tin_tina | Кресові українці

Історія Білогорської обителі

Ця обитель існує й досі і має репутацію цілком поважаного святого місця, легко знайти інформацію про неї в інтернеті. Однак ця інформація дещо неповна, от як виглядало все у викладі Познанського, - а він був живим очевидцем чималої її частини.

Почалося все наприкінці 18-го століття, коли «в слободі Білогір’ї мешкала певна вдовиця, Марія Шерстюкова» (всупереч прізвищу на –ов – українська козачка та ще й, як далі побачимо, дещо і ксенофобка). Хто б її знав в першій половині життя, ніяк не запідозрив би в ній майбутньої подвижниці. Марії не пощастило в заміжжі – чоловік виявився гірким п’яницею, з відчаю і вона почала заглядати в чарку, а овдовівши і зовсім пустилася берега – віддала дітей в найми, покинула господарювати, а повністю віддалася таким малопохвальним заняттям, як пияцтво, волочіння, та дрібне шахрайство, себто ворожба. Наче цього мало, розвинувся в неї ще й сексуальний розлад, що змушував її шукати любовних пригод з кожним стрічним і поперечним. Зрозуміло, що Марія й так не тішилася доброю репутацію, а вже ця остання слабість і зовсім відвернула від неї односельців, отож вона даремно блукала полями (підстерігаючи зустрічних мужчин, які в паніці тікали, зрештою, і нічого дивного – їй вже було не менше 55 років). Однак в якийсь момент нещасна жінка отямилася і стала гарячково шукати порятунку, оскільки ж психіатрія була тоді в зародковому стані, то Марія вдалася до помочі релігії – і з добрим наслідком. Сходила вона на прощу в Київ, там її вельми вразили київські печери, а певний схимник, до якого вона вдалася за душевною розрадою, порадив їй кинути грішне життя, смиряти плоть постом і молитвою і копати печери за прикладом київських у придонських крейдяних горах (можливо, від тих гір і походила назва Білогір’я)?

Так Марія і вчинила, - віддалилася у глухе й дике місце і, перебуваючи постійно в пості та молитві, стала рити печеру (крейда крейдою, але таки нелегке заняття). Однослобожани спершу дивилися на цю справу з підозрою, але згодом вчорашня грішниця стала в їхніх очах особою, яка спасається. Варто б відмітити, що у населених українцями місцевостях Воронежчини подібні рукотворні печери нерідкісні (Познанський згадує Лиски, Костомарову, Шатрища), однак особливий успіх випав на долю Маріїного починання. Скоро до неї потягнулися помічники, богомольці, попросту цікаві – і якось так вийшло, що печерна обитель стала конкурувати з офіційною церквою. Ця поважана інституція занепокоїлася – начебто підозрюючи в Марії чи то розкольницю, чи то сектантку. Все, однак, було ще простіше і крутилося довкола свічок, виробництво яких порушувало церковну монополію, ну й, мабуть, пожертвувань, які йшли до печерокопателів в обхід церковної каси. Довго чи коротко – але в 1807 році влада спробувала печери закрити, забивши вхід до них, народ, обурившись, позбивав всі загорожі, це розцінили як бунт і Марія опинилася в тюрмі. Невідомо, як би склалася її подальша доля, але тут підоспіла адміністративна реформа: острогожський повіт був зі складу слободсько-української губернії переданий до воронезької. Ото! – якби не ці переділи 19-го віку, то й теперішні українські кордони могли пролягати інакше.

Однак ув’язненій це вийшло на користь: нове начальство не мало ні часу, ні змоги вникати у справу якихсь незрозумілих схимників і Марію відпустили. Додому вона повернулася якщо не в ореолі святості, то вже точно з репутацією мучениці за віру: «воронезькі хохли» були вкрай неприхильно настановлені до власть предержащих, які поверстали їхніх дідів з козаків у військових поселенців, а тепер і їх самих намагалися обернути в державних селян, відібравши на додачу ще й право на винокуріння.

Не обійшлося і без чуда: певний священник, гонитель Марії, вибрався розігнати печерних богомольців, раптом коні понесли і тільки тоді, коли він збагнув, що це Божа кара і розкаявся, - зупинилися над самою прірвою. Після цього вчорашній Савл перетворився на Павла і гарячого сторонника печерокопачів. З’явився тоді ж у Марії й помічник, Іоан (Іван Тищенко, як зрозуміло з прізвища, теж «хохол»), людина розумна і з чималими організаційними здібностями.

Слава печер ширилася. Раз проїжджала через Павловськ багата купчиха, донська козачка Іловайська, - вона вибиралася на прощу до Сергіє-Тройці і далі в Петербург. Як же було по дорозі не глянути на Білогорські печери? Печерна обитель справила на паломницю добре враження, вона пообіцяла своє заступництво й поміч. А могла Іловайська чимало – після війни 1812 року донці були в милості уряду.

Так в Петербурзі довідалися про донських скитників і на всякий випадок вирішили уточнити, чи й справді це не якесь розкольниче гніздо. Однак воронезькі власті виявилися куди розумнішими за слобідські і поспішили запевнити: скит – діло святе і богоугодне і нічого спільного з розколом не має.

Ходили навіть чутки, що печерною обителлю зацікавився сам імператор. Марія задумала влаштувати в Білогор’ї жіночий монастир і незабаром мала вже кілька десятків новіціаток, переважно з донських козачок. Добре йшли також фінансові справи – Білогорська обитель жертвувала у благодійні фонди десятки тисяч рублів.

Під впливом такого просперіті Марія зазналася, вважала себе вже ніби ігуменею, стала одягатися по-чернечому, завела собі келейницю, богомольців приймала тільки «після попереднього запису», стала давати їм цілувати руку. Тут якийсь ворожбит-татарин прорік Марії, що через її пиху Бог не сподобить її побачити здійснення її мрій – жіночий монастир в печерах. Як на те, справа з офіційним визнанням монастиря затягнулася, всякого роду доброзичливці запевняли Марію, що, навіть коли монастир врешті відкриють, то не вона, простачка, буде там настоятелькою, а якась панія «з вельможного якого роду». Це так розлютило Марію, що вона розігнала своїх черниць, примовляючи: «Щоб і духу московського тут не було, бо вже вони й так остогидли. Хай їм сей та тей, щоб вони моїми трудами користувались!»