польського повстання, отож всі поляки апріорі вважалися неблагонадійними, а до числа поляків гамузом зараховували всякого католика, хоча б, як у випадку Марцинкевича, чистокровного білоруса, дуже сумнівного католика і вже точно ні сном ні духом непричетного до жодного повстання – тут в нього було залізне алібі!

Але нелегко довелося й суддям. Від них вимагався суворий присуд, а вони, в силу вже не раз згадуваної юридичної колізії, не мали чим керуватися. Після фактичного припинення дії місцевого права, що базувалося на Литовському Статуті (хоча сам Статут ще проіснував до 1840 року) і за рік до введення в дію Зводу Законів, у їхньому розпорядженні були тільки Уложення царя Олексія Михайловича і Воїнські артикули Петра І. Обидва ці кодекси давно вже віджили свій вік, застарівши ще більшою мірою, ніж Статут, на якому вони і взорувалися.

Зрештою, київський суд для винесення вироку здійснив наступну «виписку з законів».

1) Уложення глава 22, пункт 24: буде хто бусурменин якимись мірами, насиллям чи обманом, руського чоловіка до своєї бусурменської віри обріже, а знайдеться на це доказ, то такого бусурмана спалити вогнем без милосердя, а кого він руського обусурманить, то того руського відіслати до патріарха чи до іншої влади і вчинити йому указ за правилами св. апостолів і св. отців.

2) Указу 1737 р., листопада 14: якщо з’являться вдавані кликуші, то такий забобон старатися чимскоріше припинити, викоренити і за недопущенням такого з крайнім старанням слідкувати і обережність завжди мати (гм, як на мене, то цілком доречний пункт. Зате вже наступний!)

3) Воїнських Артикулів пункт 3: хто імені Божому хулу приносить і оне зневажає і службу Божу обмовляє і насміхається над словом Божими і святими таїнствами, і цей його злочин доведений, то чи п’яний, чи тверезий він те вчинив, має його язик бути пропалений розпеченим залізом і потім голова відсічена.

Натомість київська кримінальна палата, незадовго до цього утворена з колишнього головного суду (саме члени цього головного суду 7 років тому настояли на рішенні про божевілля Марцинкевича), на ревізію і остаточне рішення якої в грудні 1832 року надійшла справа, від себе докинула ще одну статтю:

«Уложіння глава 2 пункт 1: хто замишляє на государеве здоров’я зле діло і про той злий задум знайдеться допряма (доказ?), то такого по слідству стратити смертю».

Ситуація з фарсової швидко перетворювалася у трагічну, а навіть макабричну. Невже-ж таки славне місто Київ майже посеред просвіченого 19-го століття побачить виконання жахливого вироку з палінням на вогні, пробиванням язика розпеченим залізом, а щонайменше зі «стратою смертю»? І кого, невже страшного злочинця? – ні, бідного безумця, який нікому нічого злого не вчинив.

Але ні до виконання вироку, ні навіть до його винесення справа не дійшла. Чи то деміург, слугою і пророком якого називав себе Марцинкевич, вирішив таким способом врятувати свого шанувальника від ганьби й муки, чи то, як запевнив би хтось з більш земним способом мислення, організм підсудного, і без того знесилений та підірваний безпритульністю й хворобами, не витримав умов повторного ув’язнення, - 7 березня 1833 року «арештант Афанасій Марцинкевич волею Божію помре».

На цьому наша оповідь, природньо, закінчується, як закінчилася і земна путь її героя. За життя він не здобув собі ні багатства, ні слави, а по смерті і сама згадка про нього щезла б безслідно, втонувши, як мільйони інших, в океані часу, якби всієї цієї історії не розшукав Орест Левицький і не описав у статті «Пророк-многовір» («Київська старовина» за січень 1885 року). Наскільки розумію, саме звідти походять всі інші відомості про Марцинкевича.