tin_tina | Спогади Ів.Німчука (Reply)

Луб’янка — і «ночи, полные огня»

Ба ні, — це зовсім не про Луб’янку, де-де, а тут не було й сліду «тюремної романтики». Вона розчарувала б і тих, хто, прочитавши «Гетсиманський сад», сподівався на ще один варіант прославлених Ів.Багряним харківських «брехалівок». Пам’ятаєте? Камери, вщерть набиті напівголими або й зовсім голими в’язнями. Сплять вони на підлозі, заповнюючи буквально кожен сантиметр своїми тілами, отож навіть перевернутися з боку на бік можуть лише усі разом, за командою. Я згадала це, читаючи, як то Німчук усю ніч крутився з боку на бік на потертому матраці.

От не вміли люди цінувати свого щастя! Адже Луб’янка вважалася зразковою тюрмою і все там мало бути зразковим. У камері на чотирьох осіб так і сиділи чотири особи. Кожен мав власну причу (нари). З матрацом і рештою постелі. Цілком чисто (якщо не лічити блощиць). Раз на тижнів в’язнів водили в душ, що десять днів міняли постільну білизну. Їжа, хоч убога, несмачна і в недостатній кількості, але видавалася вчасно, хоча в’язні називали певну кашу дубовою, але з’їдали до останнього зернятка. Властиво, вони охоче з’їли б утричі більше.

Від неодмінної цинги той харч не рятував, однак хворих на цингу не називали симулянтами, а лікували. Ще в’язнів бодай ненадовго, але виводили на прогулянку. І навіть, дбаючи про їхні розваги, видавали в камеру шахи, шашки, доміно та книжки. По одній на кожного і ще одну на всіх. І цілком навіть непогані книжки, аж мені хочеться описати їх окремо. Колись так і зроблю (Німчука настільки хвилювало це питання, що він складав список прочитаних на Луб’янці книжок, примудрився якось винести той список на свободу і пізніше цитував у спогадах).

Але й мешканці «брехалівки» мали певні переваги над «луб’янцями», яких теж не усвідомлювали. Скажімо, в них чи не кожен в’язень мав голку — на Луб’янці це було нечуваним. Хто зна, як би арештант нею розпорядився, може, заріже кого, а, може, ковтне? З ближче незрозумілої причини адміністрація тюрми залишила привілей убивати арештантів у своїй монополії, а самогубств боялася, як вогню. Тому, мабуть, від в’язнів вимагалося спати з руками поверх ковдри, а коли хтось несвідомий уві сні про це забував, охорона негайно вривалася з криком, будячи і самого винуватця і його співв’язнів. А от у Харкові… там, зі зрозумілих причин, нічого такого не було, та й про самі ковдри щось ніхто не згадував.

Ще одна обставина: до описаних Багряним камер щодня прибував з волі свіжий контингент, який охоче викладав усі новини, тому й брехалівка. Натомість луб’янці страждали від справжнього інформаційного голоду, який, виявляється, мучить не менше за фізичний. Жодних контактів з волею чи рідними, жодного клаптика газети! Оскільки ж люди мають звичку шукати раціональні причини того, що ними відбувається, то й на цей раз придумали теорію. Мовляв, теперішні керівники величезної держави самі колись були в’язнями царських тюрем, але, користуючись гнилістю режиму, якось примудрялися навіть з-за ґрат керувати революційними організаціями. Остерігаючись подібних трюків від уже новітніх в’язнів, вони й запровадили таку інформаційну блокаду. (Зовсім недавно я читала таке пояснення звичної для СРСР 30-х практики репресувати заодно з гаданими супротивниками також їхніх дружин: у часи революційної молодості усіх цих вождів дружина неодмінно була теж революціонеркою і соратницею в боротьбі, цю модель вони й натягали на радянську сім’ю).

Можете собі уявити, яким дивом виявилася поява у такій камері людини з іще недавно заграничного міста! Зрештою, про те, що «Львів наш», в’язні луб’янської камери довідалися щойно від Німчука.