tin_tina | З Новим роком, браття милі! (Reply)

   Ну що ж – поздоровляю всіх з новоріччям, Різдвом та всіма іншими святами, а себе персонально – з поверненням у ЖЖ. Останні тижні я більше паразитувала на чужих записах, хоча і не так, щоб цілком дармувала. Колись розповім, як воно виглядало, але це в майбутньому. Поки що ж, щоб якось втягнутися в загальну атмосферу, спробую дещо новорічне. Можливо, найбільш екзотичне різдв’яно-новорічне, яке тільки траплялося в українській літературі, а записав його Ярослав Окуневський.
   Особа, небуденна відразу з двох точок зору. По-перше, походив з неабиякого роду. Інколи, коли читаєш про родини періоду галицької культурної революції, то не можеш надивуватися – справжні кузні талантів! Але й на цьому фоні покоління Окуневських, дітей Іполита та Теклі, виглядає імпозантно. Будь ласка.
   Теофіл Окуневський (1858 року народження) — юрист, громадський і політичний діяч, посол до парламенту Австро-Угорщини та Галицького сейму від радикальної партії; Ольга Окуневська (1875 року народження) — знана піаністка, чотири роки навчалася у Миколи Лисенка, товаришка і акомпаніаторка Соломії Крушельницької; Наталія Окуневська (1864 року народження) — активістка жіночого руху в Галичині, який організувала Н.Кобринська – родичка Окуневських по матері, співредакторка альманаху "Наша доля" (1893), який високо оцінив Іван Франко.
   Якщо докинути ще й двоюрідну сестру Софію Окуневську-Морачевську, одну з перших жінок, які здобули вищу медичну освіту (тобто офіційно визнаний диплом), то... і так Ярослав Окуневський вирізнятиметься тим, що зробив неабияку кар’єру не дома, а в широкому світі. Він був одночасно медиком і моряком (припускаю, що прообразом лікаря Івана Марка з повісті Ольги Кобилянської «Царівна», Ольга і Софія Окуневська приятелювали) і дослужився до посади одного з керівників медичної служби у австро-угорському флоті. Різні дослідники по-різному висловлюються з приводу того, чи був він також і контр-адміралом (згадується довгий титул маріненгенералштабсарцт і численні нагороди від багатьох держав), але, що цілком безсумнівно – як і решта його братів та сестер, успадкував родинний літературний талант і, зокрема, написав серію нарисів, виданих під назвою «Листи з чужини». Їх, виявляється, не так давно (у 2009 році) перевидавали, постараюся роздобути!
   Почав він їх писати на святвечір, саме вночі з 24 на 25 грудня 1889 року, згадуючи рідне галицьке різдво дуже далеко від дому – в океані біля Індостану, бо саме був учасником плавання корвету «Аврора». І от, як пише Леонід Кирилаш (журнал «Дзвін», №12, грудень 2010 року, «Народження письменника», стаття написана до 150-ліття з дня народження Яр.Окуневського)
   «Вперше не лише за місяці плавання, а й за декілька років, він узявся за перо і на одному подиху написав чудовий нарис, назвавши його «Святвечір».
   Це не був просто спомин про свято, а злет духу небайдужої і талановитої людини: «Засвітили свічки на деревці – і ми засіли до стола, до Святої Вечері. А там, дома, далеко, стіл застелений білою скатертю... Усі, усі ми з’їхались, ціла родина. Се у нас вже така установа, щоб се родинне свято святкувати укупі... і був я у той вечір між ними. Я був – присягаю! Від того дня я і вірю в телепатію... І єсть дві речі, що найдужче ворушать серце людське. Се любов і віра».
   А перші дні Нового року корабельний лікар провів в Калькутті, у неабиякій компанії: його разом ще з кількома офіцерами запросили на святкування 26-річчя принца Альберта Віктора Едварда Уельського (спадкоємця англійського престолу, сам по собі цікава постать, але зараз мова не про нього. Зауважу тільки, що в індійську подорож його випхали з дому, щоб втихомирити певну скандальну чутку, яка стосувалася принца Уельського). Особливо зацікавив Окуневського не сановний іменинник, а присутні гості, представники одної з тібетських народностей – сіккімці.
   «Так я отсе тепер, глядячі на тибетанців, не інакше представляв я собі козаків-запорожців. Ті підголені чуби тибетанців, той звисаючий оселедець, закручений зухвало коло уха, широкий кунтуш та ще широкі шаровари, носаті жовті сап’янці, тота постать висока та одчайдушна, ті вправи в ремеслі воєннім – усе те нагадувало мені козаків-молодців (...)
   Тут, між веселими сіккімцями, котрі так відбивали від поважних індійців, я чув себе як дома. Мені виділось, що бачу перед собою такого-то Івана, або Грицька, або Николу в такій самій клепани або кучмі, яка вживається у нас в горах карпатських».

   Я довго шукала в мережі якісь ілюстративні матеріали, щоб здогадатися, чим Сіккім та його мешканці нагадали Ярославу Окуневському батьківщину. Дещо знайшлося. Схожість, правда, досить віддалена, але що зуміла. Отож: такими є сіккімці