tin_tina | Сільське Різдво

Заглянвши на кашу за вікном - ну от, продовження від Докії Гуменної
           На другий день Різдва дім Яринея Сарголи гуде як вулик. Взагалі, Сарголів у Дрижиполі дуже багато, таких, що родичання загубилося десь у десятому поколінні. (Бозна, звідки таке дивне прізвище – Сарголи, сама письменниця натякає на його тюркське походження, Сар- - це ж ніби жовтий) Але в самого Яринея було дев’ятеро рідних братів і сестер. А скільки ж то було їхніх дітей з онуками? А Киріїна рідня? Хоч би й не всі конче з’їхалися, то в хаті повно – в обох світлицях, у великій хаті.
           Конче і неодмінно у Різдвяні, Великодні і Зелені свята приїжджали дочки Мокрина і Христя – з чоловіками, з дітьми, з сватами. Меркурій із жінкою та дітьми, або насамперед самі діти, як оце сьогодні. Син Федір, піп, не міг у такі свята приїздити, а дочка Антося не давно вийшла заміж за сусіда, Кирила Передерія, і бігала до матері й так щодня.
               Старий Саргола засідав, звичайно, під образами – із сватами, зятями, дочками, баба Кирія більше бігала з другої хати до столу й назад, ніж сиділа. Всі молодші гості знаходили знаходили собі місце, де яке хто хотів, а малеча юрмилася здебільшого в малій світлиці. Котрі вже встигли дістати гостинця – срібну чи мідну монету – хвалилися ними. Котрі ще ні – чекали свого часу, як і на них звернуть увагу.
           (Кілька слів про сімейні стосунки Сарголів. Дід Яриней, овдовівши, женився вдруге, діти від першого шлюбу недолюблювали і мачуху – ту саму Кирію, і її дітей, підозріваючи у спробах заволодіти батьковим маєтком. Звичайно, на свята ця неприязнь начебто притихала, але все-таки...)
          Яриней Саргола любив ці шумливі родинні учти. Почував себе на них найзначнішою особою, до якої всі мають звертатися з шанобою, підлесливо й уклінно.
            Він сидів, як патріарх, за столом і, за своїм звичаєм, тримав на колінах обидві руки так: два пальці зігнуті, мов мав хреститися, а два міцно притиснені до долоні. Так само й Тарасиків тато дуже часто тримав руки.
                Хоч дід любив говорити, щоб усі його слухали, в цю хвилину він роздивлявся на червоні й зелені плями квітчастих тернових хусток, майстерно вив’язаних, і зовсім не слухав, що каже йому дочка Мокрина. (Чергова серія родинної сварки, а дочка нагадала Яринею його бабу, а Мокринину прабабу – Лукію на прізвисько “гайноха” через те, що любила повеселитися, не гордила чаркою і була найбільшою чепурухою на всю околицю. Але про неї і про всілякі старосвітські весільні звичаї колись іншим разом. Вертаємося до Різдва)
             Старий Яриней про свого батька почав згадувати.
           -Оце, бувало, посідаємо на кутю за столом, а тато мій, дід ваш, сяде за макітрою, з верхом повною пирогів, і питає: “Чи бачите мене, діти?” –“Ні, не бачимо!”- відказуємо ми. –“Ну то дай Боже, щоб і на той рік не побачили.”
               -Тату, - питає Христя, -а чи ви й тепер так першого дня виходите в сад до яблуні з сокирою? “Оце бачиш цю сокиру?” –“Бачу!” -“То як не будеш цього літа родити – зрубаю!..”
            -А, то звичай такий, - переконливо відповідає дід. –То так треба. І мій дід, і прадід лякали ліниве дерево, що торік зле родило...
                 Тарасик все це слухає й йому шкода-шкода, що він нічого такого в тім задрипанім містечку не бачить...
           -Ой, Мокрино, Мокрино, дорога дочко... – почав був дід, але загупотіло попід вікнами й у хату найшло з дванадцятеро парубків із звіздою.
            Сповнили хату свіжим морозяним духом, міцними, бадьорими голосами та тою веселою урочистістю, що витає над усіма Різдвяними святами.
           Дід геть усіх посадив за стіл, розпитав: “А чиї ви?” і знову повернувся до своєї непокірливої дочки. Та дідові знов не дали договорити.
             Малеча під проводом наймита Олекси ввернула в хату, так дітей з двадцятеро, і заколядувала “Добрий вечір тобі..”
           -Ой, спасибі вам, дітки. Ой, спасибі! – зовсім не дав собі ради дід. Стільки внуків – і в кожному він себе бачив...”