![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Спогади Ів. Німчука
14/09/2016 03:31 pmМи також інтернаціоналісти
Першим проявом такої ксенофобії часто є антисемітизм — і тут без нього не обійшлося.
«... згадаю і про жида Давидова Зельма-Ароновича, лікаря, що попав у нашу камеру з більшого провінціонального міста, мабуть Саратова. Закидали йому теж націоналізм і якесь шкідництво. Той Давидов, як людина, був мало симпатичний, та цим не можна пояснити собі просто ворожого ставлення до нього всіх вязнів, яке видно було при всяких нагодах кожного дня. Діяло тут безперечно расове упередження, чи таки ненависть до жидів, хоч большевицька влада за такі прояви карала дуже строго. На прикладі згаданого Давидова та на відношенні вязнів до інших арештованих жидів я переконався наглядно, що в царстві Сталіна процвітає широко не тільки російський шовінізм, який викликує з природи речей подібні відрухи серед усіх поневолених народів у Совєтському Союзі, але навіть расове упередження та зокрема ненависть до жидів».
Дуже часто такий «побутовий антисемітизм» пояснювали, окрім інших, і такою обставиною: надто багато «облич семітського типу» було серед тюремників та слідчих, тому в даному випадку йдеться радше про захисну реакцію. Не вдаючись, однак, в обговорення, яким насправді було походження людей з подібними рисами обличчя, зауважимо, що антисемітизмом справа не обмежувалася.
Може, я просто процитую? Звісно, того, що було тоді, ми не бачили, але, коли порівняти з сучасністю, то чи багато змінилося?
«Але поруч антисемітизму процвітає в царстві Сталіна з неменшою силою також нескривана нехіть, а то й явна ворожість до всіх національних не-російських рухів, з чим зовсім не скриваються представники пануючої російської нації, як інтелігенти, так і звичайні робітники чи колгоспники. За довгі місяці свого побуту на Лубянці наговорився я з вязнями і почув також від слідчих немало цікавого на ці теми, і коли ще все таки вичував у них деякий респект перед великим українським народом, то супроти інших, таких численних менших народів у СССР пробивалось у багатьох з моїх співрозмовців або явне призирство й погорда, або бодай легковаження і нехіть.
Російський націоналізм і великодержавний імперіялізм часто розпирали їх так, що по недовгому часі мені стало зовсім ясно, що серед таких загально пануючих тенденцій і настроїв властиво не було й нема там місця на ніякі власні змагання та на питомі культурні цінності інших, неросійських народів. З ославленого «інтернаціоналізму», що ним у початках російської революції большевицькі агітатори так сильно туманили і своїх і чужих, не залишилось по-правді нічого. За ввесь час мого побуту на Лубянці я почув тільки раз від одного слідчого такі дивні слова: «Не забувайте, що ми також інтернаціоналісти!» Але, сказавши це «також», він сам зніяковів і опустив очі, бо почував, що сказав явну неправду.
На те, як безшабашно й розперезано проявляв себе російський націоналізм серед вязнів, я міг би навести багато прикладів. Поминаю спроби декого з них (на диво, навіть таких, що ніколи в Україні не були та нашої мови не знали) робити собі насмішки з української мови в роді «самопер попер», або й деяких вульгарностей. Такі спроби ломив я в зародку, при чому ті типи, що підходили до мене з такими чи іншими явно провокаційними зачіпками або запитами, діставали звичайно таку відправу, що їм на другий раз відхочувалось зачинати розмову на ці теми.
Але кілько то я наслухався на Лубянці розмов, висновки яких зводилися до таких питань: І нащо то людям здалися оті різні мови тих різних народів у Совєтськім Союзі? І куди вони з ними заїдуть? І пощо то, мовляв, учити дітей по школах отих різних мов, коли жадна з них не дорівнює ні багатством слів і форм, ні красою і величчю, ні талантами письменників і літературною продукцією великій мові великого російського народу?!
Це говорилося ніби про мови менших, дрібніших народів, але кожний з розмовців мав безперечно на думці в першу чергу українську мову. Взагалі всі мови народів Совєтського Союзу, за вийнятком одної російської мови, були, на думку тих людців, чимсь нижчим, біднішим, слабше розвиненим і — непотрібним. Будуччину мала перед собою тільки і єдино російська мова. Всі інші треба було терпіти до якогось часу, і то більше в домашнім вжитку.
Коли я спитав одного разу вязня, що походив з міста Казані, столиці татарської республіки, якою мовою викладають у тамошньому т. зв. татарському університеті, то він відповів просто й без обиняків: А якою ж мали б викладати? Очевидно, що російською. Вистане, що там викладають і татарську мову як предмет. А потім додав: А ви може гадаєте, що в Україні воно інакше? І там, і в кожній іншій національній республіці викладають у високих школах майже всі предмети російською мовою, бо тільки повне знання й опанування російської мови у всіх її нюансах може забезпечити абсольвентам високих шкіл можливість найти потрібну працю за своїм фахом у цілім розлогім Совєтськім Союзі — від моря Балтійського і Чорного по Владивосток. І тільки з тою мовою вони будуть почуватися всюди добре. І закінчив фразою, що її я вже чув кілька разів:
— І нащо їм здались оті різні мови? Вистане вповні, коли навчаться читати й писати в матерній мові у початковій школі!
Те саме висловив вязень Зєлєнков, який був директором велетенського совхозу (совєтського господарства) на Сибірі, що повстало зі злуки багатьох більших та менших приватних господарств і розтягалось на цілі десятки кілометрів. Він оповідав одного разу, що в совхозі під його наглядом і проводом працювали цілі сотні людей з України і співали нераз гарні українські пісні. Коли ж я спитав його, чи мають ті люди для своїх дітей українську школу, він сказав, як видно було, з глибоким переконанням:
— А нащо ж їм на Сибірі такої школи, коли вони серед моря русских людей? Що ж їм там поможе українська мова?
А коли я пригадав, що в Сибірі були колись українські школи для українського населення, то у відповідь почув:
— Е, то ще було за того клятого націоналіста Скрипника, що то хотів розбити і поділити всю Росію!
Подібну оцінку «клятого націоналіста» Скрипника, що то хотів, мовляв, розбити всю Росію, чув я також з уст інших співвязнів, хоч загально відома річ, як багато зробив саме той Скрипник для винищення українських національних сил у перших роках революції та які заслуги поклав для закріплення совєтської влади в Україні.
Про те, що майже всі москалі пережерті російським великодержавним націоналізмом, нема що й говорити. Це можна було не тільки відчувати, але й бачити цілком виразно при різних нагодах. А при тому вони переважно люди тверді, позбавлені сентименту і часто навіть звичайного людського милосердя та привикли думати зовсім іншими категоріями щодо простору, вартости гроша і навіть людського життя, як люди Заходу. Мені видались вони вродженими імперіялістами. Сказав мені раз один вязень поляк, що до 1918 року був російським підданим: Знаєте, не пізнаю тепер тих людей і не можу їх зрозуміти. Де ділись ті гарні людські прикмети, що їх вони колись мали? Боже, Боже, що той большевизм встиг з ними зробити за такий розмірно недовгий час! (Пізніше, при зустрічі з німцями, говорили нераз те саме наші люди на адресу німців, яких теж не пізнавали, побачивши серед них стільки бестій у людській подобі…).
Коли я тепер читаю всякі ревеляції про те, що в Росії відкрили чи поробили масу винаходів давним-давно перед тим, заки вони появились на Заході, то не дуже дивуюсь: на Лубянці я наслухався і від вязнів, і від слідчих багато про «велич русского генія», про «непереможну русску армію», про геніяльних російських поетів та письменників і т. д. В камерах, в яких я перебував, доводилось почути в широких дискусіях навіть з уст професорів університету, що, мовляв, Пушкін — це неперевершений геній світу, і щойно за ним ідуть Шекспір, Данте, Ґете… Мої докази, що противились таким твердженням, дуже не подобались деяким російським шовіністам. Підтримку діставав я звичайно від вязнів зпоміж нацменів (національних меншин), отже від грузин, татар і навіть жидів».
Даруйте за розлогу цитату, але ж тут нічого іншого не скажеш, окрім традиційного: «Все йде, нічого не змінюється». І той антиукраїнізм, який, виявляється, давно вже був першорядним чинником «внутрішньої політики» (а ми довго гадали, звідки він так раптово взявся і таким буйним цвітом розцвівся — аж то віддавна так!), і «велич російського генія» та примат росіян у буквально всіх галузях світової науки й прогресу, — а воно ж у 30-х щойно починалося, — і цілковита впевненість у тому, що «менші значить гірші». Бог його знає, що можна цьому комплексу протиставити... Відповідний досвід? — той, що був у шкурі дискримінованої групи, зазвичай краще розуміє, що воно таке. Але скільки ж є прикладів протилежного, коли виходець із непривілейованої групи так уже старається потрапити до аристократії, аж у результаті робиться ще більшим імперіалістом, ніж «уроджений аристократ». Висока особиста культура? Безперечно, Івану Васильовичу Обреїмову вона допомогла, але от Штейнгаузу (це я вже подумки переходжу до розділу «Математичний калейдоскоп» книги Олі Гнатюк, не раз уже згадуваної) — схоже, що ні.
Що ж, невесела тема. Можливо, наступна виявиться приємнішою? Йтиметься про наче дрібну, але цінну деталь, — що саме могли читати в’язні Луб’янки. Людям, для яких читання є одним із найважливіших аспектів життя, це може виявитися цікавим.
