Кресові українці - тяг дальший

[tin_tina]

Зізнаюся, що вираз «кресові українці» - не мій винахід, я його підчепила колись давним-давно, «в королівстві на краю землі», себто в передмові до збірника поезій Євгена Плужника, де згадувався певний його приятель, теж поет, Дмитро Фальківський і пояснювалося, що їх об’єднувало, - поезія, хвороба, кресовість.

Себто, слова «креси, кресов’як» я, звичайно, знала, але вважала, що це щось суто й питомо польське. Хоча, як подумати, жителі всіх погранич мають щось спільне між собою – якийсь невловимий слід воно на своїх уродженців накладає, хоч би той уродженець ще в ранньому дитинстві перебрався в інші, центральніші краї.

Треба, однак, відмітити, що мало який край так характеристично промарковує, як Полісся. Автор «Галілея» міг народитися і в Києві, і у Львові (може, навіть радше у Львові), автори «Очерет мені був за колиску» чи «Для нас у ріднім краю навіть дим...» - безперечно, полісяни.

 Чи всі помітили, що слово «кресовий» дещо розширило своє значення і стало називати територію по обидва боку кордону –«наш» і «чужий». Якщо дивитися так, то Дмитро Фальківський, уродженець Берестейщини, і Євген Плужник, «воронізький хохол», хоч українські поети, але начебто пришельці ззовні. Натомість інший мій герой і навіть Вергілій-провідник в цьому циклі, Іван Денисюк – таки безперечно наш. Хоча, прочитавши колись його спогади «Мої поліські, мої зелені роки» (жаль, невеликі, хоч надзвичайно цікаві), я цю обставину начисто забула і щиросердечно вважала достойного вченого теж сином Берестейщини. Це, однак, не так, Берестя-Брест просто було найближчим до його батьківщини великим містом і там він навіть провчився півроку в гімназії. Однак Ратнівський район, де й розміщені Денисюкове Залісся і його ж Заболоття – це Ратнівський район, ще Україна, хоча, як видно, дуже погранична.

Через кордон і пішки зайдеш, і палицею перекинеш. Та й взагалі з карти Ратнівщина виглядає закутком в усіх сенсах слова, тим паче історичному – між річкою, болотом, пущею. Цей закуток, однак, був Волинню в мініатюрі і, можна сказати, повторив долю як не всієї Галицько-Волинської держави, то, принаймні, її волинської частини. Мені страшенно сподобався вираз, вжитий саме Іваном Денисюком: «глухий закуток поліського краю, де доживало свій вік чи не останнє наше князівство». Оскільки ж далі відбувається перехід до мого улюбленого 16-го століття, то надалі я керуватимусь дослідженням Івана й Володимира Денисюків «Замок, який пішов на той світ» (бо й таке трапилося, хоча історії типу світязянок чи Кітеж-граду чекати не доводиться, замок запався з суто фізичних причин).