Коли не було з нащада світу

[tin_tina]

Коли не було з нащада світу,
Тоді не було землі, ні неба...

Колись – дуже давно – я вичитала цю колядку в якомусь історичному романі (ледь згадала – в «Святославі» Скляренка) і такою вона видалася несамовито древньою. Глибокою, як море, котре єдине було тоді, коли ще «не було землі ні неба.

Землі ні неба, лиш синє море,
А на тім морі та три дубочки

(Дубочки? Як це вони – на морі? А в інших варіантах – явір. Звідки він там взявся і як ріс? Може, о й не явір, а ясінь, світове дерево?)

На тих дубочках три голубочки,
Вони сиділи, раду радили,
Як же ми маєм світ заснувати.

По простоті сердечній я навіть запідозрила, що автор роману сам цю строфу й вигадав. Куди там – вона вже більше сотні років була записана Вагилевичем від людини неабияких заслуг і надзвичайно бурхливої біографії – Віцента Поля

— Та спустимеся на дно до моря
Та дістанеме дрібного піску,
Дрібний пісочок посієме ми:
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанеме золотий камінь,

А коли ж її склали? Чи дійсно могли співати ту колядку юному княжичу Святославу, що саме чекав у Києві, коли повернеться з Царгорода мати-княгиня, вчився правити й воювати, кохав прекрасну Малушу?

Золотий камінь посієме ми:
Та нам ся стане ясне небонько,
Ясне небонько, світле сонінько,

Як воно все зуміло вціліти, попри сотні років викорінювання язичництва і пізніших десятиліть викорінювання релігії взагалі? І чому мова цієї «космогонічної» колядки – так називається цей жанр, з натури дуже консервативний, - так схожа на нашу сучасну? Чи то мова наша давніша, ніж ми думаємо, чи то язичництво існувало куди довше, ніж ми звичайно вважаємо?

Світле сонінько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки.

Віншую на Новий Рік, хай буде кращий, ніж торік.
Даждь боже! - Дажбоже!