tin_tina | Спогади Ів.Німчука (Reply)

Спогади Німчука — завершення

Багато про що можна б ще переповісти і багато цікавих фактів описав останній редактор «Діла» у своїх споминах. Для порівняння і підтвердження високого ступеня вірогідності до основного тексту додано також коротенькі спомини Костя Левицького, арештованого кількома днями пізніше, ніж Німчук, теж утримуваного на Луб’янці і приблизно тоді ж — у травні 1941-го року звільненого.

Бо ця епопея, яка мала щонайменше 50% шанси на трагічний кінець, якось завершилася щасливо. Обох ув’язнених галичан, себто Німчука і К.Левицького, зрештою, відпустили з офіційним поясненням «за недостачею доказів вини». Не всім так пощастило, — от, хоча б, не раз уже згадуваному Целевичу та соціал-демократам Старосольському і Квасниці. Властиво, питання часу: запізнення на кілька тижнів уже було б фатальним.

Якою була причина такого рішення? За припущенням самого Німчука:

«Не знав я, але догадувався, що в нашому краю большевики заарештували багато українців. Тож коли вони звільняють тепер мене, д-ра Костя Левицького і ще може кого зі старших, то чи не думають вони цими звільненнями показати українцям у краю, що вони, мовляв, не такі вже страшні, коли декого. з відомих громадян звільняють? Чи не гадають вони нашим звільненням з’єднати собі деякі українські кола?»

Згідно зі ще іншим припущенням, приведенім у книзі Олі Гнатюк «Відвага і страх», допомогло клопотання Кирила Студинського, який взагалі жертовно заступався за всіх, за кого лише міг, без розбору партійної, національної чи соціальної приналежності. Жертовно, бо за нього самого вже не було кому заступитися і у червні чи липні 1941-го його разом із Петром Франком розстріляли в ході примусової евакуації.

Отож, можемо вважати, як бажаємо. Не виключаючи також ірраціонального пояснення Німчука: його вимолила від смерті покійна матір, людина праведного життя.

І от у середині травня видали йому залізничний квиток, гроші на дорогу і довідку про звільнення. Просто не втримаюся, щоб не звернути уваги на певну обставину, яка й самого звільненого вразила.

«Подаю фотографічну знимку цього документу, щоб читачі знали, яку вартість має насправді так звана Українська Радянська Соціялістична Республіка та яка її питома вага в цілому СССР, як нібито самостійної держави. Бо прошу тільки подумати. Мене арештували у Львові, як громадянина УРСР, а повезли не до столиці України Києва, але в Москву. Там тримали 19 місяців і вкінці звільнили, але не на основі законів тої ж УРСР, і навіть не на основі законів СССР. Як бачите з цього документу, я був звільнений (освобожден) «с прекращением дела по ст. 204 п «б» УГЖ Р. С. Ф. С. Р.», себто Російської Совєтської Федеративної Соціялістичної Республіки, яка є такою самою складовою частиною Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, як і УРСР. Так виглядає на практиці «самостійність» УРСР, про що мають сміливість стільки писати комуністичні вожаки у своїх часописах в Канаді й Америці, друкованих українською мовою.

І ще одно. Навіть у документі мого звільнення нема згадки про жадну статтю (параграф) карного закону щодо мого обвинувачення, і про ніяку статтю (параграф) не натякував мені ніхто зі слідчих хочби словечком у часі довгомісячних переслухувань. Згадана в документі звільнення стаття взята з карної процедури Р. С. Ф. С. Р. Вона каже про припинення карного слідства через недостачу доказів вини».

Схожим чином реагував Кость Левицький, запевняючи своїх конвоїрів, що він підлягає юрисдикції львівського суду. Бо, хоча обоє галичан орієнтувалися у внутрірадянських взаєминах куди краще, ніж вельмишановна пані Карла (Лянцкоронська), то все-таки юридична сторона справи залишалася для них незбагненною. Боюся, для мене теж.

(Щодо пані Кароліни, то от, будь ласка, кілька речень з її «Воєнних спогадів», які мене до краю здивували.

«W tym czasie zaczynaliśmy powoli poznawać pewne aspekty polityczne naszej sytuacji. Konstytucja daje republikom Związku dość dużą autonomię. Moskwa (przynajmniej nominalnie) rezerwuje sobie tylko politykę zagraniczną, sprawy wojskowe oraz oczywiście sprawy "bezpieczeństwa rewolucji". Resztę pozostawia "sojuszniczym rządom", w naszym wypadku — Kijowowi. Toteż odczuwaliśmy ciągle i na każdym kroku, że w życiu codziennym rządzi nami nie Moskwa, lecz Kijów».

«У той час ми поволі почали розуміти певні політичні аспекти нашої ситуації. Конституція дає республікам Союзу доволі значну автономію. Москва (принаймні номінально) залишає за собою лише зовнішню політику, військові справи та, очевидно, справи «захисту революції». Решту залишає «союзним урядам», у нашому випадку — Києву. Отож ми постійно і на кожному кроці відчували, що в щоденному житті нами керує не Москва, а Київ».

Думаю, будь-яка людина, проживши у покійному СРСР хоч кілька місяців у свідомому віці, на таку реляцію хіба покрутила б пальцем біля виска. Даруйте, пані Карло, хай я вже буду примітивною націоналісткою, але пані була, щонайменше, сліпою).

Отож, поїзд віз нашого героя на захід, до Львова — і він навіть не здогадувався, що ще кілька тижнів — і нова історична буря впаде на нещасну землю, вкотре переорюючи її залізом та поливаючи кров’ю.

Якою була подальша доля Німчука? Судячи з того, що його ім’я не надто відоме, у подіях 1941-44 років (себто, часу німецької окупації) він особливо не світився, навіть менше, ніж Кость Левицький, який помер наприкінці 1941-го року. Подібно до більшості людей його суспільного становища і кола спілкування, виїхав на Захід 1944-го року. Після поневірянь у таборах ді-пі опинився в Америці. Обговорювані спогади вийшли в світ 1950-го року, на жаль, не привернули до себе особливої уваги. Жаль, бо мало я знаю споминів тої епохи, які були б настільки об’єктивними і точними, а, одночасно, містили б неуникну аберацію, з якою Німчук, людина іншої культури, бачив радянське життя і радянські стосунки.

Помер у 1956-у році.