tin_tina | Спогади Ів. Німчука

Повна бочка арештантів

Тюрма на Лонцького була підпорою усіх режимів і ніколи не пустувала, то чого їй було простоювати вже в перші дні радянської влади — у вересні 1939-го року. Щойно заарештований Німчук поповнив собою вже й так чималу компанію, дуже різнорідну.

Поширена думка, наче нова влада принаймні у перші дні зайнялася тими, кого явно оголосила своїми ворогами — себто, представників верхівки експлуататорських класів, — насправді виявилася лише легендою. Схоже, ув’язнення було чистою лотереєю і від виграшу в ній не захищало ніщо — ні соціальне походження, ні майновий стан, ні національна приналежність, ні, тим паче, партій, ні характер дотеперішньої діяльності.

Сам мемуарист втрапив «до цюпи» чи то як редактор «Діла» (цікаво, що інший редактор, той сам Кедрин, відоміший у наш час як брат феміністки Мілени Рудницької, попри безтурботне наставлення ще в серпні, зорієнтувався швидко і встиг утекти), чи то як один із членів УНДО. УНДО, коли хто не знає, то була поважна партія ще з давніми австрійськими засадами, трималася суто легальних засобів діяльності, тому її часто звинувачували в угодовстві. Наскільки обґрунтовано — то вже річ інша. Але він зовсім не був найдивнішою постаттю з числа клієнтів «цюпи». От, будь ласка, кілька далеко мальовничіших.

Народний трибун

«Мене ввели під ескортою до великого будинку при вул. Сапіги ч. 1, де я опинився в якійсь кімнаті на першому поверсі. Там я застав уже старшого мужчину в грубому зимовому плащі, що мав жовте набрякле обличчя і видався мені звідкись ніби знайомим. Назвавши своє прізвище, я спитав його, хто він, і почув: Іван Кушнір. Виявилося, що його, довголітнього секретаря професійних організацій (робітничих юній) міста Львова і цілого краю ще з часів Австрії аж до останніх днів, забрали з хати і привезли сюди кілька хвилин переді мною. Отже арештували й Ів. Кушніра, старого українського соціял-демократичного діяча і робітничого трибуна, що промовляв на тисячах робітничих зборів, що помагав організувати і перевів успішно сотні страйків, людину таку популярну, що мабуть не було в Галичині робітника, який його не знав би».

Потім вони з цим Кушнірем навіть перебували в одній камері.

«Мабуть найінтеліґентніший з усіх був саме Іван Кушнір, що як довголітній секретар професійних організацій міста Львова знав добре цілу Галичину, мав тисячі знайомих в усіх слоях населення та дуже широкі звязки. Не вважаючи на свій поважний вік та на наявну важку недугу (був увесь жовтий і пухлина в ногах поступала щораз вище), він серед болів сипав дотепами наліво і право та оповідав живо й барвисто про різні цікаві свої виступи і пригоди. Слідчі закидали Кушніреві, що він нібито не боронив робітників перед визиском працедавців, не організував робітничих страйків, а павпаки — спинював революційний запал робітничої кляси і навіть «продавав інтереси робітників панам та капіталістам». По кожному переслуханні Кушнір приходив до камери крайнє втомлений та оповідав, що слідчі заєдно скачуть до нього за те, що він працював серед робітництва в протикомуністичному дусі. Настрій і здоровя Кушніра підупадали з дня на день. Спочатку він вірив, що його звільнять найдалі до кількох днів, бо ж — як казав —його звязки з лівими такі, що за ним повинні б інтервеніювати дуже впливові люди. Тим часом він мучився далі, а з ним і всі ми. Ноги його спухли так, що він вже вкінці не міг ходити, а проте до лікарні його не забирали. Коли я по чотирьох тижнях залишав келію, він ще в ній лежав. По повороті з московської тюрми у травні 1941 року я довідався, що Кушніра перевезли вкінці до тюремної лікарні, де він незабаром і помер».

Троцькіст

«Вкінці мій слідчий перейшов на політичні партії в Польщі та в Галичині зокрема. Коли почув, що в Польщі було перед 1. вереснем того ж 1939 р. коло 30 політичних партій, зареготався з усіх сил і заявив, що в них, в Совєтському Союзі, є тільки одна політична партія, і з тим людям добре, бо, мовляв, ніхто не виявляє охоти творити там якусь другу партію. Але тут несподівано ввійшов у кімнату інший слідчий і, підсунувши мені під ніс якийсь твір Троцького в перекладі на польську мову, де фігурувало і прізвище перекладача, спитав мене, хто є той перекладач та чи я знаю його особисто. Коли ж я заперечив якнайрішучіше одно і друге, він визвірився на мене і кричав з досадою:

— Як то, ви, львівський редактор, не знаєте тутешнього перекладача книжок Троцького?! Ви не знаєте того лайдака? А може скажете також, що ви не знаєте Розенберґа-Чорнія?

Почувши прізвище Розенберґа-Чорнія, я не відпекувався свого знайомства з ним, але заперечив, немов би мені було відомо щонебудь про його політичну діяльність. Тому, що троцькістами, як і українськими шумськістами, себто прихильниками кол. народнього комісара Шумського, зліквідованого Москвою, цікавився не тільки той слідчий у Львові, але й пізніші слідчі в Москві, скажу тут кілька слів про згаданого Розенберґа-Чорнія, за яким органи НКВД пошукували у Львові зараз після зайняття міста червоною армією.

Людвик Розенберг, знаний в українських колах під прізвищем Чорнія, це був один з білих круків серед львівських жидів: він перейнявся такими симпатіями до української культури й українських визвольних змагань, що ще молоденьким хлопцем вступив до Легіону Українських Січових Стрільців, з якими перебув найтяжчі бої. Пізніше, як знаменитий вояк-старшипа київських Січових Стрільців, воював під проводом Коновальця і Мельника, а вернувшись по нашій невдачі разом з іншими до Галичини, примкнув до невеличкої групи наших інтелігентів шумськістів (бодай такі слухи про нього ходили). Того Розенберґа, що мав кількох приятелів серед львівських українців, до яких належав м. ін. і д-р О. Назарук, застала німецько-польська війна у Варшаві, куди він був виїхав безпосередньо перед її вибухом. Серед різних пригод він встиг якось по кількох днях вернутися до Львова, а коли Львів зайняла червона армія, його схопили дуже скоро большевики і він разом з редактором Степаном Рудиком та кількома іншими пропав безслідно в большевицьких нетрях».

Поміщик

Ієрархічно найвищу позицію в житті з нас усіх займав ген. Юл. Мальчевський, власник одного підльвівського українського села, рідний брат славного польського маляра Яцка Мальчевського, бо він був міністром військових справ до перевороту Пілсудського в 1926 р. Арештований тоді разом з іншими високими старшинами, він просидів короткий час під домашнім арештом, а потім його відпустили з повною пенсією на спочинок і він жив собі вигідно у Львові в готелі Жоржа, звідки й управляв своїм господарством, особливо ж зразково поставленим садом. Розуміється, Мальчевський виїздив часто за границю і певно куди частіше вживав у житті німецької мови, як польської, бо до кінця говорив по польськи слабо, не тільки з німецьким наголосом, але й вимовою, його забрали до тюрми на донос когось з готелевої служби таки з готелю Жоржа враз з усім його добром, що його мав у своїй кімнаті. Тому, що жив самітньо, мабуть ніхто в тих часах за ним не інтервеніював. І ген. Мальчевському закидали, що він залишився у Львові з розмислом, щоб організувати якийсь спротив проти большевиків, що йому, розуміється, й не снилося. За ввесь час мого побуту в тюрмі разом з ним він жив в одній сорочці і хоч разом з ним забрали з готелю цілі гори білизни та всякого іншого добра, він не звернувся ні разу з проханням дати йому на зміну хоч одну сорочку, так що всякі насікомі стали жерти по кількох днях і його. А що мав уже 70 літ, то нидів на очах і мабуть не довго міг витримати таке тюремне життя, тим більше, що до того часу жив не тільки в достатках, але й у вигодах.

Звичайно, тільки цими трьома постатями все не обмежувалося — була трійка суддів, які довго і вперто ходили у комірцях та краватках, попри те, що тимчасово вільні львів’яни вже таких витребеньок не вдягали («Коли я прибув у камеру, вони сиділи в ній вже три дні, а проте всі три мали на собі тверді ковнірці з краватками, що їх скидали тільки вночі. А що в камері було душно, то їх ковнірці виглядали так, якби їх хто витягнув псові з зубів. Тримали вони «фасон» аж до того моменту, як почули від мене, що вже в неділю 24. 9. багато інтеліґентів-львовян поприходило до церков і костелів без ковнірців і краваток та в старих, витертих убраннях. Після того вони незамітно свої ковнірці поскидали»), двоє робітників-комуністів, — один українець, інший єврей, директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, двоє чи троє польських поліцаїв, один кишеньковий злодій.